ВІРШОВАНА ВОЛИНСЬКА ОСІНЬ

Осінь – це чарівна пора року, що є джерелом натхнення для волинських поетів. Її неймовірні кольори, таємничий настрій та перехід в новий етап життя природи вразили серця літераторів. Ділимось з вами улюбленими віршами від майстрів слова!

***

Сьогодні сонце – в краплях скрижанілих,

І кожен подих – обриси жаги.

Листки, упавши шлях озолотили.

Сяйливий світ божественно благий.

Незаймано.

                     Натхненно.

                                          Молитовно.

Святково буднем вершаться дива.

Ковтнім цілющого озону,

Допоки не явилися слова.

Іще не осінньо, й не зимово,

Й небес така біблійна голубінь,

І тиша як мелодія любові,

На мить дарована мені й тобі.

(Вербич Віктор)

ЗОЛОТО. ОСІНЬ.

Навіщо і кому це золото призначено?

Невже купує ліс засмучену ріку?

Чого за білий цвіт так дорого заплачено

Снігам, що розтають від сонця і від куль?

Як витерпіти синь туману божевільного?

В своїй печалі я нікого не виню.

У небі й на землі я поважаю сильного –

Хто рай свій береже від золота й вогню.

І хоч вона слабка, та є у неї – в осені –

Лиш зламані квітки, а згорблених нема.

Іду, як по свічках, по них ногами босими,

Неначе вже зима.

Неначе я – зима…

О друзі, поможіть мені дожити з мальвами.

Горить осінній клен. Ну й добре, що горить.

Бо що саме горить, то тільки те підпалює…

Вже кленова душа в ногах його лежить.

Веселих на землі багато-пребагато є.

Щасливим на землі, то, мабуть, не рости.

Навіщо і кому із кленом торгуватися?

Візьміть собі за так останній золотий.

(Павлюк Ігор) 

ОСІННЄ

Блука осінній вітер поза плотом,

Покружеляє – та у ліс біжить.

Під голими деревами не злото –

Жар весняної радості лежить,

Що хвилями зеленими здіймалась,

Цілуючи ранкові небеса,

І в трави не перлини розсипались,

В росині кожній – втішена сльоза.

Весна з цвітінням, голубим розльотом.

А потім літо, осінь пережить…

Під голими деревами не злото –

Жар весняної радості лежить.

(Лупій Олесь)

 

***

Злітає ворон, будить тишу тиш.

Осінній ліс –  красою не напитись!

А ти кудись приречено летиш,

мов куля, що не встигла помолитись.

Якась печаль окорської землі!

Чи, може, грудку взяти хоч на спомин?..

Горілка й хліб ще теплий на столі,

і дим повзе із хати через комин.

І то такий багатогенний сум!

Придумалося батькове дитинство...

І серце я погрітися несу,

неначе найкоштовніше намисто.

Так обережно... кожну мить ловлю.

А що, а що зостанеться по тому,

Цілунок небу, сонцю, журавлю...

І знову в світ вернутись – як додому.

(Яков’юк Тетяна) 

***

танцювала босоніж під осінь

під плач берези

а йому було цього не досить

щоб зрозуміти яке тісне

взуття

пісня

осінь

 

дарма їй добре було тут

на межі жовтня

і сусідського городу

де вітри і роздоріжжя

загнуздані павутиною

бабиного літа

гублять промовчані слова

 

танцюй

на стерні очей

кольору індиго

смійся

на палі перших втрат

насолоджуйся

трухлявим коханням

дівчинко

 

тобі ж більше

ніколи не буде

п'ятнадцять

неримованих травнів

(Луцюк Ганна)

 

 

ЛИСТОПАД 

Повернулась додому...

Листя опало додолу.

Дерева нічної пори –

Як олені дикі.

На рогах світяться зорі...

І стогнуть вітри.

Як хворі,

стогнуть вітри.

 

Вернулася в осінь.

Думки мої босі-простоволосі

Не бояться ні холоду,

Ні темноти,

Пориваються йти

Погладити оленям теплі хребти,

Шовкової шерсті торкнутись тієї...

А раптом їм ніжності треба моєї?

(Горик Ніна)

 

 

ОСІНЬ

(творчий експеримент)

Дивна пані – ця осінь! –

У синьому капелюсі,

а замість довгих кіс –

смішно сказати –

перука з дощових хмар.

Плащ у неї:

вже сам забув,

якого він кольору, –

полатаний листям

(до того ж різнокольоровим),

просто латка на латці.

Черевики геть стопталися

і подерлися об стерню.

Вона ще час від часу

хапається за цигарку

(нервує чи що?) –

отоді вже так і знай:

усе затягне туманом.

І за що її люблять –

цю осінь?

Зрештою, і сама

її люблю.

(Ляснюк Ольга)

 

 

 

***

Осінь в`яле листя стелить,

Щоб було ступати м'яко.

Взяв осінні акварелі

Жовтень у коштовну рамку.

Знов ноктюрн п'янкої тиші

Серця розбудив тремтіння,

І натхненно, легко пише

Білі вірші ніч осіння.

(Хартонюк Олена)

 

ЛИСТОПАДОВИЙ ВІТЕР 

Листопадовий вітер

спритними пальцями перукаря

обчикрижує кучері верб.

Рудим полум'ям кучері

доокола горять,

заграва – на тисячу верст.

 

Листопадовий вітер

звичними рухами двірника

 підміта головешки листків.

Тліє осінь.

Дрижить під вітрами ріка.

Креслять небо дерев охололі гілки...

(Чернецький Іван)

 

 

***

А вересень грається в березень,

Римує дощі, як слова,

То іній сипне попід берестом,

То стрибне до плюс двадцять два.

 

Тріпоче між яблунь з лампадами

Окроплена вохрою шаль.

І падає, падає, падає

Надщерблений вітром кришталь.

 

Ах друже мій – трепетний вересню,

Ді-джею на святі жалю,

Ці очі з іскринками вересу

Я так божевільно люблю.

 

Цей промінь на змерзлому березі,

Цей протяг років під крильми

Й твою імітацію березня

Перед парадоксом зими.

(Гуменюк Надія) 

 

 

***

Природа, зашарівшись, натякає,

що їй буває часом не до нас,

і зжовклого листочка посилає

сумною звісткою про парастас.

 

Осінні пахощі із винниць скверів,

де сам від себе п'яний падолист,

виймають з пам’яті розмитий ксерокс

передзимів'я кришталевих рис.

 

Трембітно в небі гуси просурмили,

над луками – гайвороння хорал,

І в кетяги калинові скипілась

жертовна кров невигоєних ран.

 

На скрижанілих почуття долонях

розпушилась сніжиною сльоза,

бо закільцьований в земному лоні

про сокровенне смертю лиш сказав.

(Кость Шишко)