ВІН БУВ ТАКИМ БАГАТОГРАННИМ І НЕВГАМОВНИМ

 ВІН БУВ ТАКИМ БАГАТОГРАННИМ І НЕВГАМОВНИМ

Не стало нашого земляка, відомого українського прозаїка, поета, перекладача, літературознавця, публіциста, виконавця пісень і громадського діяча Юрія Покальчука. За якимось дивним збігом сталося це напередодні форуму видавців у Львові де Юрій чи Юрко Покальчук, як він любив, щоб його називали, завжди був одним з найактивніших учасників, щорік презентуючи одну, а то й дві чи три своїх книги.

У своєму останньому інтерв’ю, показаному по телебаченню, борючись з важкою хворобою, яка протягом останніх місяців роз’їдала його тіло, він усе ж оптимістично вірив, що зможе піднятися, перебороти недугу, «видряпатись», як він казав, і навіть поїхати на той же форум. На жаль, не судилося.

Хоча народився він 1941 року в Кременці, частині історичної Волині, що за радянських часів відійшла до сусідньої Тернопільської області, але дитинство і юність провів у Луцьку. Тут закінчив першу школу, де залишив по собі добру пам’ять як невгамовний ерудит і вигадник, що для доволі похмурих п’ятдесятих років сприймалося, як було прийнято казати, не завжди однозначно. Мабуть, не випадково син інтелігентних батьків обрав доволі незвичний факультет — східних мов Ленінградського університету. Називають різну кількість мов, які Юрій Володимирович знав, — від восьми до п’ятнадцяти. Сам він на зустрічі в редакції нашої газети у вісімдесяті роки, окрім таких загальнопоширених, як іспанська, французька, англійська, італійська, польська, арабська, називав також індонезійську і вже геть екзотичні ахмарську і суахілі.

На тій пам’ятній зустрічі він розповідав про свою роботу перекладачем в Індонезії і про поїздку до, як тоді казали, революційної Нікарагуа, походи у віддалені нікарагуанські села і джунглі. Пізніше це вилилося у книжку, що викликала неабиякий інтерес своїм незвично-екзотичним змістом: «Кава з Матагальпи». Можливо, оті далекі мандрівки і робота за кордоном, зокрема, в Азії і Центральній Америці, життя в Парижі та інших європейських містах й народили швидше за все легенду, що був Юрко Покальчук не лише письменником і журналістом, а й новітнім Штірліцом другої половини ХХ століття.

Як би то не було, але твори свої він писав рідною українською. Один з ранніх збірників називався промовисто — «Шабля і стріла». Його слово справді було разюче-образним, як козацька шабля, і влучним, як стріла. У своїх пізніших романах, повістях і оповіданнях Юрко вдавався до так званих скандальних прийомів, доволі густо пересипав твори еротикою. Але всі вони викликали незмінний читацький інтерес. Один з його пізніших збірників повістей й оповідань називався «Час прекрасний». І показуючи наш час у всьому його неприхованому драматизмі, таким, яким він бачив своїм письменницьким і журналістським оком, він справді вірив, що цей час може бути прекрасним, потрібно тільки докласти для цього кожному з нас своїх особистих зусиль.

І він докладав — беручи участь у численних мистецьких і не мистецьких акціях, ще раніше у створенні й діяльності РУХу, а потім Асоціації українських письменників, альтернативної творчої організації, де він був першим і найдіяльнішим її президентом. А ще об’їздив чимало українських колоній для неповнолітніх злочинців. Проводив там зустрічі і бесіди, виявляв за ґратами талановитих хлопців і дівчат, які збилися з праведного шляху, доводив їм, що не все ще втрачено у цьому житті, випускав у цих же в’язницях газети і видавав твори тих, хто йому довіряв, привозив на зустрічі за ґрати письменників і артистів. Як сказав один із тих, кому Юрко допоміг стати на істинний шлях, він був «серед нас своїм і справжньою людиною».

Не раз Юрій Покальчук навідувався на рідну Волинь, зокрема, до Луцька, привозив сюди колег-письменників і різноманітні ансамблі. Для телебачення зняв кілька сюжетів про Луцький замок, інші історичні місця нашого краю. Охоче давав інтерв’ю (в передостанній нашій розмові він сказав, що, здається, найбільше на Волині про нього написала наша письменниця і журналістка Надія Гуменюк), в яких проступало саме його бачення часу, в якому живемо. Часу, про який одного разу сказав, що він «і прекрасний, і огидний», і в якому було неповторне місце саме Юрія Покальчука.

Востаннє ми бачилися з ним 5 червня цього року під час вручення премій цьогорічного всеукраїнського конкурсу «Коронація слова», де Юрій Покальчук був членом журі. Під час церемонії вручення в залі Національного театру імені Івана Франка він проспівав одну зі своїх останніх пісень — як завжди своєрідним речитативом, який одним так подобався, а в інших викликав бажання подискутувати. Уже після офіційної частини в короткій розмові сказав: «А я й не знав, що ти ти, старий, написав такий класний текст». Це були останні спогади, які довелося почути від свого земляка. Він обіцяв незабаром знову приїхати на Волинь. Не судилося. Але всі написані ним твори — і проза, і поезія, і публіцистика — ще не раз будуть повертатися, щоб збуджувати думку, викликати бажання посперечатися і задуматися. Бо таким було слово Юрія Покальчука.

Земля тобі пухом, талановитий земляче!

Володимир Лис.

(Волинь-нова. – 2008. – 13 верес. –  № 103. – С.8.)

КОХАННЯ — ЦЕ ПЕРШІ ДВЕРІ У ВІЧНІСТЬ

Покальчук Ю. Озерний вітер. Повісті та оповідання. — Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 1998. — 232 с.

Схоже, тих, хто намагався сенсаційно-екстравагантно відійти від літературно-мистецьких канонів, чекала пастка. Здавалося б, Юрій Покальчук, знаючи, що будь-які процеси в Україні — це систематичне наступання на одні й ті ж граблі, щонайменше мав би абстрагуватися від вітчизняних «тарганячих забігів». Тим паче, що вже раніше мав нагоду відчути, мовлявчи за Павличком, «любов і ненависть», якщо не уявних елітити й сироми-читача, то тих, хто ходить у вершителях долі народу — «режисерів» літпроцесу. Блискуче володіючи одинадцятьма мовами, екс-волинянин міг відносно незалежно і творчо почуватися, курсуючи між Львовом, Києвом і Парижем. Але... Спершу погоджується на ярмо у вигляді президента Асоціації українських письменників, а відтак — за пропозицією однієї з впливових політичних структур — сідає в чиновницьке крісло члена Нацради з питань телебачення та радіомовлення. Й одним з перших кроків на новому поприщі стало намагання вилучити еротику (до двадцять другої години) з теле- й радіопрограм. І це тоді, коли в останніх своїх прозових полотнах аж ніяк не цурався пікантної тематики...

Можливо, незапрограмована непередбачуваність — сутність Юрія Покальчука? Таке враження, що він зумів зачерпнути добру пригорщу еліксиру молодості. Тож, незважаючи на істотний багаж прожитого (24 січня 2001 року пан Юрій зустріне своє шістдесятиліття), письменник залишається незашорено-парадоксальним, спраглим слова, а значить — і любові.

«Озерний вітер», як на мене, став суттєвою точкою відліку в Покальчуковому життєписі (у більшій мірі, ніж книжка-метелик, що побачила світ пізніше у львівській «Кальварії»). Являючи чтиво, якого чекає певна категорія., «Озерний вітер» виявляє нову грань митця, котрий звертає свій погляд до рідної Волині. Якщо з одного боку — це обнадійливий симптом, то з іншого — шанс стати «білою вороною» серед земляків-краян, слово яких також має всеукраїнський резонанс. Скажімо, ні Оксана Забужко, ні Микола Рябчук не вважають Волинь за таку, духовний світ якої мав той чи інший вплив на їхнє слово.

Тож у повісті «Озерний вітер» дійство вершиться в отчому краї автора, у дитинному, а отже — фантасмагоричному світі, де відбуваються неймовірні метаморфози із Волином, котрому на останку судиться стати Озерним вітром. Розкішна язичницька стихія гармонує з філософією земної миті «я». Урочо-довірливо звучать із уст персонажів Покальчукові одкровення: «Кохання — це перші двері у вічність... Коли ти забуваєш про час, про існування чогось ще, крім тебе, і твого кохання, і коханої істоти з тобою, в тобі, у взаємопроникненні і злитті з нею, ти потрапляєш у позачас і позапростір...» (царівна О), «...люди мають прикритись одежею, аби бачити душу людини, хоч трішки, бо інакше бачать тіло...» (Перелесник), «Ти не можеш вбити мене. Я — невмирущий...» (Волин).

«Озерний вітер» Юрія Покальчука дихає щемливим мінором, перегукуючись зі світом дохристиянських вірувань, «Лісовою піснею» Лесі Українки. І в той же час пафос повісті невіддільний від сковородинівської концепції, що передбачає запорукою повноцінності «я» гармонію природи та людини як її частини. Письменник залишається вірним самому собі, художньо вмотивовуючи провідне життєве кредо — свободу: «Безмежною здавалась Волинові зараз його воля. Він був вільний, назавжди вільний Озерний Вітер!» До речі, в цьому плані, можливо, варто згадати й образну паралель з іншим колишнім волинянином Ігорем Павлюком — «Нетутешній вітер».

Окремої розмови заслуговують інші твори Юрія Покальчука з його книги «Озерний вітер». У них — художнє дослідження української душі крізь призму бою під Крутами («Крутосхил»), крізь митарства уродженки Кременця Лідії, яка опинилася в Туреччині («Усмішка Медузи»), падіння і злети волинян Галі і Федора, чиї долі обпалені пекельним полум’ям Другої світової («Храм Посейдона»), вияви героїзму та мерзотності, парадоксальність менталітету нашого народу («Кров»).

І наостанок. Навряд чи варто намагатися розставляти крапки над «і», роздумуючи над однією з книг Юрія Покальчука (тим паче, що з-під його пера вийшли друком майже двадцять). Переконуючись, що в прозі, поезії, публіцистиці, літературознавстві, зрештою і перекладах Юрія Покальчука «життя — вічне перехрестя і постійний сумнів» (Хосе Ортега-і-Гассет), їх потрібно читати. За умови, якщо хочемо бути в своєму часі, з власним «я».

Віктор Вербич. «Луцький молодий». - 2000. - 14 грудня

 

ВІДОМА ПИСЬМЕННИЦЯ У БІБЛІОТЕЦІ

 

12 березня у Волинській обласній бібліотеці для юнацтва відбулася презентація книги Надії Гуменюк «Жінка дощу», яка побачила світ у видавництві «Фоліо».

 

Модераторка Любов Фрадинська представила письменницю:

«Надія Гуменюк — відома українська письменниця, авторка понад шістдесяти книг прози, поезії, творів для дітей.

Лауреатка премії Кабінету Міністрів України імені Лесі Українки, володарка гран-прі Міжнародного конкурсу «Коронація слова» та багатьох інших літературних премій.

Головна героїня оповідань, що увійшли до цієї збірки, – любов

Комусь із персонажів вона дарує крила для злетів і силу, щоб впевненіше йти земними шляхами («Осіннє танго», «Етюд з метеликом»), когось змушує страждати, випробовуючи при цьому на справжність почуттів, людяність і шляхетність («Вовчиця», «Фанатка», «Перс і ласунка»), для когось переходить у пам’ять, стає  спогадом, що зігріває душу в осінню пору життя («Жінка дощу»), а комусь дає надію на непроминальність світла і  порятунок світу («Не(випадковий)»)…

Цікаві сюжети з несподіваними поворотами, складні перипетії людських стосунків, тонкі психологічні малюнки образів, різні нюанси та відтінки кохання, від романтичного до драматичного, – все це у книжці  малої прози Надії Гуменюк «Жінка дощу» ».

 

Пані Надія розповідала про письменницький шлях, про те, де віднаходила сюжети для оповідань, що надруковані у цій збірці.

Представила аудиторії й попередні книги видавництва «Фоліо».

Читала вірші про любов)

 

На заході виступила мисткиня Ірина Дацюк, матір художниці-оформлювачки даної книги Ксенії Дацюк. Яка подякувала письменниці за збереження нашої історії у своєму літературному надбанні.

 

Відомий письменник Володимир Лис висловив своє захоплення новелами Надії Гуменюк: «Уміння вловити життєві історії певних героїнь, вміння їм співпереживати та помічати особливості, яких інші не бачать – це особливий талант письменниці, який захоплює читача».

 

Микола Мартинюк – викладач, письменник, видавець зауважив, що усім присутнім пощастило побачити, почути багатоіпостасну особистість: найперше, вона поетеса високого естетичного і змістового рівня, прозаїкиня, дуже вправна, яка пише не на основі фантазії, а за основу бере реальні життєві історії, де є жанрові полотна, якщо говорити про її дитячу літературу, то це окремий величезний пласт літературного надбання»

 

Євдокія Олійник, яка представляє спільноту ВПО з луганщини, також подякувала Надії Гуменюк, за книги, які познайомили їх із Волинню.

 

Вдячні за зустріч були студенти Педагогічного інституту та ВНУ ім. Лесі Українки.

 

Тепер у #краєзнавство є нова книга з автографом авторки. Чекаємо на вас!

ВІДНОВЛЕННЯ У БІБЛІОТЕЦІ

Для відновлення та психологічної підтримки родин захисників 14 лютого у Волинській обласній бібліотеці для юнацтва відбулася Віднова від МдС, уже 156, організована Русланом Теліпським.

Для дітей Небесного Легіону, Любарта та Наших Героїв була «Мульттерапія», яку провела Любов Фрадинська.

Спочатку усі читали дитячу книгу Миколи Мартинюка «Розбишацькі рими», відгадували загадки, а тоді виліплювали із пластиліну героїв та створювали цікаві мультісторії.

У бібліотеці є різноманітні ігри, отже кожен зміг вибрати для себе гру до вподоби, та взяти участь у ігровому сеті «Гра та правила».

Менші гралися магнітами, кубиками, ляльковим будиночком. Старші складали пазли, грали у такі ігри, як «Прапори світу, «Ферму» та «Хто я?».

Діти з радістю взяли участь у майстерках. Із Яною Шевчук розмальовували гіпсових зайчиків та ведмедиків, прикріплювали до них сердечка, щоб подарувати любимим матусям.

Мирослава Сітовська проводила майстер-клас із розпису імбирного печива. Діти пробували на смак глазур та посипку, вимальовуючи різноманітні візерунки на срдечках.

Для дружин відбулася зустріч із фітнес-тренеркою та лекція про самомасаж з Іриною Мельник. Окрім цього, Світлана Сацюк говорила усім про здоровʼя та запропонувала лекцію по бізнес-маркетингу, «Як відкрити свою справу», наводячи приклади з власного досвіду, адже рік тому запрацював її масажний кабінет.

А бібліотека не лише місце книги та  отримання інформації, але й простір для емоційного та психологічного відновлення через творчість та ігри.

Такі зустрічі – це як «ковток повітря» під час різноманітних випробувань. 

                                    

                                   ЛЕСЯ УКРАЇНКА ТА МУЗИКА

12 лютого Любов Фрадинська, завідувачка відділом краєзнавчої роботи Волинської обласної бібліотеки для юнацтва провела  поетично-музичний захід «Горить душа її поезії над краєм» до 155-річчя від дня народження Лесі Українки (1871–1913), української письменниці, поетеси, драматургині, критикині, перекладачки, громадсько-культурної діячки.

Для вчителів музичного мистецтва, слухачів Волинського інституту післядипломної педагогічної освіти показали відео сюжет про життя та творчість геніальної нашої землячки та продемонстрували книги, які висвітлюють дотичність її творів до музичного мистецтва.

Із викладачкою Луцької музичної школи № 1 імені Фридерика Шопена, лауреаткою міжнародних, всеукраїнських  конкурсів та фестивалів   Іриною Котлицькою-Марчук розповіли про величезний доробок композитора Мирослава Стефанишина, він писав музику на вірші Лесі Українки.

У її чудовому виконанні прозвучали пісні за його музикою «Давня весна» та «Горить моє серце», концертмейстер Наталія Коцюрба. Звучала також  пісня «Напровесні», на музику Олександра Левицького.

 

Особливе місце посідала музика в житті Лесі Українки. Її зв'язки з музичним мистецтвом були постійними й різноманітними.

Ще маленькою Леся, зачарована картиною нічного неба, якось сказала: «Хмарки пливли і пливли крізь місяць одна за одною піцикато», а іншим разом порівняла: «У садку стояла така співоча тишина, ніби грали піанісимо в найніжнішому адажіо». А в одному з листів з Італії вона писала: «Вчора тут вибухнула суто вогнегірська гроза, громи народжувалися крещендо».

Леся Українка володіла технікою гри настільки, що могла вільно читати з аркуша доволі складні твори класичного репертуару, виконувати в колі близьких друзів окремі сонати Бетховена, ноктюрни і вальси Шопена, п'єси Шумана, Шуберта, твори Лисенка, Завадського…

Вона з об’єктивних причин  не могла реалізувати своє музичне покликання безпосередньо, проте реалізувала його в літературній творчості.

Не випадково перша її поетична збірка «На крилах пісень» (1893) відкривається циклом «Сім струн», що має не тільки музичну назву, а й музичне оформлення кожної із семи його поезій. Їм авторка дала назви нот…

Майже до кожної поезії циклу Леся Українка додає у дужках музичний підзаголовок, а до перших трьох ще й музичний термін, який вказує на темп, характер чи спосіб виконання.

Зміст поезій у циклі «Сім струн» підпорядковується їхній формі, не навпаки, на що звернув увагу й О. Рисак: гімн звучить так само урочисто і поважно, як «до», а колискова — так само ніжно й заспокійливо, як «мі». Отже, музичність «Семи струн» виявляється передусім в їхньому відповідному технічному оформленні,

у наданні літературним текстам ознак нотного запису, а авторській рецепції їхніх ознак гри на музичному, тут — струнному інструменті, що підтверджує і початок підсумкової поезії циклу: «Сім струн я торкаю, струна по струні, // Нехай мої струни лунають, / Нехай мої співи літають // По рідній коханій моїй стороні». Тут музика — техніка, сукупність музичних прийомів, використаних у поетичному циклі загалом і в кожній поезії циклу зокрема.

Наступний етап осмислення музики в Лесі Українки — нарис «Голосні струни» (1897). Тут титульний образ — уже не струни музичного інструмента, а струни душі. Музика в нарисі, а саме романс Шумана «Ich grolle nichts», точніше, сама його мелодія, яку виконує на фортепіано Настя, то мелодія душі, невербальний вияв почуттів героїні, невербальна мова її душі, на що вказує й епіграф до твору, взятий в італійського поета Лоренцо Стеккетті: «Квіти, що народились в моєму серці, вірші, що їх я придумав, але не написав, слова кохання, що їх не сказав тобі».

У драмі-феєрії «Лісова пісня» (1911) Леся Українка сконцентрувала всі можливі музичні сенси, весь свій досвід осмислювання музики, зокрема тому твір можна вважати лебединою піснею письменниці… Пряме значення музики в «Лісовій пісні» Леся Українка передає в таких же прямих нотних записах народних волинських мелодій, які сама підібрала, пронумерувала в ремарках і подала окремо від основного тексту драми, вочевидь, з думкою про її інсценізацію…

Найсуттєвіше Леся Українка вклала в назву драми. Слово «пісня» незалежно, розглядати його як музичний чи літературний термін, об’єднує два мистецтва — музику та літературу. У драмі не фігурує конкретна пісня, за задумом авторки тут повинна звучати інструментальна музика. Піснею є сама драма: музика до неї — народні мелодії (ще й тому авторка приділила їх виконанню особливу увагу), а її текст — репліки персонажів у поетичній формі… Ідею «Лісової пісні» можна сформулювати одним словом — гармонія.

ПОЧЕСНИЙ АМБАСАДОР БІБЛІОТЕКИ

 

ПОЧЕСНИЙ АМБАСАДОР БІБЛІОТЕКИ

 

31 січня у Волинській обласній бібліотеці відбулася 155 «Віднова від МдС».

В рамках  цього проєкту вже більше року на базі нашої книгозбірні Руслан Теліпський, очільник волонтерського руху «Меценати для солдата», організовує різні заходи з відновлення дітей, матерів та дружин небесних і зниклих безвісти, тих що у полоні воїнів.

Головна мета таких заходів – об’єднувати ці родини між собою, налагоджувати співпрацю, комунікацію та дати їм зрозуміти, що вони не залишаються наодинці з їхнім горем та зі своїми проблемами.

Діти як завжди проводять насичено час, а їхні мами теж мають цікаве спілкування, отримують психологічну допомогу, також беруть участь у майстерках, арт-терапії та різноманітних курсах оздоровлення. На таких зустрічах родини згуртовуються, зріднюються і дуже чекають, щоб зустрітись знову.

Отож, у крайню суботу другого місяця зими, знову  зібралися на ресурсну зустріч  Родини Небесного Легіону. У цей день кожен ще мав нагоду привітати  очільника волонтерського руху Руслана Теліпського з Днем народження! Діти радо обіймали його, дарували власноруч виготовлені подаруночки та  малюнки. Жінки спекли тортики та смачні рулети, приємним подарунком був фотоальбом із надрукованими світлинами попередніх віднов, усі роздивлялися та пригадували, як вперше вирішили відвідати духовно-психологічну Віднову, як познайомилися одна з одною, дякували Русланові та бібліотеці, що створюють комфортні умови для відновлення.

Директорка бібліотеки Алла Єфремова вручила визнання Русланові Теліпському  «Почесним амбасадором бібліотеки».

Вона вітала його та говорила: «Сьогодні Ви воїн і організатор волонтерської спільноти, що працює на потребу родин наших Героїв.

Дякуємо, що Ви є надійним партнером Волинської обласної бібліотеки для юнацтва, який популяризує бібліотеку, її послуги та цінності, формуючи позитивний імідж.

Ви є обличчям та голосом закладу, залучаючи нову аудиторію через рекомендації, соцмережі та участь у подіях, сприяєте оновленню книжкових фондів та технічного забезпечення».

Для дітей та дорослих впродовж дня були:

 Ігри та розваги від Любові Фрадинської.

Виступ Театральної студії "Чудасія" Волинського театру ляльок, режисерка Алла Скрипічук.

Майстеркласи від :

Юліі Димарчук - валяння вовною, Вікторії Пастерук – розмальовування гіпсових пташечок та декоративних підсвічників.

Мирослава Сітовська порадувала усіх імбирним печивом, яке діти розмальовували та пробували чи смачненьке.

А ще, була піца від піцерії «Добрий шеф».