ВІДОМИЙ ІСТОРИК, МУЗЕЙНИК ТА КРАЄЗНАВЕЦЬ

65 років від дня народження А. М. Силюка (1958) – історика, краєзнавця, заслуженого працівника культури України

Анатолій Михайлович Силюк народився 16 вересня 1958 р. у с. Уховецьк Ковельського району Волинської області. У 1976 р. здобув середню освіту у рідному селі. Відслуживши строкову службу, Анатолій навчався на історичному факультеті Луцького педагогічного інституту ім. Лесі Українки (зараз – Волинський національний університет ім. Лесі Українки), який закінчив у 1983 р.

З 1982 р. працював у Волинському обласному краєзнавчому музеї, спочатку науковим, старшим науковим співробітником відділу атеїзму, з 1987 р. – заступником директора з наукової роботи, а з 1991 до 2019 р. – директором музею.

За роки своєї діяльності Анатолій Силюк зробив значний внесок у розвиток краєзнавчого руху та музейної справи на Волині. За його безпосередньою участю розроблено наукові концепції, сформовано та створено експозиції Колодяжненського літературно-меморіального музею, Музею волинської ікони, Художнього музею в Луцьку, Меморіального музею-садиби В’ячеслава Липинського у Затурцях та інших.

Він автор наукових та науково-популярних публікацій з історії музейної справи та краєзнавства Волині, організатор багатьох краєзнавчих та наукових конференцій, упорядник та член редколегії наукових збірників «Минуле і сучасне Волині та Полісся», матеріалів конференцій «Волинський музей. Історія і сучасність», «Волинська ікона. Питання історії, вивчення, дослідження та реставрації». Як член редакційних колегій, Анатолій Силюк бере участь у підготовці хрестоматії з історії Волині, «Календаря знаменних і пам’ятних дат Волині», «Словника краєзнавців області», «Зводу пам’яток історії та культури» тощо, розробив і втілив концепцію щорічного музейного видання «Волинський музейний вісник», інтернет-сайту «Музейний простір Волині».

Анатолій Михайлович ґрунтовно підходить до кожної теми у публікаціях у тритомному виданні «Роде наш красний… Волинь у долях краян і людських документах», зокрема, про Анатолія Дублянського і Андроника Лазарчука. Він також є автором історіографічних праць про В. Андріяшева і М. Теодоровича, з історії та перспектив розвитку музейної справи в краї. Завдяки контактам Анатолія Силюка з іншими краєзнавчими установами, співпраці з відомими діячами, митцями і краєзнавцями з різних областей України й інших держав стала можливою організація виставок Валентини Михальської з с. Хворостів Любомльського району та Марії Кравчук з с. Туличів у різних містах і регіонах України, творів волинського іконопису в Українському Домі в Києві із виданням і презентацією альбому-каталогу «Волинська ікона ХVI–XVIII ст.», волинських старожитностей у музеях Варшави, Замостя, Хелма (Польща), Бреста (Білорусь) та ін. За його ініціативою в Луцьку і музеях Волині експонувалися колекції з музеїв Львова, Житомира, Тернополя, Кременця, Рівного, Острога, міст Польщі, Словакії, США та Білорусі, з приватних колекцій відомих діячів української культури Марії Приймаченко, Романа та Агнеси Сельських, Івана Труша, Олени Кульчицької та ін.

Завдяки контактам А. Силюка фонди Волинського музею поповнились унікальними документами і пам’ятками, зокрема, з особистого архіву митрополита УАПЦ Анатолія Дублянського (Німеччина), митрополита УАПЦ Полікарпа Сікорського (Париж), гетьманівни Олени Отт-Скоропадської (Мюнхен), родини В’ячеслава Липинського з Польщі та Англії і т.п. Анатолій Силюк здійснив великий внесок в організаційну і координаційну діяльність на посаді директора Волинського краєзнавчого музею. За його участю створено і поновлено експозиції ряду музеїв, проводився обмін виставками, місцеві краєзнавчі конференції, зокрема, у Нововолинську, Володимирі-Волинському, Маневичах, Старому Чорторийську, Четвертні, Прилісному тощо.

На радіо і телебаченні Анатолій Михайлович постійно пропагує історію і культуру Волині. Завдяки ньому налагоджено творчі зв’язки з музеєзнавцями і науковцями з інших країн. Спільно з музеєм Замойських у Замості (Польща) було видано шість томів «Замосцько-Волинських музейних зошитів» (2003–2010). Спільним доробкам став альбом сакрального мистецтва малих архітектурних форм «Зникаюча краса».

Від часу утворення Волинського обласного товариства краєзнавців у 1989 році, а з 2009 р. – Волинської обласної організації Національної спілки краєзнавців України Анатолій Силюк є членом Правління, заступником голови Волинської обласної організації спілки краєзнавців України. Він був учасником ІІІ–VІ з’їздів Національної спілки краєзнавців України, є членом правління Західноукраїнської музейної спілки, певний час був членом музейної ради Міністерства культури України.

Анатолій Силюк є лауреатом Премії імені Дмитра Яворницького Національної спілки краєзнавців України (2014 р.), регіональної премії «За відродження Волині» (2001 р.), обласних премій імені Миколи Куделі та імені В’ячеслава Липинського. Був визнаний людиною року у Волинській області в галузі культури. Є почесним краєзнавцем України. З 2008 р. має звання «Заслужений працівник культури України», нагороджений відзнакою Міністерства культури України «За багаторічну працю в галузі культури».

Зараз працює методистом відділу виховної роботи у Волинському інституті післядипломної педагогічної освіти.

Література

Силюк А. 15 серпня 50 років від дня народження В. М. Михальської (1964) - української художниці / А. Силюк // Календар знаменних і пам’ятних дат Волині на 2014 рік / Упр. культури і туризму Волин. ОДА [та ін.] ; [ред.-упоряд. Є. І. Ковальчук, А. А. Понагайба]. – Луцьк, 2013. – С. 125–129.

Силюк А. 160 років від дня народження М. І. Теодоровича(1856 - 30-ті рр. XX ст.) - історика, краєзнавця, церковного діяча / А. Силюк // Календар знаменних і пам’ятних дат Волині на 2016 рік / Упр. культури Волин. облдержадмін. [та ін.] ; ред.-упоряд.: Є. І. Ковальчук, А. А. Понагайба. – Луцьк, 2015. – С.337–343.

Силюк А. 19 квітня 75 років від дня народження Б. В. Колоска (1940) - українського архітектора, пам’яткознавця / А. Силюк // Календар знаменних і пам’ятних дат Волині на 2015 рік / Упр. культури Волин. ОДА, Волин. ДОУНБ ім. О. Пчілки ; [ред.-упоряд. Є. І. Ковальчук, А. А. Понагайба]. – Луцьк, 2014. – С. 56–62.

Силюк А. 19 січня 70 років від дня народження Г. В. Бондаренка (1946) - українського історика, педагога, краєзнавця / А. Силюк // Календар знаменних і пам’ятних дат Волині на 2016 рік / Упр. культури Волин. облдержадмін. [та ін.] ; ред.-упоряд.: Є. І. Ковальчук, А. А. Понагайба. – Луцьк, 2015. – С.29–35.

Силюк А. 25 серпня 75 років від дня народження М. Г. Жулинського (1940) – українського літературознавця і громадсько-політичного діяча / А. Силюк // Календар знаменних і пам’ятних дат Волині на 2015 рік / Упр. культури Волин. ОДА, Волин. ДОУНБ ім. О. Пчілки ; [ред.-упоряд. Є. І. Ковальчук, А. А. Понагайба]. – Луцьк, 2014. – С. 121–128.

Силюк А. Агатангел Кримський і Волинь: Збереження історичної пам’яті / А. Силюк // Агатангел Кримський і Волинь : матеріали Всеукраїн. круглого столу, приуроч. до 150-річчя від дня народження А. Кримського та 150-річчя від дня народження Лесі Українки, м. Луцьк 28 січ. 2021 р. / [упоряд.: П. С. Олешко та ін.] : Волин. ін-т післядиплом. пед. освіти [та ін.]. – Луцьк, 2021. – С. 145 – 159.

Силюк А. Василь Пуцко – дослідник волинського іконопису / А. Силюк, О. Силюк // Історія та сучасність Православ’я на Волині : матеріали ІІІ наук.-практ. конф., 15-16 листоп. 2012 р., [м. Луцьк] / [відп. ред. О. Федчук]. – Луцьк, 2013. – С. 19–26.

Силюк А. Григорій Охріменко – відомий український археолог, краєзнавець,дослідник прадавньої історії Волині / А. Силюк // Волинський музейний вісник : наук. зб. – Луцьк, 2010. – Вип. 2. – С. 204–209.

Силюк А. Максим Бойко – засновник волинської бібліографії в діаспорі / А. Силюк // Духовна та культурна спадщина української діаспори в освітньому процесі сучасної школи : матеріали Всеукр. креглого столу, 17 листоп. 2022 р. [м. Луцьк] / Волин. ін-т післядиплом. пед. освіти, Відділ освітньої та інновац. діяльності ВІППО, Волин. обл. орг. Нац. спілки краєзнавців України. – Луцьк, 2022. – С. 169–174.

Силюк А. Слово про колегу / А. Силюк // Волинський музей: історія і сучасність : матеріали ІV Всеукр. наук.-практ. конф., присв’яч. 80-річчю Волин. краєзнав. музею та 60-річчю Колодяжн. літ.-мемор. музею Л. Українки, Луцьк-Колодяжне, 19-20 трав. 2009 р. : наук. зб. – Луцьк, 2009. – Вип. 4. – С. 522.

Силюк А. Товариство волинян «Волинь» в Німеччині: становлення, діяльність,спадщина : (За матеріалами Волин. краєзнав. музею) / А. Силюк // Духовна та культурна спадщина української діаспори в освітньому процесі сучасної школи : матеріали Всеукр. креглого столу, 17 листоп. 2022 р. [м. Луцьк] / Волин. ін-т післядиплом. пед. освіти, Відділ освітньої та інновац. діяльності ВІППО, Волин. обл. орг. Нац. спілки краєзнавців України. – Луцьк, 2022. – С. 153–169.

***

Бондаренко Г. 16 вересня 60 років від дня народження А. М. Силюка (1958) – історика, краєзнавця, директора Волинського краєзнавчого музею, заслуженого працівника культури України / Г. Бондаренко // Календар знаменних і пам’ятних дат Волині на 2018 рік / Волин. облрада, Упр. культури з питань релігій та національностей Волин. облдержадмін., Волин. краєзнав. музей, Волин. ДОУНБ ім. Олени Пчілки ; [ред.-упоряд.: Є. І. Ковальчук, А. А. Понагайба ; відп. за вип. О. Г. Важатко, Н. В. Граніч]. – Луцьк, 2022. – С. 191–194.

Волинський краєзнавчий музей. 16 вересня важливий особистий ювілей у музеєзнавця, історика, краєзнавця, директора Волинського краєзнавчого музею А. М. Силюка [Електронний ресурс] / Волинський краєзнавчий музей // Режим доступу:http://volyn-kray-mus.at.ua/news/16_veresnja_vazhlivij_osobistij_juvilej_u_muzeeznavcja_istorika_kraeznavcja_direktora_volinskogo_kraeznavchogo_muzeju_a_m_siljuka/2018-09-16-1777. – Назва з екрану. – Дата публікації: 16.09.2018. – Дата перегляду: 15.09.2023.

Історична Волинь. Дослідники Великої Волині. Силюк Анатолій Михайлович [Електронний ресурс] / Історична Волинь // Режим доступу: https://www.istvolyn.info/post/103. – Назва з екрану. – Дата публікації: 22.02.2022. – Дата перегляду: 15.09.2023.

Бій УПА у Новому Загорові

Новий Загорів – село в Локачинському районі Волинської області. Основна його пам'ятка – Загорівський монастир, заснований Петром Загоровським у XVI ст. Перша згадка про нього датується 1566 р. і повідомляє, що за своє зцілення від хвороб шляхтич розпочав будівництво мурованого храму на місці дерев'яного.

Загорівський монастир сьогодні – велична руїна, яка зберігає красиві обриси давньої споруди. Але навіть у такому вигляді викликає захоплення у численних туристів, які приїжджають сюди кілька разів у рік від початку 90-х років ХХ століття. 11-12 вересня 1943 р. на цьому місці чота УПА дала німецьким окупантам бій, який увійшов до сторінок історії України.

Загорівський монастир

Під час Другої світової війни Загорівський монастир став прихистком для чоти УПА особливого призначення «Берези», яка відбивала численні атаки переважаючих сил нацистських окупантів. Відділ підпорядковувався безпосередньо командирові загону УПА імені Івана Богуна. Псевдо «Береза» носив Антон Марценюк, який також був відомим у повстанському підпіллі як «Андрій», «Федір». Майже всі вояки чоти за походженням були селянами, декотрі свого часу служили у Війську Польському і 1939 р. воювали у його складі проти гітлерівців. Інші за завданням ОУН від початку німецької окупації перебували в допоміжній поліції Горохова, звідки весною 1943 р. під час нападу на місто повстанського відділу Олексія Брися («Остапа») організовано перейшли в УПА.

Відомо, що у вересні 1943 р. чота «Берези» повернулась із рейду Закерзонням на «Січ» (с. Вовчак Турійського (тепер Ковельського) району). Не встигнувши достатньо відпочити на повстанській базі, бійці отримала нове термінове завдання від командира загону імені Івана Богуна, коменданта «Січі» Порфирія Антонюка («Сосенка»). Відділ мав вирушити на південь Волині. На жаль, ключова мета завдання все ще залишається невідомою.

Рухаючись у південному напрямку, чота «Берези» у п'ятницю 10 вересня 1943 р. зупинилася на ночівлю у с. Новий Загорів. На постій вояки розташувалися в дерев’яному приміщенні школи поблизу старого монастиря. Надвечір повстанців наздогнав зв’язковий із «Січі» Андрій Бурачинський («Черешенко»). На той час загін складався із 44-х досвідчених стрільців, уже випробуваних в боях.

Андрій Бурачинський

Це був неспокійний час: від весни до пізньої осені 1943 р. на Волині тривали масові каральні акції гітлерівців, спрямовані на придушення руху Опору. Загальне керівництво операцією на Волині у той час здійснював опергруппенфюрер СС, генерал поліції Еріх фон дем Бах.

Удосвіта 11 вересня дозори зауважили, що до села з двох напрямків рухаються криті брезентом вантажні автомобілі, у яких німці зазвичай перевозили своїх вояків. Чота УПА по тривозі зайняла вогневі позиції. Через кільканадцять хвилин розпочався бій.

На початку у ворога була, як мінімум, десятикратна чисельна перевага у живій силі. Проти чоти із 44-х повстанців виступила роти німецької жандармерії, донських козаків і поліції із етнічних німців – всього близько 400 осіб. До ліквідації повстанців також залучили підрозділи польської допоміжної поліції, що була створена гітлерівцями після того, як багато українців поповнили лави УПА. За деякими версіями окупанти стягнули до Нового Загорова близько тисячі осіб, хоч конкретних даних, що це підтверджують, не виявлено.

Від 1943 р. існує версія, що про прихід чоти у Новий Загорів окупантам повідомив тутешній селянин Архип Калиш (ліквідований пізніше Службою безпеки ОУН). Він сповістив поляків із відділу допоміжної поліції, що охороняв гуральню на фільварку у с. Конюхи неподалік від Нового Загорова.

Розпочавши штурм, противник планував вибити повстанців з першої атаки. Командування ймовірно вважало, що загін після першого пострілу запанікує, почне тікати і розсіється сам по собі. Це була помилка окупантів. За багатьма свідченнями, саме на початку бою ворог зазнав чи не найбільш масових втрат. Супротивник потрапив під шквальний кулеметний вогонь, одразу втративши близько 40 бійців.

До полудня 11 вересня повстанці тримали оборону в окопах та успішно відбивали атаки противника. Під час бою чота почала нести втрати. Першим серед українських вояків загинув уродженець с. Скобелка Іван Книш, який виконував обов'язки кухаря. Від кулі снайпера незабаром поліг уродженець с. Квасів кулеметник Іван Майко («Славко»).

Близько полудня з'явилися оснащені кулеметами танкетки, що підійшли на близьку відстань і відкрили вогонь. Одну з них вдалось підбити. Інші екіпажі не наважувалися випробовувати свою долю. Однак, українські вояки вимушені були залишити окопи і зайняти оборону у стінах колишнього монастиря та Різдво-Богородицького храму. Тут після полудня витримали бомбардування, яке, вдало використавши сигнальні ракети, частково спрямували на окопи, що були вже зайняті ворогом.

Близько півночі на 12 вересня несподівано для всіх пострілом із пістолета у скроню урвав собі життя «Береза». Відповіді на те, чому цей вольовий сміливий командир, який за лічені хвилини перед самогубством ніяк, за спостереженнями Захара Грибка («Гриб»), не був схожий на людину, котра запанікувала й не володіє собою, раптом застрілився, не існує. Удосвіта 12 вересня повстанці, які не були поранені, пішли на прорив. Користуючись густим туманом, вони кинули гранати і, скориставшись сум'яттям серед противника, вийшли з оточення. Вояки, котрі через поранення прориватися не могли, забезпечили їм прикриття і продовжували утримувати монастир. З ними залишився рідний брат Михайла Ліщука Григорій, який вирішив залишитись і поліг смертю героя, та двоє інших повстанців, які, коли закінчилися набої, сховалися в якомусь із монастирських льохів.

Карателі вступили у монастирські мури лише близько полудня 12 вересня. Живим до рук їм не дався жоден повстанець. Було зрозуміло, що якась частина українських вояків із оточення вийшла, і це відбирало у них відчуття перемоги. Вони були розлючені тим, що так довго не могли здолати опору жменьки відважних, та ще й частину їх вирвалося з надійного, здавалося, кільця. Німецькі втрати оцінюються в 90-100 осіб убитими та 150-200 пораненими. За іншими джерелами – 540 осіб убитими та понад 700 поранених.

Загалом чота втратила 29 вояків. У ніч із 12 на 13 вересня, всупереч забороні окупаційної влади, новозагорівські селяни поховали їх поряд із храмом. Двох поранених вояків вдалось знайти у підвалах монастиря.

Серед загиблих повстанців, яких принесли під північну стіну храму, був один з простріленими грудьми і в німецькій формі. З усіх вояків, котрі були у складі чоти, німецьку форму носив лише один – уродженець с. Скобелка Степан Хринюк («Терен»).

16 бійців вийшли з бою живими. Повстанці, яким пощастило врятуватися, продовжили боротьбу. Так, Іван Баламут із с. Мар’янівка загинув через декілька днів в бою з поляками. Микола Кащук, який очолив Локачинський районний провід ОУН, загинув восени 1947 р. в засідці поблизу с. Олізарів (зараз частина села Звиняче).

Іван Баламут

Дехто з бійців продовжив боротьбу з німецькими окупантами в складі Червоної армії. Із 1944 р. у її лавах був Захар Грибок, нагороджений медаллю «За відвагу». У 1948 р. був арештований, звільнений у 1956 р. Визнаний ветераном тільки у 1990 р. Помер у 1996 р.

Захар Грибок

У 1944 р. до Червоної армії був мобілізований і Петро Сорока, нагороджений бойовими нагородами. Він – єдиний із чоти «Берези», хто уникнув репресій. Помер у 1980-х рр.

У 1989 р. кілька мешканців Горохова під орудою колишнього учасника повстанського руху, а згодом голови Волинського крайового братства ветеранів ОУН і УПА Мелетія Семенюка, за сприяння місцевих мешканців і всупереч заборонам тодішньої влади, звели на могилі героїв УПА дерев’яний хрест. З 1990 р. найближчої неділі до свята Усікновення (11 вересня) біля стін монастиря відбуваються вже традиційні велелюдні урочистості, присвячені пам’яті героїв УПА.

9 вересня 1990 р. відбувся перший демократичний мітинг, на який, за різними підрахунками, зібралися від десяти до п’ятнадцяти тисяч чоловік з усіх кінців України. Символічно, що першу за всі повоєнні роки панахиду здійснив на повстанській могилі тодішній єпископ Ужгородський і Виноградівський Володимир (в миру – Василь) Романюк – майбутній Патріарх Київський і всієї Руси-України УПЦ КП. Також тут побував майбутній лідер Народного Руху України В’ячеслав Чорновіл. Вшанував пам’ять полеглих повстанців у Новому Загорові волинський письменник-шістдесятник Євген Сверстюк й онук провідника українських націоналістів Степан Бандера.

У 2003 р. на могилі біля Різдво-Богородицького храму замість дерев’яного хреста було встановлено і освячено монументальний пам’ятник. У 2010 р. гурт «Тартак» випустив музичний кліп «Не кажучи нікому» про бій у Новому Загорові (https://youtu.be/OYCtZXMUgHM). Ця пісня на слова Сашка Положинського стала своєрідним пам’ятником повстанцям. Саме завдяки кліпу багато молодих людей дізналися про бій. Символічно й трагічно, що у даному кліпі пораненого повстанця зіграв фотокореспондент, член Пласту Віктор Гурняк. У 2014 р. він був бійцем батальйону «Айдар» і загинув на Луганщині, вивозячи з бою поранених побратимів. Відтоді у Новому Загорові, згадуючи загиблих повстанці, вшановують і його пам’ять як повстанця проти російських окупантів сучасної України.

Пам’ятник воїнам УПА біля стін Загорівського монастиря

 

Література

Антонюк Я. Український визвольний рух у постатях керівників. Волинська та Брестська області (1930–1955). Серія «Літопис УПА» Бібліотека – Т. 13 / Я. Антонюк. – Торонто – Львів: Видавництво «Літопис УПА», 2014. – 1072 с.

Бондарук Л. Проект «Україна». Волинь 1939-1946 років. Окупована, але нескорена / Л. Бондарук, Б. Зек, Т. Яцечко-Блаженко. – Харків: Фоліо, 2020. – 572 с.

Боярчук П. Бій під стінами храму : повість-хроніка / П. Боярчук. – Луцьк: "Надстир'я", 2005. – 360 с.

Боярчук П. Новий Загорів: легенда і подвиг / П. Боярчук // Волинь-нова. – 2012. – № 102. – С. 9.

Боярчук П. Один повстанець проти десяти фашистів / П. Боярчук // Волинь-нова. – 2013. – № 101. – С. 4.

Боярчук П. Суперечка над могилами : репортаж із мітингів у Новому Загорові / П. Боярчук // Радянська Волинь. – 1990. – № 11 верес. – С. 13.

Боярчук П. Таємниця бою у Новому Загорові / П. Боярчук // Волинь-нова. – 2010. – № 5. – С. 6.

Дмитрук В. Г. Вони боролися за волю України (Участь ОУН і УПА у національно-визвольній боротьбі українського народу в 1941–1956 рр. за матеріалами Волині та Полісся) / В. Г. Дмитрук. – Т. ІІІ. Друге доповнене видання. – Луцьк: Волинська книга, 2007. – 404 с.

Загорів Новий (Zahorow Nowy), село // Трагедія українсько-польського протистояння на Волині 1938-1944 років. Іваничівський і Локачинський райони / упоряд. та авт. комент. І. Пущук. – Луцьк, 2010. – С. 311–313.

Коханська Г. З Україною в серці: спомини / Г. Коханська; ред. П. Й. Потічний, М. Посівнич. – Львів; Торонто: Літопис УПA, 2008. – 383 с.

Мандрівка маршрутами поколінь // Сім’я і дім. – 2011. – № 21. – С. 11.

Маршрути поколінь: героїчними стежками УПА на Волині: путівник / упорядник Л. Бондарук. – Луцьк: "Терен", 2010 – 80 с.

Михальчук Л. Загорівський монастир Пресвятої Богородиці / Л. Михальчук // Народна трибуна. – 1996. – 1 серпня. – С. 7.

Слюсар Н. Три доби сорок повстанців тримали бій проти тисячі німців : [бій у вересні 1943 р під стінами монастиря Нового Загорова у Локачин. р-ні] / Н. Слюсар // Вісник & К. – 2017. – № 41. – С. 10.

Степанюк Т. Бій у монастирі тривав чотири дні : [11 вересня 1943 року під Новим Загоровом (нині Локачин. р-ну) загинув ком повстанців Андрій Марценюк (Береза)] / Т. Степанюк // Волинь. – 2018. – № 21. – С. 8.

Шумук Д. Пережите і передумане. Спогади і роздуми українського дисидента – політв’язня з років блукань і боротьби під трьома окупаціями України (1921–1981 рр.) / Д. Шумук. – Київ: Видавництво ім. Олени Теліги, 1998. – 432 с.

Поетеса української сцени

125 років від дня народження Н. М. Ужвій (1898-1986) – української актриси театру і кіно, народної артистки СРСР

Ужвій Наталія Михайлівна народилася 8 вересня 1898 р. в селянській родині у м. Любомлі на Волині. Сім’я жила бідно. Дівчинка була найстаршою, вона мала ще п’ятеро братів та двох сестер. У пошуках кращої долі й заробітку батько влаштувався працювати на залізницю недалечко від Варшави. Туди ж, у селище Брудно, переїхала вся багатодітна родина. Наталія спочатку вчилась в залізничному, а потім – у міському двокласному училищі. Через матеріальні труднощі була змушена покинути навчання та піти працювати швачкою. У 1912 році батька, Михайла Максимовича, переводять на роботу в лісництво у м. Клевань Рівненського повіту. У Клевані Наталія закінчила екстерном Духовне училище і стала працювати вчителькою в с. Милятин Острозького повіту.

Набутий досвід із буденного життя народу згодом допоміг актрисі в творчій роботі. Початком її шляху на велику сцену стала участь в аматорському гуртку м. Золотоноша (Черкаська обл.), куди переїхала родина у період Першої світової війни. Коли Наталії довелося грати роль Софії в п’єсі Івана Карпенка-Карого «Безталанна», вона змогла відчути образ і правильно передати образ простої сільської жінки. Саме в цьому аматорському гуртку вона вперше познайомилась з творами класичної драматургії.

На початку 1920 р. гурток було реорганізовано у пересувний театр у складі агітбригади при Народному комісаріаті освіти УРСР. В 1922 р. Наталія Ужвій вступила до допоміжного складу трупи Київського українського драматичного театру ім. Т. Г. Шевченка, а в 1925 р. – до Одеського державного українського драматичного театру (нині – Одеський український музично-драматичний театр ім. В.Василька), де актриса дуже швидко зайняла одне з провідних місць. Після першої ролі Діани де-Сегонкур у п’єсі А. Луначарського «Полум’ярі», ім’я Наталії Ужвій стало відомим. В Одесі вона зробила перші кроки в кіно, зігравши Галю Домбровську у фільмі «ПКП».

У 1926 р. актриса почала працювати у Харківському театрі «Березіль» Леся Курбаса (нині – Харківський український драматичний театр ім. Т. Г. Шевченка), який об’єднав майбутній цвіт української сцени – А. Бучму, М. Крушельницького, О. Сердюка, І. Мар’яненка та ін.

Значного успіху Наталія Ужвій досягла у Київському українському драматичному театрі ім. І. Франка, де працювала з 1936 року. У новому колективі по-новому розкрився її талант, її природні сценічні дані – простота, щирість, глибина передачі психологічного стану сценічних героїв, емоційність. Однією зі сценічних вершин актриси вважається роль Ганни у виставі «Украдене щастя» за п’єсою І.Франка (постановка Г. Юри).

Творча біографія Наталії Ужвій тісно пов’язана з історією українського кіномистецтва. Ранні фільми не задовольняли Наталію Ужвій, як митця, тому вона на кілька років припинила свою роботу в кіно. Повернулась в кінематографію через 7 років, знявшись у 1934 р. у звуковому фільмі «Прометей». Великий успіх актрисі приніс також кінофільм «Виборзька сторона» (1938 р.).

Лихі та жорстокі 30-і роки минулого століття торкнулися й родини Наталії Ужвій. Саме з цього часу актрису почали переслідувати горе й страждання.. Її рідний брат Євген Косьмина-Ужвій був начальником політвідділу 78-стрілецької дивізії Сибірського військового округу. Його арештували, звинуватили у співпраці з троцькістами і за вироком Верховного суду розстріляли. Тоді ж, у 1937 році, до вищої міри покарання був засуджений брат Назарій.

Початок Другої світової війни застав Наталію Ужвій під час гастролей театру у Москві. Театр був евакуйований у Тамбов, а потім у Семипалатинськ (Казахська РСР), пізніше в Ташкент (Узбекська РСР). Актори постійно виїжджали на фронт з концертами.

Під час війни актриса зіграла у фільмі «Райдуга» за однойменною повістю Ванди Василевської. Картину відзначили Головним призом асоціації кінокритиків США і Вищою премією газети Daily News «за найкращий іноземний фільм в американському прокаті 1944 року», а також призом Національної ради кінооглядачів США. Казали, що навіть без перекладу перегляд пронизливої картини у Білому домі справив глибоке враження на тодішнього президента США Франкліна Рузвельта, тож в американському кінопрокаті фільм став сенсацією.

Після війни актриса продовжувала працювати над класичними творами. Найважливіше місце серед створених нею образів з класичного репертуару займають Кручиніна («Без вини винуваті» О. Островського), Раневська («Вишневий сад» А. Чехова), Анна Андріївна («Ревізор» М. Гоголя), Глафіра («Єгор Буличов» О. Горького).

Серед останніх ролей артистки – образ матері у п’єсі «Вірність», Марфи Купрієнко «Здрастуй, Прип’ять», Танкабіке «В ніч місячного затемнення».

У цих ролях талант Наталії Ужвій засяяв новими гранями. За виконання ролей у виставах останніх років їй було присуджено Державну премію ім. Т. Г. Шевченка.

Наталія Ужвій створила багато цікавих образів. У роботі над роллю вона завжди намагалась проникнути в таємниці людського серця, відчути образ своєї героїні і перенести це життя на сцену. Завжди вважала, що образ може бути щирим і переконливим лише тоді, коли актор всіма своїми почуттями і поведінкою втілиться в образ.

Віддавши сцені шістдесят років життя, Наталія Ужвій створила цілу галерею правдивих, художньо-переконливих образів у виставах класичного і сучасного репертуару. Понад 200 зіграних Наталією Михайлівною ролей – це понад 200 яскравих мистецьких барв. За самобутній талант її називають поетесою української сцени, променистою зорею на театральному небосхилі.

Кадр з фільму «Травнева ніч», 1938 р.

Наталя Ужвій та Амвросій Бучма, вистава «Украдене щастя», Театр імені І.Франка, 1940 р.

Із 1954 по 1973 рр. вона очолювала Українське відділення Театрального товариства. Виховала не одне покоління молодих митців, які вважали актрису живою легендою театру. Вона ділилась з акторською молоддю своїм багатим сценічним досвідом, допомагала як в процесі репетицій, так і в процесі роботи над ролями.

Її акторську майстерність високо оцінювали відомі зірки кіно й театрального мистецтва. Кінорежисер С. Параджанов у 1957 р. створив біографічний фільм «Наталія Ужвій».

Життєва та творча доля тісно пов’язувала актрису з Волинню, куди після Першої світової війни повернулися її батьки. Вперше після 1918 р. Наталя Ужвій відвідала батьків у Любомлі у 1927 р. Влітку 1944 року, після визволення краю, вона змогла забрати свого сина Михайла, який під час окупації був у с. Стрільче Горохівського району.

У 1965 р. Наталія Ужвій була на гастролях у Волинському обласному драматичному театрі, зіграла роль Марусі в п’єсі «Ой не ходи, Грицю, та на вечорниці» М. Старицького, а також Варки у «Безталанній» І. Тобілевича. У 1973 р. у Луцьку зіграла роль Люсі Купер у п’єсі В. Дельмана «Поступися місцем», а в 1976 р. – роль партизанки Марфи у драмі «Здрастуй Прип’ять». На запрошення місцевої влади в 1971 р. вона з групою артистів з Києва і Львова знову гостювала в Любомлі.

Наталя Ужвій на схилі літ

Померла Наталія Ужвій 29 липня 1986 р. Похована на Байковому кладовищі. На будинку по вул. Городецького, 17 (де мешкала актриса в останні роки), неподалік від театру ім. І.Франка, встановлено меморіальну дошку. Продовжує діяти створений актрисою Будинок ветеранів сцени Спілки театральних діячів України в Пущі-Водиці, якому було присвоєно ім’я Н. Ужвій. У 2008 р. на честь 110-річчя від дня народження актриси Національний банк України випустив монету з її зображенням, яка стала частиною серії «Видатні особистості України».

У Любомлі, постановою Уряду, середня школа № 1 з 1986 р. носить ім’я Наталії Ужвій. Її ім’ям названа вулиця де вона народилась, встановлено дві меморіальні дошки.

 

Особисте життя

Наталія Ужвій тричі була заміжня. Ще в Золотоноші в аматорському театрі вона познайомилася з першим своїм чоловіком – Грицьком Дробницьким, студентом агрономічного факультету. Незабаром вони одружилися. Вінчання відбулося в соборі. Через деякий час шлюб розпався, бо Грицько був змушений поїхати працювати у село, а Наталія не могла уявити себе без сцени, тому розлучилася зі своїм чоловіком й поїхала до Києва.

Вдруге вона одружилася з українським поетом-футуристом Михайлом Семенком (1892-1937 рр.) З книги спогадів В. Куліша: «Будинок «Слово» у Харкові. На другому поверсі жив Іван Микитенко… Його сусідами була оригінальна пара – Михайло Семенко та Наталія Ужвій. Не кажучи вже про фізичну різницю – красива Наталія та маленький Михайло – вони були абсолютно різними за характером. Семенко малий за зростом з постійною трубкою у зубах, торчащим чубом, сердитий не зрозуміло на кого та за що, у супроводі двох «ангелів-охоронців», які потім допомогли його знищити – Антона Дикого та Олекси Полторацького».

Михайло Семенко

У 20-х роках Михайло Семенко працював в Москві в українському представництві, з 1924 р. по 1927 р. – на Одеській кіностудії головним редактором, а через два роки – заступником голови Всеукраїнської асоціації революційного кіно. Потім Семенко переїхав до Києва, а Ужвій залишилася у Харкові з театром «Березіль». Пізніше почалась хвиля репресій, яка не минула і його. 23 жовтня 1937 року закрите засідання Військової колегії Верховного суду СРСР ухвалило вирок – розстріл «з конфіскацією всього майна, що особисто йому належить». На той час союз письменника і актриси вже розпався. Причини розлучення невідомі. У шлюбі вона народила сина Михайла.

Михайло Ужвій

Син Наталії Ужвій подавав великі надії як літератор, але його життя обірвалось у 24 роки у зв'язку з хворобою.

У 1936 р., за рік до розстрілу Михайла Семенка, Наталія Ужвій познайомилася з артистом Євгенієм Пономаренком, який всиновив її сина Михася. Вони уклали шлюб у 1937 році. Наталія та її чоловік мешкали у в Києві поблизу театру ім. І. Франка. Навіть тоді, коли в останні роки життя було відомо, що Наталія хворіє на онкологію, чоловік доглядав за нею, як за маленькою донькою. А до цього, коли сама актриса була ще в силі, вона часом відносилася до нього як до сина. Про сімейне життя з Євгеном говорила, що головного в них немає, вони обидва головні.

Вистава «Поступися місцем» (театр ім. І. Франка, 1968 р.) за п’єсою В. Дельмера – щемлива історія стосунків про батьків і дітей. На фото: Євген Пономаренко (Барклей) і Наталія Ужвій (Люсі) зіграли літнє американське подружжя

У родинному колі. На фото (зліва на право): Євген Пономаренко, його батько Порфирій Савич, брат Анатолій, мати Марія Василівна і дружина Наталія Ужвій

 

Література: 

Блінова В. На будинок-музей Наталії Ужвій влада Любомля грошей так і не знайшла... / В. Блінова // Волинь-нова. – 2015. – № 48. – С. 4.

Бурбан В. Образки і силуети : статті, нариси, есе : [про вітчизн. і зарубіж. діячів історії та культури] / В. Бурбан. – Київ, 2020. – 368 с.

Вергеліс О. Ужвій і Курбас. Незакінчена повість / О. Вергеліс // Українська культура. – 2012. – № 9. – С. 54–58.

Видатні українці. Культура. Мистецтво. Освіта : [довідник / упоряд. та ред. Преварська М. І.]. – Київ : Велес, 2016. – 368 с. – (Серія "Гордість і слава України").

Відомі жінки Волині минулого і сучасності : сценарій іст.-мистец. години з коментов. відеопрезентацією / Волин. обл. б-ка для юнацтва ; [уклад. І. Г. Горлінська]. – Луцьк : [б. в.], 2015. – 16 с. – Із тексту: Н. Ужвій.

Гайдабура В. Наталія, Сем і Вольф Мессінг / В. Гайдабура // Український театр. – 2012. – № 4. – С. 4–5.

Голиг Г. М. Золотонівський аматорський театр і Наталія Ужвій / Г. М. Голиг // Вісник Черкаського університету. Серія: Історичні науки / М-во вищої освіти України, Черкас. держ. ун-т ім. Богдана Хмельницького ; [гол. ред. І. І. Кукурудза]. – Черкаси, 1999. – Вип. 12. – С. 94–98.

Головачук С. Симпатія Рузвельта : про появу іменної монети Наталії Ужвій потурбувалися в Любомлі / С. Головачук // Волинська газета. – 2008. – № 38. – С. 6.

Гоян Я. П. Присвята : есе / Я. П. Гриб Л. Відомі жінки Волині / Л. Гриб // Луцький замок. – 2003. – № 3 берез. – С. 148–157

Гуренко Л. Таємниця Наталії Ужвій / Л. Гуренко // Літ. Україна. – 2009. – № 1. – С. 4.

Жінки в історії українського мистецтва // Мистецтво в шк. – 2011. – № 3. – С.2–6.

Зоря її таланту : (до 115-річчя від дня народження Наталії Михайлівни Ужвій – укр. актриси, уродженки м. Любомль на Волині) / Волин. держ. обл. універс. наук. б-ка ім. Олени Пчілки ; уклад.: О. О. Кушнерик, Ю. В. Ціхоцька. – Луцьк : [б. в.], 2013. – 20 с.

Кисельов Й. М. Поетеса української сцени : життя і творчість нар. артистки СРСР Н. М. Ужвій / Й. М. Кисельов. – Вид. 2-ге. – Київ : Мистецтво, 1987. – 186 с. : іл.

Кисельов Й. М. Разом з життям : майстри укр. сцени / Й. М. Кисельов. – Київ : Мистецтво, 1972. – 408 с. : іл.

Кисельов Й. М. Театральні портрети : нариси про майстрів укр. рад. сцени / Й. М. Кисельов. – Київ : Мистецтво, 1955. – 337 с. : іл.

Колесніченко-Братунь Н. "Віддавалася театру. Він у її житті був важливіший за чоловіків" : [про Н. Ужвій] / Н. Колесніченко-Братунь // Країна. – 2021. – № 29. – С. 46–50.

Колесніченко-Братунь Н. Ужвій. У піжмурки з долею / Н. Колесніченко-Братунь ; [худож.-оформ. М. Мендор]. – Харків : Фоліо, 2020. – 124 с. : іл. – (Мистецькі біографії).

Королева українського театру : до 120-річчя від дня народж. Н. Ужвій ( 1898-1986) // Дати і події. – 2017. – № 2. – С. 52–55.

Кульчий О. Документальна скарбниця Шевченківських лауреатів / О. Кульчий, Т. Малярчук, Ю. Бентя ; Держ. архівна служба України, Центр. держ. архів-музей літ. і мистецтв України. – Київ : Кліо, 2013. – 352 с.

Кухар Л. Щедрий талант : про народну артистку України Н. Ужвій / Л. Кухар // Календар знам. і пам’ят. дат. – 2008. – № 3. – С. 111–118.

Мартиненко К. Їй потрібне зелене світло семафора, а дорогу вона знаходить сама... / К. Мартиненко // Птаха. – 2010. – № 1-2. – С. 24–25 ; Папка №11. - С. 336.

Мартич Ю. М. Старий театральний квиток / Ю. М. Мартич. – Київ : Мистецтво, 1974. – 176 с.

Навіть президент США написав їй лист захоплення : [Н. Ужвій] // Волинь-нова. – 2017. – № 97. – С. 3.

Наталя Ужвій: «Мені випала щаслива акторська доля» // Яровиця. – 2014. – № 1/2. – С. 24–25.

Остапюк А. 8 вересня 125 років від дня народження Н. М. Ужвій (1898-1986) – української актриси театру та кіно, народної артистки СРСР / А. Остапюк // Календар знаменних і пам’ятних дат Волині на 2023 рік / Волин. облрада, Упр. культури з питань релігій та національностей Волин. облдержадмін., Волин. краєзнав. музей, Волин. ДОУНБ ім. Олени Пчілки ; [ред.-упоряд.: Є. І. Ковальчук, А. А. Понагайба ; відп. за вип. О. Г. Важатко, Н. В. Граніч]. – Луцьк, 2022. – С. 165–167.

Павлюк О. Перший "Оскар" для союзу виборола... волинянка : [Наталія Ужвій] / О. Павлюк // Вісник & К. – 2018. – № 10. – С. 17.

Про їхню пару говорили: "Красуня і чудовисько" : [Наталія Ужвій і Михайло Семенко] // Волинь. – 2019. – № 6. – С. 11.

Саква О. "Безсилий батіг реальності..." / О. Саква // Кінотеатр. – 2019. – № 4. – С. 35–38.

Седунова О. Тетяна Карпова:"Лесь Курбас мислив метафорами" / О. Седунова // Кінотеатр. – 2012. – № 4. – С. 11–14.

Семенюк І. Королева з Любомля. Життя поза кадром / І. Семенюк // Сім'я і дім. – 2013

Цюриць С. Любомльська володарка Оскару / С. Цюриць // Кур’єр-бриз. – 2003. – № 26. 

Служити Україні та душі: портрет українського політичного, церковного та громадського діяча Івана Власовського

            140 років від дня народження І. Ф. Власовського (1883-1969) – українського політичного, церковного і громадського діяча

Іван Федорович Власовський – церковний, педагогічний і громадський діяч, народився 28 серпня 1883 року в сім'ї Марфи і Федора – псаломщика (згодом диякона) Покровської церкви у с. Вільшанка Харківської губернії.

Нижчу і середню науку Іван Федорович проходив у духовній школі і духовній семінарії у Харкові, а вищу богословську – в Київській Духовній Академії у 1904-1908 pоках.

У час навчання в академії найбільше виявив схильність до філософських та богословських дисциплін. Він слухав виклади таких відомих професорів, як В. Завітневич, В. Екземплярський, І. Рибинський, І. Четвериков, О. Глаголев та М. Петров, автор першого начерку історії українського письменства.

У 1908 р. Іван Федорович успішно закінчив академію, захистив кандидатську роботу, де піддав гострій критиці погляд на християнство представників марксизму, яким захоплювалась тодішня інтелігентна молодь. За згадану вище працю вченого-богослова позбавили права викладати в духовних семінаріях і школах. Іван Власовський перейшов у підпорядкування Міністерства народної освіти.

У 1908-1917 рр. працював у школах Міністерства освіти на Полтавщині, у Конотопі – спочатку вчителем, потім директором гімназії, викладав українську мову, літературу, історію. Писав статті для журналу «Вера и разум» на теми примирення релігії і науки, взаємовідносин релігії і нації.

У 1917 р. Іван Федорович одружився з вчителькою Катериною Іванівною.

У 1918 р. Іван Власовський обійняв посаду директора Луцької державної чоловічої гімназії. В ті роки на Волині, як і в інших  регіонах України, розгортався національно-визвольний рух. Документальних свідчень про участь Івана Власовського у військових діях немає і можна лише припустити, що він не лишався осторонь громадського та національно-церковного життя.

Обійнявши посаду директора гімназії, він наполегливо почав українізацію навчального закладу, який працюв в Луцьку з 1895 року. Переведення навчання в гімназії на українську мову йшло поступово, оскільки не вистачало підручників та вчителів відповідної кваліфікації. Директор викладав у гімназії українську мову, літературу, філософську пропедевтику (введення у науку), друкував у різних виданнях статті про Т. Шевченка, П. Куліша, Лесю Українку, М. Коцюбинського, І. Франка, І. Нечуй-Левицького.

Іван Власовський був одним із організаторів «Просвіти», проведення Шевченківських урочистостей у Луцьку в 1922-1928 роках. Польська влада, що прагнула якнайшвидше полонізувати українське населення, пильно стежила за діяльністю вчителів-українців, свідомих активних патріотів та усувала їх зі шкіл. Таке сталось і з Власовським. У 1926 р. його звільнили з посади директора й позбавили права вчителювати в гімназії.

Після звільнення Іван Власовський зосередився на церковних справах. Спільно з лікарем А. Річинським 5-6 червня 1927 р., організував у Луцьку Загальноволинський православний з’їзд  який підтримав українізацію Православної церкви в Польщі. Ім’я і справи Власовського стали відомими українській громадськості. Його у 1928-1930 рр. обрали до польського Сейму. Він надалі брав участь в українізації православного церковного життя: у роботі братства Чесного Хреста, Комісії для перекладу богослужбових книг, луцького Товариства ім. П. Могили. Товариство видавало журнал «За соборність», редакцію якого очолив Іван Власовський. Журнал популяризував історію православ’я в Україні й обґрунтовував ідею соборного устрою Православної церкви. Пізніше очолив двотижневик «Церква і нарід» (1935-1938 рр.) – орган Волинського єпархіального управління. Виразно національна спрямованість журналу призвела до його заборони Міністерством віросповідань й освіти Польщі, а сам Власовський був декілька раз заарештований за проукраїнську діяльність, відбував ув’язнення в ізоляційному таборі в Березі Картузькій (тепер м. Береза, Білорусь).

З початком Другої світової війни вчителював у Кременці. У 1942-43 рр. був секретарем в новоорганізованій в Луцьку Адміністратурі Української Православної Автокефальної Церкви на українських землях під окупацією німців. Він був найбільш досвідченим радником митрополита Полікарпа, який очолював Адміністратуру.

Керівництво УАПЦ, священики, які підтримували ідею незалежної України та самостійної церкви, прагнули об’єднання автономної і автокефальної церков. Але це суперечило планам гітлерівців. Критичне ставлення до розпоряджень німецької адміністрації суворо каралося. За такі дії було попереджено митрополита Полікарпа та його співробітників. Декілька місяців провели в ув’язненні єпископ Мстислав (Скрипник) і сам Іван Власовський. Останні 3 місяці його утримували в Рівненській в’язниці.

У 1944 році Іван Власовський емігрував спочатку в Прагу, де працював у бібліотеках. В 1944-1948 роках він перебував в Німеччині, де вів активне просвітницьке життя, став директором Канцелярії Священного синоду, директором Богословського інституту. За його участю було розроблено статути церковного управління й церковно-парафіяльних рад. У 1945 р. він брав активну участь у підготовці й роботі І Собору УАПЦ у Німеччині.

Увесь цей час Іван Власовський накопичував фактичний матеріал для найголовнішої праці свого життя – «Нарису історії Української Православної Церкви». Ці задуми йому вдалося частково реалізувати після створення 1946 р. в Німеччині Українського православного богословського наукового інституту. Тут він разом з іншими науковцями та богословами впорядкував богослужбові тексти українською мовою, готував до видання богослужбові книги, налагодив релігійну освіту та організував систему християнського виховання в українських родинах. Невдовзі інститут був перетворений у Богословсько-педагогічну академію, де на богословському та педагогічному факультетах навчалось більше 100 слухачів і викладалося 23 богословські дисципліни. Через брак коштів у 1952 р. академія припинила своє існування. На той час значна частина української інтелігенції виїхала в інші країни, переважно у США та Канаду.

У Канаді Іван Власовський у 1948-50-х роках проживав у Торонто, викладав богословські науки і українську мову в Колегії Св. Андрія Первозваного, читав лекції, багато писав, редагував відновлений журнал «Церква і народ». Друкував статті в часописах «Українське Православне Слово», «Рідна церква», «В обороні віри».

Канадський період життя професора позначений чималим науковим доробком, численними працями на церковно-історичні теми, серед них: «Канонічні й історичні підстави для автокефалії Української православної церкви», «Князь К. К. Острозький», «Православно-християнське моральне богослов’є», І і II частина збірки проповідей «Живе слово», «Києво-Печерська лавра», «Церква і держава» і «Православіє і католицтво». Деякі з них побачили світ тільки після смерті професора.

Протягом 1955-1966 років вийшло друком чотиритомне у п'яти книгах видання «Нарису історії Української Православної Церкви». Головна праця Івана Власовського розкриває не лише історію створення та функціонування різних структур Української церкви, а й аналізує сутність духовного багатства нації, важливість національно-церковних ідеалів для утвердження незалежної України. Ідею написання цієї книги висунув у 1942 р. митрополит Полікарп, який потім неодноразово цікавився станом дослідження й можливістю надрукувати його. Вихід у світ багатотомної монографії став справжньою подією. На жаль, тоді тільки для української діаспори.

       10 жовтня 1969 р. Іван Власовський помер. Похований на кладовищі «Проспект» в м. Торонто. В 1974 році вийшло друком видання Українського православного братства Св. Володимира «Іван Власовський. Пропам’ятна книга».

Література

Власовський, І. Князь К. К. Острозький – знаменитий патрон і оборонець Православ'я в історії українського народу (1608 – 1958). – Ню Йорк, 1958. 64 c. URL: http://irbis-nbuv.gov.ua/cgi-bin/ua/elib.exe?Z21ID=&I21DBN=UKRLIB&P21DBN=UKRLIB&S21STN=1&S21REF=10&S21FMT=online_book&C21COM=S&S21CNR=20&S21P01=0&S21P02=0&S21P03=FF=&S21STR=ukr0007005 (дата звернення: 28.08.2023). – Назва з екрана.

Власовський І. Нарис історії Української Православної Церкви : [в 4 т., 5 кн.]. Київ : [б.в.], 1998.

Т. 1. Репр. вид. 1998. 293 с., [18] арк. іл. URL: http://irbis-nbuv.gov.ua/cgi-bin/ua/elib.exe?Z21ID=&I21DBN=UKRLIB&P21DBN=UKRLIB&S21STN=1&S21REF=10&S21FMT=online_book&C21COM=S&S21CNR=20&S21P01=0&S21P02=0&S21P03=FF=&S21STR=ukr0002154 (дата звернення: 28.08.2023). – Назва з екрана.

Т. 2. Репр. вид. 1998. 397 с. : іл. URL: http://irbis-nbuv.gov.ua/cgi-bin/ua/elib.exe?Z21ID=&I21DBN=UKRLIB&P21DBN=UKRLIB&S21STN=1&S21REF=10&S21FMT=online_book&C21COM=S&S21CNR=20&S21P01=0&S21P02=0&S21P03=FF=&S21STR=ukr0002155 (дата звернення: 28.08.2023). – Назва з екрана.

Т. 3. Репр. вид. 1998. 389 с., [1] c. : іл. URL: http://irbis-nbuv.gov.ua/cgi-bin/ua/elib.exe?Z21ID=&I21DBN=UKRLIB&P21DBN=UKRLIB&S21STN=1&S21REF=10&S21FMT=online_book&C21COM=S&S21CNR=20&S21P01=0&S21P02=0&S21P03=FF=&S21STR=ukr0002156 (дата звернення: 28.08.2023). – Назва з екрана.

Т. 4, ч. 1. Репр. вид. 1998. 384 c. URL: http://irbis-nbuv.gov.ua/cgi-bin/ua/elib.exe?Z21ID=&I21DBN=UKRLIB&P21DBN=UKRLIB&S21STN=1&S21REF=10&S21FMT=online_book&C21COM=S&S21CNR=20&S21P01=0&S21P02=0&S21P03=FF=&S21STR=ukr0002157 (дата звернення: 28.08.2023). – Назва з екрана.

Т. 4, ч. 2. Репр. вид. 1998. 415, [1] c. URL: http://irbis-nbuv.gov.ua/cgi-bin/ua/elib.exe?Z21ID=&I21DBN=UKRLIB&P21DBN=UKRLIB&S21STN=1&S21REF=10&S21FMT=online_book&C21COM=S&S21CNR=20&S21P01=0&S21P02=0&S21P03=FF=&S21STR=ukr0002158 (дата звернення: 28.08.2023). – Назва з екрана.

*********************************************************

 

Борщевич В. Т. Волинський пом’янник : [біограф. нариси про православ. єпископів, священників, дияконів ченців і черниць, церковнослужителів Волині – жертв тоталітар. режимів ХХ ст.]. Рівне. Рівн. друк., 2004. 408 с. : фот.

Власовський Іван Федорович. ВікіпедіЯ. Текст. дані. URL: https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%92%D0%BB%D0%B0%D1%81%D0%BE%D0%B2%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9_%D0%86%D0%B2%D0%B0%D0%BD_%D0%A4%D0%B5%D0%B4%D0%BE%D1%80%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87 (дата перегляду: 28.08.2023). – Назва з екрана.

Іван Власовський. Національний університет «Київо-Могилянська академія». Текст. дані. URL: https://vm.ukma.edu.ua/person/vlasovsky/ (дата перегляду: 28.08.2023). – Назва з екрана.

Іван Власовський : Пропам’ятна книга. Торонто. Українське православне братство Св. Володимира, 1974. 142 с. URL: https://diasporiana.org.ua/wp-content/uploads/books/15437/file.pdf (дата перегляду: 28.08.2023). – Назва з екрана.

Рожило М.  Іван Власовський – редактор і видавець українських церковно-громадських часописів Волині 30-х pp. XX ст. Масова комунікація: історія, сьогодення, перспективи : матеріали V Всеукр. наук.-практ. конф. мол. науковців (Луцьк, 16-17 трав. 2014 р.).  Луцьк, 2014. С. 26–30. У надзаг.: М-во освіти і науки України, Східноєвроп. ун-т ім. Лесі Українки, Ін-т філології та журналістики.