«ПОЛЕ БЕРЕСТЕЦЬКОЇ БИТВИ»

 

«ПОЛЕ БЕРЕСТЕЦЬКОЇ БИТВИ»

Ігор Свєшніков 

КОЗАЦЬКІ МОГИЛИ

Кожний народ має свої національно-духовні святині, які особливо зворушують і бентежать його душу. Таким місцем для українського народу є «Козацькі Могили», місце де в 1651 році на вівтар свободи України поклала понад 30 тисяч душ найкращих своїх синів. Тут земля найгустіше перемішалась з кров’ю і кістками. Ось чому вона стала святою для українського народу.

Влітку 1651 року на полях сіл Пляшева і Острів (теперішній Радивилівський район Рівненської області) відбулася одна з найбільших битв другого періоду Визвольної війни українського народу під проводом Б. Хмельницького проти шляхетського поневолення.

На місці битви, на острові Журавлиха було побудовано храм-пам’ятник (Свято-Георгіївська церква 1910-1914 рр.). Проект розробив В.М. Максимов, учень професора О.В. Щусєва. Керував будівництвом інженер-будівельник В. Леонтович (з 1940 р. професор архітектури у місті Києві). Ця монументальна споруда вражає і зачаровує. Ця церква-пам’ятник не має собі аналогів, побудована в стилі українського бароко, поширеному на Україні в XVII-XVIII столітті. За оригінальним проектом В.М. Максимова дві складові частини церкви — церква та бабинець знаходиться під відкритим небом. На фасаді церкви одноярусний іконостас із царськими вратами. Весь простір над ним в арці заповнює намальована Іваном Їжакевичем на металевих листах картина «Голгофа». Оригінальність церкви полягає в тому, що вона триярусна.

Поряд розміщена Свято-Михайлівська церква пам’ятка української дерев’яної архітектури XVII століття. У червні 1912 року її перевезено на острів Журавлиху і тут складено в первісному вигляді. За переказами у Свято-Михайлівській церкві перед битвою молився Б. Хмельницький, а митрополит Йоасаф благословив його на війну за православну віру. В центрі церкви — спуск у підземний хід, довжиною 50 метрів, що з’єднує Свято-Михайлівську і Свято-Георгіївську церкви, завершенням якого є саркофаг з останками кісток і черепів загиблих.

На території острова Журавлиха, поряд із церквами розташований будинок, де розміщена експозиція музею. Експоновані тут козацькі речі є прямим свідченням подій 1651 року.

Починаючи з 1970 року за ініціативи і під керівництвом відомого львівського фахівця-археолога І.К. Свєшнікова на території заповідника проводилися археологічні розкопи, які дозволили виявити залишки переправи і з великою долею ймовірності окреслили місце подвигу 300 козаків. Ігор Кирилович до останніх хвилин свого життя займався активною археологічно-дослідницькою і плідною науковою роботою, усього себе до краплини віддав своїй улюбленій справі. Невтомний вчений залишив для своїх послідовників багато оригінальних не тільки відкриттів, а й ґрунтовних та унікальних праць та публікацій. 

Біля острова Журавлиха встановлений пам’ятний знак героям Берестецької битви (автор А. Кущ). 

Територія заповідника охоплює інші місця битви: переправа, острів Гайок (місце героїчної оборони 300 козаків). Козакова Яма, урочище Монастирщина (козацький цвинтар), Попів Горб. 

Понад 350 років тому під Берестечком відгриміли гармати, віддзвеніли шаблі. Поля, колись щедро политі людською кров’ю, перетворилися у мирні лани. Не забули нащадки, що тут на полях під Берестечком вирішувалася доля українського народу. 

Люди приходять сюди, щоб прилучитися до витоків своєї історії, вдихнути цілющого її подиху. Якщо ви відвідали «Козацькі Могили», якщо спраглими вустами припали до цілющого джерела національного відродження, ви не залишитесь байдужим, будете оберігати цей величавий меморіал невмирущого духу Свободи України. 

А це перевидання путівника з текстами Ігоря Свєшнікова нехай буде ще однією часточкою пам’яті про палкого патріота, невтомного вченого-археолога, який своє життя присвятив вивченню і дослідженню Козацьких Могил.

 

Леонід ГАЛАБУЗ,

директор Національного історико-меморіального

заповідника «Поле Берестецької битви»

 

ВСТУП

Далеко від великих міст і гомінливих шляхів, у затишному куточку Малого Полісся, в районі сполучення трьох областей — Волинської, Львівської та Рівненської, розташовані три населені пункти: Берестечко, Пляшева, Острів, а між ними за зеленою стіною дерев — Національний історико-меморіальний заповідник «Поле Берестецької битви». Є якась велика сила у цих назвах: вони притягують до себе десятки тисяч людей з різних куточків нашої Батьківщини. Адже ж немає навкруги нічого надзвичайного: ані старовинних палаців чи замків, ані розкішних парків чи мальовничих гір — лише поля й ліси та зелені луки на болотах. Проте саме тут, у цих священних для українців місцях, змагалися і гинули колись за волю народу наші славні предки. Тут легко перенестися уявою в бурхливе сімнадцяте століття, серцем торкнутися героїки давніх часів, коли Україна, зрошена кров’ю кращих своїх синів, лише у жорстокій борні з польськими й українськими магнатами бачила можливість поліпшити власну долю, завоювати для народу вільне життя. 

Улітку 1651 р. на полях сіл Пляшева і Острів (теперішній Радивилівський район Рівненської області) відбулася одна з найбільших битв другого періоду Визвольної війни українського народу проти шляхетського поневолення 1648 - 1654 рр. Доведений до відчаю потрійним (соціально-економічним, національним та релігійним) гнітом, народ піднявся проти своїх гнобителів — шляхти і католицького духівництва. На чолі цього найбільшого з усіх народних повстань кінця XVI — першої половини XVII ст., яке переросло у Визвольну війну, став мудрий політик, здібний полководець — гетьман Бодан Хмельницький. На початку 1648 р. він вигнав із Запорізької Січі шляхетський урядовий гарнізон, уклав союз із кримським ханом Іслам-Гіреєм III і розпочав підготовку до рішучої збройної боротьби з польсько-шляхетськими військами. 16 травня 1648 р. військо Богдана Хмельницького, підсилене реєстровими козаками, які перейшли на бік повстанців, повністю розбило під Жовтими Водами частину королівського війська, очолюваного Стефаном Потоцьким, а 26 травня під Корсунем розгромило головні шляхетські сили під проводом великого коронного гетьмана Міколая Потоцького та польного гетьмана Мартина Калиновського (обидва потрапили в козацький, а відтак у татарський полон). На початку вересня 1648 р. нове шляхетське військо, в якому було понад 40 тисяч чоловік, під командуванням трьох польських магнатів — Домініка Заславського-Острозького, Миколи Остророга та Олександра Конєцпольського — з'єдналося з військом воєводи руського князя Яреми Вишневецького і прибуло під Пилявці (тепер Хмельницька область). Бої шляхетської армії з козацько-селянським військом Богдана Хмельницького закінчилися 24 вересня блискучою перемогою повстанців. Їм відкрилася дорога на Львів і далі углиб Польщі. Після облог Львова і Замостя, знятих за наказом Богдана Хмельницького, у листопаді 1648 р. тимчасово було припинено воєнні дії, і війська повернулися на Україну.

Український народ прагнув скинути шляхетське ярмо і вбачав свій єдиний вихід у продовженні збройної боротьби. Навіть польські магнати, зокрема великий канцлер литовський Станіслав Альбрехт Радзивілл, розуміли справжню причину війни на Україні. У своєму діаріуші (літопису) він писав: «Хоч і в інших монархіях бувають бунти, ніде, однак, такий великий не поставав, як у нас в Польщі. Бо ніде так не гноблять підданих, як у нас. Було у нас раніше гноблення убогих, тепер же сталося гноблення ними багатих, і як раніше пани всілякими способами витискали кров зі своїх селян, так потім сталося навпаки». Шляхта ж не хотіла відмовитися від своїх привілеїв. У 1649 р. війна вибухнула з новою силою. На початку липня війська Богдана Хмельницького і кримського хана Іслам-Гірея III оточили фортецю у Збаражі на Тернопільщині, де замкнулося десять тисяч шляхетського війська на чолі з Яремою Вишневецьким. У запеклих боях під Збаражем серед багатьох загинули також козацькі полковники Бурлай, який раніше прославився здобуттям Сінопа, та Станіслав Моровицький, відомий Морозенко, чий образ оспівано у народній пісні: 

Ой Морозе, Морозенку, ти ж славний козаче,

За тобою, Морозенку, вся Вкраїна плаче...

Одночасно з облогою Збаража козацько-селянське та кримське війська 15 - 16 серпня 1649 р. оточили польсько-шляхетську армію короля Яна Казимира під Зборовом (тепер Тернопільська область). Через зраду підкупленого королем хана Богдан Хмельницький змушений був задовольнитися підписанням з королем Зборівського договору, чим і завершився перший період Визвольної війни. Кількість реєстрових козаків зросла до 40 тисяч чоловік, королівським військам заборонялося перебувати у східній частині України, що знаходилася під контролем козацьких полків; король змушений був оголосити амністію всім учасникам повстання, в тому числі шляхтичам православного і католицького віровизнань, які воювали проти нього у складі козацько-селянської армії. Він також обіцяв розглянути на найближчому сеймі питання про ліквідацію унії. Незважаючи на деяке полегшення долі трудового українського народу, Зборівський договір не приніс йому звільнення від гніту. Він дозволяв шляхтичам — власникам маєтків на Україні — повертатись у свої села і змушувати селян виконувати панщизняні повинності. Через це у багатьох селах вибухали повстання проти гнобителів.

Український народ прагнув волі, а шляхтичі, фактично втративши свої маєтки, вимагали від короля нової війни, щоб відновити своє панування і старі порядки. 

У грудні 1650 р. королівський сейм вирішив розпочати війну. Він уповноважив короля збільшити кількість війська до 51 тисячі чоловік і скликати у відповідний час посполите рушення (загальне ополчення шляхти). У лютому наступного року на Поділля виступило дванадцятитисячне військо під командуванням польного гетьмана Мартина Калиновського. Вночі з 19 на 20 лютого, порушуючи Зборівський договір, воно несподівано напало на козаків у містечку Красне. Гетьман Калиновський, знищуючи на своєму шляху Шаргород, Мурахву, Ямпіль і розташовані там козацькі гарнізони, з боями дійшов до Вінниці, де дорогу йому заступив вінницький полковник Іван Богун. Важкі бої під Вінницею підірвали сили армії Калиновського і примусили її відступати на захід. Слідом за відступаючими посувалися козацькі війська, не даючи перепочинку ворогові. Втрачаючи у постійних боях людей, коней, гармати, обоз з запасами провіанту, залишки війська Калиновського (близько 7 тисяч чоловік) у травні 1651 р. поблизу Добротвора (тепер Львівська область) з’єдналися з основними королівськими силами. Цими подіями фактично розпочався другий період Визвольної війни. 

Довідавшись про поразку армії Калиновського, король Ян Казимир розіслав до шляхти мобілізаційні листи, а 17 травня 1651 р. прибув у Сокаль (тепер Львівська область), де влаштував військовий табір і протягом місяця збирав та впорядковував свої війська. 

Королівське військо складалося з регулярних частин (підрозділів), німецьких найманців та посполитого рушення, окремі загони якого прибували з великим запізненням і без належного порядку. На боці короля були ще й приватні війська магнатів. Ймовірно, загальна чисельність війська становила 150 тисяч чоловік, а якщо врахувати озброєну і здатну до бою челядь, — то, мабуть, сягала й 200 тисяч.

16 червня все королівське військо у величезному неладі рушило з-під Сокаля до Берестечка. За ним тягнувся обоз у півмільйона возів, лише коней у війську, як вважають історики, було півтора мільйона. 19 червня король прибув до Берестечка. Його війська переправилися на правий берег Стиру і влаштували тут укріплений табір. 

Хмельницький зі своїми військами знаходився тоді під Збаражем, а відтак перейшов під Колодне поблизу Вишнівця (тепер Тернопільська область). Тут, на Колодненському полі, він збирав і впорядковував війська та очікував свого сумнозвісного союзника — хана Іслам-Гірея III, який, погодившись прибути на допомогу, вимагав від Хмельницького не розпочинати військових дій проти короля до підходу татарів. Жодні тогочасні джерела не дають достовірних даних про кількість козацько-селянського війська Хмельницького. Воно могло нараховувати десь 120 - 140 тисяч чоловік. До королівського табору доходили чутки про те, що Хмельницький поділив повстанців на 12 полків по 12 тисяч чоловік у кожному і намагався збільшити чисельність козацької кінноти. Біля Колодного гетьман скликав загальну раду повстанців, на якій його намір продовжувати війну з королем було схвалено. Дочекавшись прибуття кримського хана на чолі близько 28 тисяч воїнів, козацько-селянські і татарські війська рушили назустріч королівській армії. Перше зіткнення з нею відбулося 28 червня, друге — 29 червня. А наступного дня відбулася битва, під час якої татари втекли з поля бою, захопивши у полон Богдана Хмельницького. Через таку підступну зраду козацько-селянським військам довелося відступити на територію теперішнього села Острів, де вони збудували укріплений табір і протягом десяти днів його обороняли. Обраний наказним (тимчасовим) гетьманом, полковник Іван Богун розробив план відступу армії через болота правого берега ріки Пляшівки, який вдалося здійснити лише частково: більшість козацьких полків переправилися через річку, однак повстанці зазнали великих втрат. Здобиччю шляхти стали весь обоз і артилерія. Козаки й повстанці, вийшовши з оточення, знову почали об’єднуватись у полки під проводом Богдана Хмельницького, який звільнився з полону. Незважаючи на фактично програну Берестецьку битку, гетьман не втратив авторитету серед народу, який бачив у ньому борця за його інтереси, вірив йому. Уже через два місяці після Берестецької битви королівські війська під Білою Церквою зустріли настільки численні й добре озброєні козацько-селянські полки, що не наважилися атакувати їх і запропонували мирні переговори. 28 вересня 1651 р. вони завершилися підписанням Білоцерківського договору. Берестецька битва була етапною віхою на шляху до події, якою завершилася Визвольна війна, — Переяславської Ради 1654 року. Понад 350 років тому під Берестечком відгриміли гармати, віддзвеніли шаблі. Поля, колись щедро политі людською кров’ю, перетворились у мирні колгоспні лани. Та на берегах Стиру й Пляшівки ще й досі збереглися сліди тих буремних подій, а народ віками свято береже пам’ять про героїзм кращих своїх синів, які у бурхливі роки Визвольної війни віддали тут своє життя в одчайдушній борні проти шляхетського панування. Не забули нащадки, що тут, на полях під Берестечком, вирішувалася доля українського народу, а їхні предки гинули у боротьбі за скинення панського ярма.

Для вшанування героїв Берестечка поблизу місця битви у 1910 - 1912 рр. збудовано архітектурний комплекс «Козацькі Могили», що, відповідно до рішення уряду тодішньої УРСР, у 1966 р. став музеєм-заповідником — відділом Рівненського краєзнавчого музею.

З 1970 року місце битви досліджує археологічна експедиція Рівненського краєзнавчого музею. У 1973 р. окремі об'єкти на цій території (козацька переправа, озерце «Козакова Яма», місце захоронення загиблих козаків) рішенням виконкому Рівненської обласної Ради народних депутатів взято під державну охорону як пам'ятки історії українського народу. Щороку десятки тисяч людей відвідують ці місця, вшановують пам'ять полеглих, виявляють бажання дізнатися про події, що відбулися тут влітку 1651 р.

З 2002 року на Журавлисі діє Свято-Георгіївський чоловічий монастир Української Православної Церкви Київського Патріархату.

Ось такі книги є у нашій бібліотеці) Приходьте, читайте, щоб знати свою історію)))

БОГДАН ПЕВНИЙ

 

БОГДАН ПЕВНИЙ

Богдан Петрович Певний (4 червня 1931, Луцьк — 7 вересня 2002, Нью-Йорк) — визначна постать української культури в діаспорі: блискучий художник, мистецтвознавець, письменник, журналіст та громадський діяч.

Його доля тісно переплетена з драматичною історією Волині та України XX століття, а діяльність стала потужним містком між українським мистецтвом в еміграції та на батьківщині.

 

1. Походження та волинське коріння

Богдан Певний народився в Луцьку у відомій і патріотичній родині:

• Батько: Петро Герасимович Певний — громадсько-політичний діяч, журналіст, посол до Польського сейму.
• Дядько: Микола Певний — відомий актор, режисер та засновник Українського Волинського театру в Луцьку (був розстріляний НКВС у Биківні в 1940 році).
• Хрещення: Малого Богдана охрестили в луцькій Хрестовоздвиженській братській церкві. Після ранньої смерті матері (Зінаїди Миць) у 1939 році хлопчика виховували дідусь із бабусею, а перші уроки малювання йому дав дядько Юрій Миць.

 

2. Шлях в еміграцію та освіта

У 1942 році за допомогою владики Мстислава (Скрипника) Богдан переїхав до батька у Варшаву, а згодом — до Німеччини.

• Навчався в українських гімназіях у таборах для переміщених осіб (Ділінґен, Ульм), де активно брав участь у пластовому русі.
• Почав вивчати журналістику в Мюнхенському університеті, де водночас публікував свої перші політичні карикатури в емігрантській пресі.
• У 1951 році переїхав до США (Нью-Йорк). Там здобув професійну художню освіту в Національній академії мистецтв, Студентській лізі мистецтв та Колумбійському університеті.

 

3. Творча та мистецька спадщина

Богдан Певний працював у кількох вимірах, залишаючись глибоко відданим українській ідентичності:

• Живопис та графіка: Писав глибокі філософські полотна (відома серія «Земля»), створював портрети, пейзажі та екслібриси. Як графік, проілюстрував чимало знакових видань, зокрема «Історію України» Івана Крип'якевича, читанки для шкіл українознавства в США, книги поетів-«шістдесятників».
• Мистецтвознавство та публіцистика: Автор понад 150 есе, глибоких розвідок та критичних статей про долі й творчість українських митців (як репресованих в СРСР, так і забутих на Батьківщині). Його тексти повернули в культурний обіг чимало імен. Посмертно вийшла його фундаментальна книга роздумів «Майстри нашого мистецтва».
• Редакторська діяльність: Протягом багатьох років був одним із ключових авторів легендарного українського часопису «Сучасність», а з 1996 по 2002 рік — його головним співредактором.

 

4. Громадська позиція

Він був дійсним членом Української вільної академії наук (УВАН), одним із лідерів Об'єднання митців-українців Америки (ОМУА). Після відновлення незалежності України Богдан Певний охоче інтегрувався у вітчизняний культурний простір, став членом Національних спілок художників, письменників та журналістів України.

 

Значна частина творчості Певного присвячена українській культурі, традиції й міфології. Особливо теплі ілюстрації до дитячих книжок: родина за різдвяним столом на Святвечір з усіма атрибутами Коляди та обов’язковими стравами на столі, дівчата в українському строї, які співають веснянки та водять танок. Художник вбачав у своїй діяльності велике пізнавальне і виховне значення — вчив дітей любити й розуміти далеку землю своїх дідів.

 

Творчі експерименти розпочав у експресивній манері, потім «бравурні мазки» витіснили кольорові площини й майстер зосередився на сюрреалізмі. Живопис наповнився символікою та деталізацією. Полотно «Земля» стало візитівкою Певного, а плакат із зображенням Тараса Шевченка та написом «Чи твої діти говорять моєю мовою?» масово розповсюджувався в Україні на початку 1990-х років. Саме його вивісили на стовпі перед Київською міською радою одночасно з першим синьо-жовтим прапором.

 

Похований видатний лучанин на українському пантеоні — цвинтарі Баунд-Брук у штаті Нью-Джерсі, США. Його постать залишається символом збереження українського культурного коду за межами України.

 

В 2005 році, після смерті Богдана Певного, його дружина Христина, діти та друзі з редакції «Сучасності» видали книгу «Майстри нашого мистецтва», куди увійшли статті та есеї, присвячені творчості українських митців — Михайла Бойчука, Олександра Орхипенка, Якова Гніздовського, Михайла Черешньовського та інших майстрів живопису, графіки і скульптури, роздуми про культурну спадщину українців і їх мистецьке життя поза межами України. У передмові академіка НАН України Івана Дзюби написано: «Вперше побачимо сукупний масштаб мистецтвознавчої праці Богдана Певного, – і він вражає».

 

В’ЯЧЕСЛАВ ХУРСЕНКО «СОКОЛЯТА»

 

В’ЯЧЕСЛАВ ХУРСЕНКО «СОКОЛЯТА»

 

Книга поезій та пісень «Соколята» відомого волинського, українського співака із дивовижним голосом, композитора, із цілком неповторним авторським почерком у піснях В’ячеслава Хурсенка.

У збірку ввійшли вірші, які вже покладені на музику, й такі, що публікуються вперше, а також вміщено спогади людей, які за життя автора творчо його підтримували.

Для шанувальників поетичного слова та пісні.

«Уже давно мала задум видати збірку віршів В’ячеслава Хурсенка…

За підтримки Фонду «Рідна Волинь» та премії імені Бориса Клімчука моя мрія здійсниться.

Я вдячна, що знайшлися такі люди, які захотіли і здійснили те, що відбувся 1-й фестиваль пісень В’ячеслава Хурсенка.

*Ольга Хурсенко*,

м. Луцьк, Театральний майдан

17 вересня 2017 року

 

В’ЯЧЕСЛАВ ВОЛОДИМИРОВИЧ ХУРСЕНКО. БІОГРАФІЯ.

 

Український співак з дивовижним голосом, композитор із цілком неповторним авторським почерком у піснях. В'ячеслав Хурсенко народився 1 червня 1966 р. у місті Дніпропетровську. У трирічному віці батьки розлучились, тому малого Славка відправили на Ковельщину, де в подальшому вихованням займались дідусь із бабусею. Талант до музики проявився ще у дитячі роки. У 4 роки він легко міг відтворити сучасні твори на гармоні, яку подарував дідусь. Початкову освіту отримав у Ковелі.

Із 1973 р. живе у м. Луцьку, де навчається (1973–1981 рр.) у школі № 17, відвідує дитячу музичну школу № 2 (1976–1981 рр.) за класом віолончелі, яку успішно закінчує. У нього був абсолютний слух. Згадуючи про учня, викладач музичної школи скаже: «Ніяк не могла зрозуміти, чому малий хлопець хотів, щоб я заграла заданий твір. Виявилось, що він лінувався читати ноти, а відтворював усе на слух».

У 8 років мама подарувала Славку гітару, на якій він навчився грати самостійно. Пізніше, згадуючи дитинство, він скаже: «Мама купила гітару, а потім сама порвала струни, тому що мої пальці були всі в ранах, а це заважало заняттям у «музикалці», де я грав на віолончелі та фортепіано».

У школі брав участь у всіх концертах, був солістом хору. Перші пісні почав писати у 14 років, але нікому про них не розповідав. Паралельно займався спортом і став чемпіоном Волинської області зі штанги серед юніорів. До дев'ятого класу його не взяли, бо всі свої проблеми вирішував кулаками.

1981–1985 рр. навчається у Ковельському медучилищі. Отримав спеціальність фельдшера. Після закінчення йде в армію. З гітарою не розлучався і там. Як пізніше розповість Хурсенко, саме в армійські роки його тягне творити пісні. Там він напише цілу збірку пісень.

У 1987 році повертається додому. Вирішує вступати до Львівської консерваторії, але зустріч з однокашником Валерієм Ленартовичем, який на той час працював у групі «Край», змінює його наміри.

У 1988 р. знайомиться зі своєю майбутньою дружиною Олею. Через півроку відгуляють весілля. У 1990 р. народилася донька Марія. У ті роки В'ячеслав повністю займається творчою кар'єрою, пише багато пісень, які з часом вийдуть у світ.

1989 року разом з групою «Рандеву» виступає в новорічній програмі. Бере участь у «Пісенному вернісажі». Знайомиться з художнім керівником ансамблю «Світязь» Дмитром Гершензоном. Дмитро повністю змінює ставлення В'ячеслава до творчості. Він починає думати про кар'єру професійного виконавця. Цього ж року відбувається дебют В. Хурсенка в ефірі на радіо «Промінь».

1991 року брав участь у фестивалі «Оберіг». Того ж року на фестивалі «Червона рута» у Запоріжжі за виконання власного твору «Тато, тато» поділяє друге місце із Жанною Бондарук. Першого місця журі не присуджувало. Співпрацює на студії «Олекса» з Дмитром Гершензоном. Виходить ціла низка пісень: «Я тебе розлюбив», «До рідного дому», «Сповідь», «Постели рушники», « На острові чекання». Знайомиться з Миколою Амосовим, який працював заступником директора творчих програм каналу «Україна». З його легкої руки починають крутитись пісні на цьому каналі.

Першим продюсером В'ячеслава стає Микола Тарасенко. Молодий композитор переїздить до Києва, де працює у творчому об'єднанні «Ангажемент». Виходить перший кліп «Соколята». Продюсер організовує перший і єдиний сольний концерт, який відбувся у столичному театрі імені Лесі Українки.

1996 року на фестивалі «Золотий шлягер» у Могильові виборов II місце.

1998 року – отримав гран-прі на «Пісенному вернісажі». Нагороду вручив Президент України.

1999 році – перемога пісні «Не виню» на фестивалі «Шлягер року». На цю ж пісню виходить кліп.

Із 2005 року фактично залишив естраду як виконавець, бо захворів на цукровий діабет, і на сцені йому було важко. Повністю переїздить до Луцька і працює над створенням пісень. Пише зіркам української й російської естради. Готує четвертий альбомом. Тринадцять нових пісень були практично готовими.

Помер В’ячеслав Хурсенко 8 вересня 2009 року внаслідок діабетичної коми у віці 43 роки.

На музичному конкурсі молодих талантів «Нова хвиля-2009» в Юрмалі український співак Владислав Левицький виконав головний хіт В’ячеслава Хурсенка – пісню «Соколята». Учасники сучасних вокальних шоу, таких, як: «Голос країни», «Х-Фактор», виконують твори В’ячеслава Хурсенка.

Пісні Хурсенка звучать у фільмах режисера Оксани Байрак «Жіноча інтуїція» та «За два кілометри до Нового року».

 

В РОКАХ МОЇХ ТАКА ВЕЛИКА СИЛА

КОХАННЯ З ПЕРШОГО ПОГЛЯДУ

 

Після деяких людей залишається тільки рисочка між двома датами, а після Слави залишились пісні, вірші, пам'ять...

Він був дуже чуйною людиною, все, що відбувалось навколо, впливало на його душевний стан. Тому й такі історії життя у його піснях. У своїх віршах розмірковує про життя, смерть, долю, про любов, найбільше — про кохання. Його тексти ніколи не друкувалися, але його пісні зачіпають душу людей незалежно від їхнього віку, і звучать вони з самого серця.

Слава не був недоступним — він скрізь і завжди, в будь-якому залі і в кожній компанії був «своїм». Сором'язливий хлопчик із гітарою, який підкорив серця людей. Його просили: співай — він співав, поговорити — запросто... Він просто жив. Завжди говорив те, що думає, це не подобалося декому з його оточення, і зовсім не сприймалося у шоу-бізнесі. Так чи інакше, його талант — визнаний і його пісні будуть звучати завжди.

Початок нової сторінки обіцяє розкрити більш особисті, ліричні моменти життя.

Коли його впізнавали на вулиці, говорив: «Я не Хурсенко, просто дуже подібний на нього, ви переплутали», — людина стояла зніяковівши і не вірячи, тоді не раз мені доводилося підморгнути і кивати головою, що це він.

Ми зустрілися в доволі нелегкі для мене часи. Це був 1988 рік, коли хворіла моя мама... Славко свого часу вчився в тій самій, що і я, луцькій школі № 17 (хоча й народився у Дніпропетровську, після переїзду на Волинь мами якийсь час жив у Ковелі й обожнював своїх дідуся та бабусю, які його, по суті, виростили). Славко був на рік за мене старшим.

Отож, якогось дня він, я і моя подруга Світлана, їхали в одному тролейбусі... Ми вийшли на зупинці, а Славко — за нами. Я звернула увагу, що він був вбраний у одяг, незвичний для молодих людей його віку — при краватці, костюмі. Увесь зібраний, серйозний. Підійшов до нас та безапеляційно заявив, щоб Світлана йшла собі додому, бо йому треба терміново зі мною поговорити. Ось так ми і познайомилися... Зізнаюсь, що покохали один одного відразу. Пройшло декілька місяців — і ми одружилися, а через рік уже мали Марійку. Він мені завжди співав, а я думала, що то пісні Антонова. І мені, і друзям він казав, що співає пісні відомих співаків, а то були його твори.

Разом прожили 20 років і я дякую долі, що він мені їх подарував. Я не скажу, що я була найщасливіша жінка на землі, але жити один без одного ми не могли: наше життя трималося перш за все на коханні. Слава не був глибоко віруючою людиною, але без мого благословіння з дому не їхав.

Мені здавалося, що у ньому живуть двоє різних людей. Один – ніжний, сором’язливий, другий – жорсткий, сильний. Улюбленим святом чоловіка був Новий рік і він до нього готувався заздалегідь. Йому подобалося купувати одяг для мене і з розміром ніколи не помилявся. Любив день мого народження, завжди дарував свої улюблені бордові троянди. Та це не головне, важливо те, що я як жінка почувалася за ним, як за кам’яною стіною. Усі проблеми чоловік брав на себе, тому завжди могла на нього опертися, всім поділитися. Я звикла, що все завжди він вирішить, знайде вихід із будь-якої ситуації.

Він був чудовим татом. Коли ми приїхали з пологового будинку додому, Слава прав пелюшки, йому подобалось пеленати малечу. З ним завжди можна було залишити дочку і не хвилюватися, вони придумували, як провести час без мене. Марійка, до речі, дуже схожа на батька. Взагалі, ця риса не раз мене дратувала, він переживав завжди, щоб з нами нічого не трапилось. І міг дзвонити по кілька разів, перепитувати, чи все гаразд. Спочатку мої колеги, подруги, навіть сміялись, а потім звикли.

Не терпів несправедливості, хамства. Не міг спокійно пройти, коли когось ображали. Одного разу я попросила на риночку біля будинку купити полуниць. Він повернувся блідий, схвильований, руки тремтять. З'ясувалося, що покупець почав стареньку бабцю обзивати і Славко не стерпів, вхопив його за грудки. «Уявляєш, вона з порепаними від роботи руками стоїть перед ним, а воно, хамло, знущається!» – казав обурливо.

З великою повагою ставився до стареньких. Обожнював їх. Пам'ятаю, як моя тітка, коли бачила, що ми приїхали, мила швиденько руки, бо він обов'язково їх цілував. Доброта і милосердя завжди були властиві йому. До нас часто приходили люди, просили допомоги і він ніколи не відмовляв. В одному селі, куди їздив на риболовлю, жили троє хлопців-сиріт. Він половину одягу вивіз із дому, так як «хлопцям треба гарно одягатися, і за які гроші вони його куплять», – говорив він. Слава дуже любив тварин, природу, він і мене навчив їх любити. Захоплювався красою лісу, вмів помітити те, чого інші не бачили і проходили мимо. Говорив: «Олю, дивись, який гриб гарний! Які незвичайні гілки цього дерева!»

У моєму серці назавжди залишаться світлі спогади про люблячого, вірного чоловіка і дбайливого тата. За все хороше, що було у моєму житті, я дякую Славі, моєму чоловіку. Для мене, доньки та рідних він буде завжди найкращим. І хоч він не до кінця був прийнятий у так званий музичний «бомонд», поки житимуть пісні і пам'ять про В'ячеслава Хурсенка – буде жити і він.

 

*Ольга ХУРСЕНКО,*

дружина

ЗАЛИШАЮ ТОБІ ПІСНІ

 

Вдома він був добрий сім'янин, серед друзів – душа компанії, а коли творив пісні та був на сцені – ще зовсім іншим. У дитинстві я більше часу проводила з мамою, адже тато – на гастролях. Його часто не було вдома. Проте обоє батьків докладали зусиль, щоб виховати мене чесною, порядною людиною. Тато хотів, щоб я займалася спортом або танцями. Навіть один раз завів мене на секцію боксу. Він сам був спортсменом. Займався важкою атлетикою, боксом. В юності був чемпіоном області у своїй ваговій категорії. До хвороби він постійно підтримував себе в гарній фізичній формі. Я вдячна своєму батькові за його виховання, пісні, постійну підтримку. Він був для мене прикладом справжнього чоловіка. Я завжди відчувала, що маю опору – батька, який мене захистить.

На концертах тата я бувала дуже рідко, тому що концерти відбувалися далеко за межами Волинської області, зазвичай у столиці. У Луцьку його не дуже визнавали, не пам'ятаю, щоб виступав тут, хоча й знали, а в столиці батько був більш популярним. Я не знаю, в чому полягала причина. Пік популярності, напевне, припав на кінець 90-х – початок 2000-х років.

Є один яскравий спогад, можливо, це був концерт гурту «Світязь». Це чи не єдиний випадок, коли я була разом з ним на сцені. Маленькою я дуже любила танцювати, підтанцьовувала в залі під татову пісню. Тоді хтось із татових товаришів взяв мене на руки і передав йому. Потім навіть фото з концертного запису зробила, на пам'ять. Дуже мало знімків залишилося, де ми разом. Батько не любив фотографуватися, і в той період життя ми про це не думали. Пригадую ще один випадок, коли тато співав на якомусь святі десь за містом і я була з ним. А так зазвичай він весь був у своїх переживаннях перед концертом, тому не брав мене з собою, щоб не хвилюватися ще і за мене. Вдома він часто музикував. У нас гітара і досі стоїть, на якій він часто грав для нас. Міг зачинитися в кімнаті, співати для себе. Раніше я не зовсім звертала увагу на це. Зараз розумію, що потрібно регулярно репетирувати для хорошого результату.

Батько був дуже строгим та справедливим! У мене все відбувалося за графіком. У зимовий час я о 21-й повинна була бути дома, і не пізніше, а у літній час — до 22 години. Дуже переживала, щоб його не розгнівати, тому мої прогулянки закінчувалися на півгодини раніше.

Колись в одному інтерв'ю тато сказав: «Мені немає що залишити своїй доньці, тому я залишаю їй всі свої пісні». Це величезне надбання, і я люблю кожну його пісню!

 

*Марія ХУРСЕНКО*,

донька

ТЕАТРАЛІЗОВАНІ ПІСНІ

 

ТЕАТРАЛІЗОВАНІ ПІСНІ

Пісні супроводжують людство протягом тисячоліть, виконуючи безліч важливих функцій — від емоційних до соціальних.

Пісні допомагають передати радість, смуток, любов або тугу. Вони можуть бути «ліками для душі», дозволяючи виплеснути почуття або знайти розраду.

 

20 травня у стінах Волинської обласної бібліотеки для юнацтва студенти 2 курсу Волинського фахового коледжу культури і мистецтв ім. І. Стравінського, спеціальності «Видовищно-театральних заходів» представили свої творчі роботи з театралізації пісень «У пісні ми сюжет побачим...».

 

Завідувачка краєзнавчим відділом Любов Фрадинська привітала глядачів, учнів Комунального закладу загальної середньої освіти «Луцький ліцей №1 Луцької міської ради» та розповіла їм про переваги саме цієї книгозбірні. Окрім цього представила книжки про волинські пісні, які передають традиції, історичні події та цінності з покоління в покоління, зберігаючи нашу ідентичність.

Наголосила, що цікавитися піснями варто для того, щоб відкрити культурний код Волині, дослідити багату історію краю та відчути ритм сучасного міста через призму локальної музичної сцени.

 

Перед аудиторією виступив керівник курсу Віталій Герасимлюк, який зауважив, що і сам в очікуванні виступу, адже це у них самостійна робота та запросив студентів на сцену.

Презентація вийшла емоційно насиченою: глядачі сумували, коли кохана випроводжала на війну свого чоловіка, і плакали, коли душа мами приходила, щоб підтримати донечку, співчували під час нерозділеного кохання, сміялися під час «сватання на Кічкарівці».

По завершенню глядачі активно аплодували та дякували юним акторам.

Слова подяки висловила і Юлія Андрєєва, керівниця вокальної студії «Мюслі», вона ще й озвучила побажання спробувати разом з дітьми створити спільний проект, який саме повідомимо пізніше.

 

Даний захід допоміг усім розслабитися, відволіктися від буденних справ та отримати естетичне задоволення.

ПРАВЕДНИКАМИ НЕ НАРОДЖУЮТЬСЯ

 

ПРАВЕДНИКАМИ НЕ НАРОДЖУЮТЬСЯ

Ця фраза звучить сьогодні особливо символічно, адже саме 14 травня в Україні відзначають День пам’яті українців, які рятували євреїв під час Другої світової війни.

Праведність — це не вроджена якість, а щоденний вибір, який часто робиться всупереч обставинам, страху та інстинкту самозбереження.

 

13 травня у Волинській обласній бібліотеці для юнацтва завідувачка краєзнавчим відділом Любов Фрадинська представила книги та статті про українців, що рятували євреїв від смерті та провела відкритий перегляд документальних матеріалів про волинян. Дкуючи Софії Калюжній, фахівчині медіатеки «Суспільне Луцьк», ми змогли переглянути фільм «Праведниками не народжуються» про мужність рожищан, які рятували євреїв.

 

На Волині, де історія залишила глибокі шрами, цей вибір зробили сотні людей. Станом на зараз понад 100 жителів Волинської області офіційно визнані Праведниками народів світу. Це були звичайні люди — сусіди, селяни, лікарі, — які в найтемніші часи обрали світло.

Праведники довели, що опір злу не завжди вимагає зброї. Іноді достатньо відчинити двері свого дому чи розділити останню скибку хліба.

На окупованих територіях України за допомогу євреям нацисти розстрілювали всю родину рятівника. Це був свідомий ризик не лише собою, а й найріднішими.

Ці історичні приклади дуже перегукуються з тим, що ми бачимо зараз у Луцьку та по всій Україні. Те, як люди згуртувалися, як ми сьогодні волонтеримо, плетемо сітки та підтримуємо тих, хто втратив дім — це і є сучасний вияв тієї самої «праведності». Це підтверджує, що героїзм часто носить дуже буденне обличчя, але має величезне серце.

 

Історія волинських Праведників — це не просто факти про минуле. Це фундамент для нашої сучасної ідентичності. Сьогодні, коли ми самі переживаємо війну, ці приклади допомагають зрозуміти: людяність — це свідомий вибір, який сильніший за будь-який страх.