Бій УПА у Новому Загорові

Новий Загорів – село в Локачинському районі Волинської області. Основна його пам'ятка – Загорівський монастир, заснований Петром Загоровським у XVI ст. Перша згадка про нього датується 1566 р. і повідомляє, що за своє зцілення від хвороб шляхтич розпочав будівництво мурованого храму на місці дерев'яного.

Загорівський монастир сьогодні – велична руїна, яка зберігає красиві обриси давньої споруди. Але навіть у такому вигляді викликає захоплення у численних туристів, які приїжджають сюди кілька разів у рік від початку 90-х років ХХ століття. 11-12 вересня 1943 р. на цьому місці чота УПА дала німецьким окупантам бій, який увійшов до сторінок історії України.

Загорівський монастир

Під час Другої світової війни Загорівський монастир став прихистком для чоти УПА особливого призначення «Берези», яка відбивала численні атаки переважаючих сил нацистських окупантів. Відділ підпорядковувався безпосередньо командирові загону УПА імені Івана Богуна. Псевдо «Береза» носив Антон Марценюк, який також був відомим у повстанському підпіллі як «Андрій», «Федір». Майже всі вояки чоти за походженням були селянами, декотрі свого часу служили у Війську Польському і 1939 р. воювали у його складі проти гітлерівців. Інші за завданням ОУН від початку німецької окупації перебували в допоміжній поліції Горохова, звідки весною 1943 р. під час нападу на місто повстанського відділу Олексія Брися («Остапа») організовано перейшли в УПА.

Відомо, що у вересні 1943 р. чота «Берези» повернулась із рейду Закерзонням на «Січ» (с. Вовчак Турійського (тепер Ковельського) району). Не встигнувши достатньо відпочити на повстанській базі, бійці отримала нове термінове завдання від командира загону імені Івана Богуна, коменданта «Січі» Порфирія Антонюка («Сосенка»). Відділ мав вирушити на південь Волині. На жаль, ключова мета завдання все ще залишається невідомою.

Рухаючись у південному напрямку, чота «Берези» у п'ятницю 10 вересня 1943 р. зупинилася на ночівлю у с. Новий Загорів. На постій вояки розташувалися в дерев’яному приміщенні школи поблизу старого монастиря. Надвечір повстанців наздогнав зв’язковий із «Січі» Андрій Бурачинський («Черешенко»). На той час загін складався із 44-х досвідчених стрільців, уже випробуваних в боях.

Андрій Бурачинський

Це був неспокійний час: від весни до пізньої осені 1943 р. на Волині тривали масові каральні акції гітлерівців, спрямовані на придушення руху Опору. Загальне керівництво операцією на Волині у той час здійснював опергруппенфюрер СС, генерал поліції Еріх фон дем Бах.

Удосвіта 11 вересня дозори зауважили, що до села з двох напрямків рухаються криті брезентом вантажні автомобілі, у яких німці зазвичай перевозили своїх вояків. Чота УПА по тривозі зайняла вогневі позиції. Через кільканадцять хвилин розпочався бій.

На початку у ворога була, як мінімум, десятикратна чисельна перевага у живій силі. Проти чоти із 44-х повстанців виступила роти німецької жандармерії, донських козаків і поліції із етнічних німців – всього близько 400 осіб. До ліквідації повстанців також залучили підрозділи польської допоміжної поліції, що була створена гітлерівцями після того, як багато українців поповнили лави УПА. За деякими версіями окупанти стягнули до Нового Загорова близько тисячі осіб, хоч конкретних даних, що це підтверджують, не виявлено.

Від 1943 р. існує версія, що про прихід чоти у Новий Загорів окупантам повідомив тутешній селянин Архип Калиш (ліквідований пізніше Службою безпеки ОУН). Він сповістив поляків із відділу допоміжної поліції, що охороняв гуральню на фільварку у с. Конюхи неподалік від Нового Загорова.

Розпочавши штурм, противник планував вибити повстанців з першої атаки. Командування ймовірно вважало, що загін після першого пострілу запанікує, почне тікати і розсіється сам по собі. Це була помилка окупантів. За багатьма свідченнями, саме на початку бою ворог зазнав чи не найбільш масових втрат. Супротивник потрапив під шквальний кулеметний вогонь, одразу втративши близько 40 бійців.

До полудня 11 вересня повстанці тримали оборону в окопах та успішно відбивали атаки противника. Під час бою чота почала нести втрати. Першим серед українських вояків загинув уродженець с. Скобелка Іван Книш, який виконував обов'язки кухаря. Від кулі снайпера незабаром поліг уродженець с. Квасів кулеметник Іван Майко («Славко»).

Близько полудня з'явилися оснащені кулеметами танкетки, що підійшли на близьку відстань і відкрили вогонь. Одну з них вдалось підбити. Інші екіпажі не наважувалися випробовувати свою долю. Однак, українські вояки вимушені були залишити окопи і зайняти оборону у стінах колишнього монастиря та Різдво-Богородицького храму. Тут після полудня витримали бомбардування, яке, вдало використавши сигнальні ракети, частково спрямували на окопи, що були вже зайняті ворогом.

Близько півночі на 12 вересня несподівано для всіх пострілом із пістолета у скроню урвав собі життя «Береза». Відповіді на те, чому цей вольовий сміливий командир, який за лічені хвилини перед самогубством ніяк, за спостереженнями Захара Грибка («Гриб»), не був схожий на людину, котра запанікувала й не володіє собою, раптом застрілився, не існує. Удосвіта 12 вересня повстанці, які не були поранені, пішли на прорив. Користуючись густим туманом, вони кинули гранати і, скориставшись сум'яттям серед противника, вийшли з оточення. Вояки, котрі через поранення прориватися не могли, забезпечили їм прикриття і продовжували утримувати монастир. З ними залишився рідний брат Михайла Ліщука Григорій, який вирішив залишитись і поліг смертю героя, та двоє інших повстанців, які, коли закінчилися набої, сховалися в якомусь із монастирських льохів.

Карателі вступили у монастирські мури лише близько полудня 12 вересня. Живим до рук їм не дався жоден повстанець. Було зрозуміло, що якась частина українських вояків із оточення вийшла, і це відбирало у них відчуття перемоги. Вони були розлючені тим, що так довго не могли здолати опору жменьки відважних, та ще й частину їх вирвалося з надійного, здавалося, кільця. Німецькі втрати оцінюються в 90-100 осіб убитими та 150-200 пораненими. За іншими джерелами – 540 осіб убитими та понад 700 поранених.

Загалом чота втратила 29 вояків. У ніч із 12 на 13 вересня, всупереч забороні окупаційної влади, новозагорівські селяни поховали їх поряд із храмом. Двох поранених вояків вдалось знайти у підвалах монастиря.

Серед загиблих повстанців, яких принесли під північну стіну храму, був один з простріленими грудьми і в німецькій формі. З усіх вояків, котрі були у складі чоти, німецьку форму носив лише один – уродженець с. Скобелка Степан Хринюк («Терен»).

16 бійців вийшли з бою живими. Повстанці, яким пощастило врятуватися, продовжили боротьбу. Так, Іван Баламут із с. Мар’янівка загинув через декілька днів в бою з поляками. Микола Кащук, який очолив Локачинський районний провід ОУН, загинув восени 1947 р. в засідці поблизу с. Олізарів (зараз частина села Звиняче).

Іван Баламут

Дехто з бійців продовжив боротьбу з німецькими окупантами в складі Червоної армії. Із 1944 р. у її лавах був Захар Грибок, нагороджений медаллю «За відвагу». У 1948 р. був арештований, звільнений у 1956 р. Визнаний ветераном тільки у 1990 р. Помер у 1996 р.

Захар Грибок

У 1944 р. до Червоної армії був мобілізований і Петро Сорока, нагороджений бойовими нагородами. Він – єдиний із чоти «Берези», хто уникнув репресій. Помер у 1980-х рр.

У 1989 р. кілька мешканців Горохова під орудою колишнього учасника повстанського руху, а згодом голови Волинського крайового братства ветеранів ОУН і УПА Мелетія Семенюка, за сприяння місцевих мешканців і всупереч заборонам тодішньої влади, звели на могилі героїв УПА дерев’яний хрест. З 1990 р. найближчої неділі до свята Усікновення (11 вересня) біля стін монастиря відбуваються вже традиційні велелюдні урочистості, присвячені пам’яті героїв УПА.

9 вересня 1990 р. відбувся перший демократичний мітинг, на який, за різними підрахунками, зібралися від десяти до п’ятнадцяти тисяч чоловік з усіх кінців України. Символічно, що першу за всі повоєнні роки панахиду здійснив на повстанській могилі тодішній єпископ Ужгородський і Виноградівський Володимир (в миру – Василь) Романюк – майбутній Патріарх Київський і всієї Руси-України УПЦ КП. Також тут побував майбутній лідер Народного Руху України В’ячеслав Чорновіл. Вшанував пам’ять полеглих повстанців у Новому Загорові волинський письменник-шістдесятник Євген Сверстюк й онук провідника українських націоналістів Степан Бандера.

У 2003 р. на могилі біля Різдво-Богородицького храму замість дерев’яного хреста було встановлено і освячено монументальний пам’ятник. У 2010 р. гурт «Тартак» випустив музичний кліп «Не кажучи нікому» про бій у Новому Загорові (https://youtu.be/OYCtZXMUgHM). Ця пісня на слова Сашка Положинського стала своєрідним пам’ятником повстанцям. Саме завдяки кліпу багато молодих людей дізналися про бій. Символічно й трагічно, що у даному кліпі пораненого повстанця зіграв фотокореспондент, член Пласту Віктор Гурняк. У 2014 р. він був бійцем батальйону «Айдар» і загинув на Луганщині, вивозячи з бою поранених побратимів. Відтоді у Новому Загорові, згадуючи загиблих повстанці, вшановують і його пам’ять як повстанця проти російських окупантів сучасної України.

Пам’ятник воїнам УПА біля стін Загорівського монастиря

 

Література

Антонюк Я. Український визвольний рух у постатях керівників. Волинська та Брестська області (1930–1955). Серія «Літопис УПА» Бібліотека – Т. 13 / Я. Антонюк. – Торонто – Львів: Видавництво «Літопис УПА», 2014. – 1072 с.

Бондарук Л. Проект «Україна». Волинь 1939-1946 років. Окупована, але нескорена / Л. Бондарук, Б. Зек, Т. Яцечко-Блаженко. – Харків: Фоліо, 2020. – 572 с.

Боярчук П. Бій під стінами храму : повість-хроніка / П. Боярчук. – Луцьк: "Надстир'я", 2005. – 360 с.

Боярчук П. Новий Загорів: легенда і подвиг / П. Боярчук // Волинь-нова. – 2012. – № 102. – С. 9.

Боярчук П. Один повстанець проти десяти фашистів / П. Боярчук // Волинь-нова. – 2013. – № 101. – С. 4.

Боярчук П. Суперечка над могилами : репортаж із мітингів у Новому Загорові / П. Боярчук // Радянська Волинь. – 1990. – № 11 верес. – С. 13.

Боярчук П. Таємниця бою у Новому Загорові / П. Боярчук // Волинь-нова. – 2010. – № 5. – С. 6.

Дмитрук В. Г. Вони боролися за волю України (Участь ОУН і УПА у національно-визвольній боротьбі українського народу в 1941–1956 рр. за матеріалами Волині та Полісся) / В. Г. Дмитрук. – Т. ІІІ. Друге доповнене видання. – Луцьк: Волинська книга, 2007. – 404 с.

Загорів Новий (Zahorow Nowy), село // Трагедія українсько-польського протистояння на Волині 1938-1944 років. Іваничівський і Локачинський райони / упоряд. та авт. комент. І. Пущук. – Луцьк, 2010. – С. 311–313.

Коханська Г. З Україною в серці: спомини / Г. Коханська; ред. П. Й. Потічний, М. Посівнич. – Львів; Торонто: Літопис УПA, 2008. – 383 с.

Мандрівка маршрутами поколінь // Сім’я і дім. – 2011. – № 21. – С. 11.

Маршрути поколінь: героїчними стежками УПА на Волині: путівник / упорядник Л. Бондарук. – Луцьк: "Терен", 2010 – 80 с.

Михальчук Л. Загорівський монастир Пресвятої Богородиці / Л. Михальчук // Народна трибуна. – 1996. – 1 серпня. – С. 7.

Слюсар Н. Три доби сорок повстанців тримали бій проти тисячі німців : [бій у вересні 1943 р під стінами монастиря Нового Загорова у Локачин. р-ні] / Н. Слюсар // Вісник & К. – 2017. – № 41. – С. 10.

Степанюк Т. Бій у монастирі тривав чотири дні : [11 вересня 1943 року під Новим Загоровом (нині Локачин. р-ну) загинув ком повстанців Андрій Марценюк (Береза)] / Т. Степанюк // Волинь. – 2018. – № 21. – С. 8.

Шумук Д. Пережите і передумане. Спогади і роздуми українського дисидента – політв’язня з років блукань і боротьби під трьома окупаціями України (1921–1981 рр.) / Д. Шумук. – Київ: Видавництво ім. Олени Теліги, 1998. – 432 с.