Що почитати краєзнавче? Ч.2

Отож, продовжуємо вибирати і думати, "що почитати краєзнавче?" І краєзнавчих. Бажано). От, ловіть відгук про три повісті Анатолія Дамарова, який довгий час працював журналістом у волинських редакціях обласної і районних газет. Відгук читачки Валентини Муравської.

У ці дні, коли ми згадуємо наших письменників, поетів, вчених, знищених сталінською репресивною машиною в карельському урочищі Сандармох, хочу розповісти про книгу, яка неймовірно вразила мене – збірку повістей Анатолія Дімарова "В тіні Сталіна". Як бачите, книга видана 30 років тому (тонка палітурка не витримала стільки часу), чи вона ще перевидавалась – не знаю.

Письменник піднімає у ній тему злочинів сталінізму та їхніх наслідків для суспільства. А тема ця, на мою суб'єктивну думку, все ще не осмислена до кінця, травми не пережиті. І творів на цю тему в українській літературі, як на мене, не так вже й багато.

На згадку приходять, звісно ж, "Сад Гетсиманський" Івана Багряного, "Слово за тобою, Сталіне" Володимира Винниченка, із сучасних письменників – роман Валентина Чемериса "Київ – Соловки". Буду вдячна за доповнення цього списку саме художніми творами.

Повертаючись до збірки повістей Анатолія Дімарова, зазначу, що він писав їх у "шухляду" ще в 60-х роках, наражаючи себе на серйозну небезпеку. Чи його колеги-сучасники – радянські письменники, які вижили в жорнах тоталітаризму, писали щось подібне?

Три повісті в збірці присвячено темі сталінських репресій, четверта – Голодомору, і про неї варто написати окремо. Всього якихось 170 сторінок – а читати їх було настільки важко, іноді долаючи в день буквально по кілька... І час від часу ловлячи себе на думці: я не можу цього читати, а як же це можна було пережити?! Майстерність Анатолія Дімарова така, що його героїв сприймаєш як близьких тобі людей, мимоволі ставиш себе і своїх рідних на їхнє місце і жахаєшся тому пеклу, яке пережив наш народ і всі інші народи в СРСР.

Особливо вразила перша повість – "Попіл Клааса". У ній йдеться про те, про що і тепер не дуже прийнято говорити в нашому суспільстві: сталінські кати так і не були покарані, а їхні нащадки живуть серед нас. На відміну від Німеччини, у нас не відбулося процесу каяття та морального очищення суспільства, не кажучи вже про реальні покарання злочинцям, які в переважній більшості дожили до похилого віку, з хорошими пенсіями, орденами. Найяскравішим уособленням збірного образу такого чекіста для мене є капітан Міхаіл Матвєєв, який, маючи 2 класи освіти, розстрілював у Сандармосі академіків, письменників, геніальних поетів... Власноруч понад 200 жертв розстріляв, і за це був нагороджений... радіолою з платівками. Потім все ж був засуджений за "перевищення службових повноважень", але сидів недовго, і під час війни не підставляв свою голову під кулі, а був у своєму звичному середовищі – керував котроюсь із тюрем НКВС. Спокійно дожив до пенсії, помер у віці майже 80 р., і був похований з усіма почестями як ветеран "органів". І могила десь його є у С.-Петербурзі, і пам'ятник на ній, напевно. А його жертви лежать у братських могилах в карельських лісах... Не знаю, чи є нащадки в Матвєєва?

От і в повісті "Попіл Клааса" ми зустрічаємось із таким колишнім чекістом – ситим, гарно влаштованим, який живе в добротному будинку, та з колишнім політв'язнем, з якого він у кінці 30-х вибивав зізнання... А.Дімаров показує, як в Радянському Союзі жили колишні кати і їхні жертви, хоч і реабілітовані, але зі знищеним здоров'ям, зламаними долями, і з мізерним грошовим забезпеченням. І як колишні чекісти не виявляли ні каплі каяття чи співчуття.

Надзвичайно емоційно сильний твір, який викликає захоплення головним героєм, який знайшов у собі сили відстояти свою людську гідність. Так і проситься на екран, чудовий міг би бути фільм Макса Кідрука читають у нас. Бо Кідрук – то агонь! То й шо, що з Рівного? Волинь? Волинь! Ловіть відгук читачки Ольги Сімак про оцей–от роман.

«Не озирайся і мовчи». 512 сторінок і 10 з 10!

Ну дуже вже хочеться розповісти про книгу, яка мене просто вразила! Це просто бомба💣💣💣. Це роман Макса Кідрука "Не озирайся і мовчі". Це третя книга автора, яку я читала. Як я і очікувала, відірватися від неї просто неможливо, тримає в напрузі до самого кінця, та навіть довше. Читала цей роман ще влітку і ось вже осінь скоро попрощається з нами, а й ні, не відпустило😁😃.

Це неймовірна історія 14-тирічного підлітка Марка, надзвичайно розумного хлопчини, якого не приймають однолітки. Це історія про цькування й буллінг, болюча історія про проблеми в сім'ї. Ця книга про те місце, куди хотіла б потрапити кожна людина, проблеми якої, здається, витісняють її із реального світу. Те місце, де немає жодної живої душі... Але, де немає живого, може бути щось... неживе.

В цій книзі органічно переплітаються такі жанри як містика, триллер, детективна історія. Крім того, тут зустрічається дуже багато цікавинок, які хотілося занотувати. Тому для мене ця книжка стала ще й дещо пізнавальною.

Живий, динамічний сюжет, навіть моторошний, яскраві образи, і, як завжди у Макса Кідрука, вражаюча кінцівка.

НОІМ однозначно рекомендую до прочитання людям різної вікової категорії. Думаю, вона зайде як підліткам, так і дорослим. Тим більш, батькам підлітків. Отже, книжка – супер! Читаймо українське!

А от на цю книгу пропонуємо літературний аналіз Сергія Синюка.

Ось ця стаття «Подвійний портрет на тлі епохи».