Що почитати краєзнавче? Ч.3

Ловимо частину третю нашого отого «що почитати краєзнавче?» Отож. Легендарний наш Володимир Лис. Бачте, популярна література, белетристика є справді дефіцитом у нашому краєзнавчому відділі. Але ж те, що є, ми вам подаємо на мисочці з величезним задоволенням!

Відгук читача Натана Русина

Володимир Лис. Місяць, обмитий дощем. 8/12

Раніше не любив і не читав «коротульок», повістей, оповідань та есеїв на кількадесят сторінок. Господь напоумив і руками друзів подарував мені збірку есеїв Лиса. Скажу одразу, що читав довго, довше ніж «Воно» Кінга чи будь-який том Лавкрафта, з 26 липня й по сьогодні.

Врешті залишився задоволений. Тільки не тому, що сподобались ідеї творів, а тому, що побачив знаного романіста інакшим. Виявляється він пише доволі складні філософські та психологічні повісті. Не завжди погоджувався з пошуком загадок в банальному, точніше баченням сакрального в буденному і девіантному.

Лис не хоче узріти доброго в силі і героїзмі. Зазначає, в есеї «Нява та Інтеграл», що крім Леоніда, Спарта дала світові лише дикунський обряд дітоубивства (це справді дикунство) і стала провісницею Гітлера та Гебельса, й іже з ними. Так, нацизм, – це мерзенна гидота, а той самий геній Стівен Гокінг, був не ідеал в плані естетичному та атлетичному. І наврядчи б він залишився живим у Спарті, чи нацистській Німеччині. Тільки не варто забувати про найвідоміший гімнасій (освітній, філософський, педагогічний заклад) античності Дромос, що розвивався в Спарті. А на «нацистських» Volkswagen та Opel ми з задоволенням катаємось в наш час, бажаючи не знати, що ці кампанії були, м'яко кажучи, дуже причетні до нацистів. Відтак, сила це не завжди насилля, а буденність, з мого досвіду, дуже рідко має загадковість та причинність.

Есеї змушують думати. А мене особисто ще й не погоджуватись з окремими думками. Рекомендую для прочитання.

Улас Самчук. Гори говорять. В школі не читають, не вивчають. У вишах побігом згадують.  У нас на Волині жив, писав, працював один з найталановитіших письменників 20–40 років в українській літературі, на творах якого історію би вчити. Отож, відгук читачки Руслани Курах:

Улас Самчук. Недооцінений цей письменник у нас на Закарпатті. Несправедливо. Окрім «Кулака», "Марії", «Волині», котрі, за нормальних перекладів, цілком змогли б позмагатися на світовій літературній арені, він має шедевральний роман «Гори говорять!», що переносить нас у часи Гуцульської Республіки (1918–1919рр) та в 1932–33рр, неперевершено окресливши характер, гонор цього народу, жагу перемоги і неймовірне бажання його бути з великою Україною, бути зі своїми. Боротьба з мадярами та росіянами триває й досі, просто в латентно-гібридній формі, тому дуже важливо знати історію краю, що є історією України, проте я не знаю жодної вулиці тут імені У.Самчука , але є вул. Ю. Гагаріна – де ж наша Гідність? Двадцять видавництв, може більше, в краї, але немає кому перевидати…в трьох книгарнях міста питала – на мене дивилися, як на марсіянку.. Ов, ну звиняйте, я й забула, що тепер видають здебільшого соросівську космополітичну макулатуру. Мадярські імена й символи є, а українських, що, власне, й відкрили нас іншій Україні, не так і багато. Ж2, що обдирала людей нереальними процентами по боргам, є, а наших, ніби й не існувало, розчинилися по світу, в бігах виживаючи. Це ганебно, насправді. Про таке слід говорити, доки населення не зманкуртизувалося вщент. У нас є дух наших предків, просто немає лідера, котрий зміг би його розбудити. Наведу кілька сильних цитат з книги, які демонструють яскраво ті моменти (ставлення):

«Мадяри, які до цього чaсу сиділи в нас тихо, розшаліли й почали шукати між населенням ворогів. Лісничий Йонаш разом з жандармами та попом Бабчинським ловив селян і вішав їх без суду на очах дітей і всього народу» – до речі, в книзі описано, як людям попи промивали мізки пропагандою. Або:

«Забрали також мо***лики й нашу маржину. Батько, який довго вірив, що то "наші", переконався нарешті... І ті вороги, і ті неприятелі». Або євреї хитрі, що й досі паразитують, а слово проти них жорстко табуйовано… «…Прошу тебе – Розенкранц. Що є тут Розенкранц? Чорти його знають, звідки присунувся сюди, розставив свою павутину й смокче нашу кервавицю. А скільки тих Розенкранців налізло до нас? Глянь на Ясіню. В долині, при дорозі, самий тобі Розенкранц. А наш гуцул, Бог зна, куди заліз під небо й сидить, як воша голодна».

І ще про росіян мушу виділити:

«– На що ви на нього кричите? – питаю старшину. У нього вираз такий приємний.

– Ах, коли б їх чорт забрав з їх виразами. Обридли вже. Осточортіли. Ціла та Расєя, провались вона мільйон разів, повна отаких ослів і тягають їх по цілому світі та й нас з ними чіпають.

– Чому ж у вас така ненависть до Росії?

– То, брат, не ненависть. Це просто правда. Вас спокушає його вираз, але коли б пожили в тій Расєї, то скоро пізнали б, що за тим виразом криється. От стоїть тобі така ослятина й усміхається, душа "на распашку", а дай ножа так усадить у твої ребра й далі усміхатиметься.

Я пригадав виколоті очі на портреті Шевченка. Мо***лик дивиться на мене й усміхається. Чи зрозумів він що з тієї розмови».

Тут дуже цікаво описано поведінку людей на майдані, наче сьогодення, їй-бо..як наших затуляли (федина верещала в бік націоналістів, називаючи тих провокаторами, тепер ці федини дволикі підвели нас до прірви) мадяри: «– Пане Цокан. Ви не про те говорите. Сьогоднішній день утворений не для того, щоб ви бунтували народ. – Сердито говорить по-мадярськи Йонаш.

Цокан байдуже і спокійно звертається, до нього...

– Вас і всіх інших ми не перебивали ... А чи я про те, чи не про те говорю, це вже дозвольте мені знати. Громадо! – звернувся Цокан до людей. – Тут мені кажуть, що я не про те, що треба, говорю. Маю я замовчати, чи говорити далі?

– Далі, далі! – заревли тисячі голосів…»

«…І Цокан розказав про віковічні кривди, болі, страждання. Цокан розповів про велику війну, на якій впало безліч наших людей за ніщо. Він сказав, що нас русинів не лише стільки, скільки є в Угорщині. Нас є багато. Нас мільйони, десятки мільйонів. Вони живуть по різних державах, але всі вони однаково говорять і всі одної матери діти. Всі вони віками дерлися за чужі справи, але настав великий суд над їх гнобителями. Ось прийшла війна, революція. Для нас зійшло сонце свободи. Всі гноблені народи беруться до праці на своїй ниві й що це саме треба робити і нам.

– Тут нам казали, що тепер буде все наше. Правдиво хтось їм відповів: все наше, лише зверхність мадярська. Як може бути все наше, коли ми самі в неволі. Тепер вони так нам кажуть, бо Мадярщина розторощена. В Будапешті революція й вони самі ще не знають, чи вдержаться. Але коли ми допоможемо їм, коли вони знов окріпнуть, тоді вони не захочуть з нами говорити. Вони знов одберуть те, що дали й усе буде по–старому. Нам треба шукати не чужої зверхності, а своєї. Треба робити так, щоб ми здобули ту свою зверхність і закріпили за собою. А де є та наша зверхність?

Тут Цокан швидко розвинув те, що тримав у руці. Це був прапор з жовтою і блакитньою барвою. Він розгорнув його і вказуючи на підняте полотнище високим голосом проговорив: – Ось де наша зверхність! Ця коругов, це наш знак єдності і згоди. Це є прапор будучої нашої великої держави, яка повстане коло Києва над Дніпром і до якої маємо належати ми. Я підношу цей прапор перший раз і хай має він над нами, поки стоїть земля! Ми повинні йти за ним, горнутися під ним у тісні лави борців і нас ніхто не переможе. Слава нашій будучій державі! Слава нашому великому народові!»

А ще – ставлення мадяр до українців: «….перед очима виступило огненно–кошмарне слово – "українці" Що вони від нас хочуть? Чого їм тут треба? Це правда, що ті потвори з якогось небуття виходять і наводнюють собою всі краї. Це правда, що півмільйонна їх армія суне на захід. Так. Це безперечно правда. Вони вже тут. Вона чує їх. Тихі, спокійні русини. Так, так. Це українці їх зіпсули. Але це-ж неможливо, чуєте? неможливо! Тисячі літ тихі, спокійні русини й як же так. Де взялися ті ворохобні українці?»

Продовження роздумів мадярки: «Гуцули також не українці. Гуцули тихі, добрі, працьовиті й покірні люди. Вони хочуть бути завжди при Мадярщині. Правда, що вони не вміють по-мадярськи, але ж вони навчаться. Вони хочуть навчитися.

Вони розуміють, як приємно; розмовляти такою благородньою мовою, як мадярська...», доповнює думки її мати: «… Гуцул буде завше гуцулом. Його треба, як пса, на прив’язі тримати».

А наш простий люд – йому, аби було, що їсти… «Розійшлися з співом церковних пісень». Як завжди. Проте є й мислячі, міцні духом, яким болить: «А я до того Божого твору, якого звемо людиною, додав би поправку. Десь на животі, коло пупа, приробив би непомітний гудзик, щоб регулювати ту прокляту думку. Хочеш, думаєш, не хочеш – кліпс-кляпс і сидиш собі спокійно, як фараонська мумія».

А як же не вистача іноді вибухово–сталевого «– До бою! Заліза їм, чортам, не слів!». Ну бо з ворогом слова зайві. Доказом є уривок нижче, що характеризує мадярочку, кохану українця:

«Вона лишилася кілька років тому своєї матері, відріклася від батька й привязалася до мого гнізда. Одначе прізвища свого не забажала міняти.

Довгими зимовими вечорами, вона сидить перед голосномовником радіоапарату, що–небудь робить і слухає передачі з Будапешту. Іншої, навіть музики, радіопередачі, не хоче знати. Вона й до сьогодні переконана, що все найкраще в світі є мадярське, що цілий світ, то Мадярщина, що українська мова, мова мужиків, а ввесь мадярський народ, – графи та принци», а також образ її батька:

«Йонаш після поразки Мадярщини впав у дитинство. Змінився, спохмурнів, уявив себе "русским" і одно, що його тримає при житті, це те, що край цей не став український, а тому рано, чи пізно, може знов стати мадярським... Бо "ці", на його думку, не вдержаться. Він разом зо старим Бабчинським (що також щасливо перемандрував до того саме табору) та й з російсько-мадярським словником, компонують дописи до "русских" часописів». Люди лем ся чудували:

«– Тото кожний ади, що був заклятим мадяром тепер став "русским".

– Айно, айно, – киває лисиною сусід, від чого аж зайчик по стелі, ніби від дзеркала, бігає».

А гори…Гори тут є головним героєм..Чи не кожну сторінку прикрашено фантастичними описами, але то треба читати й насолоджуватися, процитую самі легенькі:

«Час набрякав подіями, що клали тривалі помітки на сторінки історії Гуцулії. Кольосальна по свойому розмірі та й артистичності революція обняла Европу. Гори наші, вбрані пошматованими лахами, опинилися безпорадними й у необмежній своїй наївності намагалися малпувати сусідні країни. Дні проходили туго й обережно. Зливи й сердиті вітри швидко підштовхували зиму, а разом з нею і біду. Населення корчилося, стискалося, мов кулак, тиснулися до своїх одиноких захисників-гір і напнято чогось чекало».

Або ще: «Родиться день. Притихли й скулилися величні гори. Ущухає і вкладається, забираючи за собою слід великого сну, довга, тяжка ніч і шпиль Говерли вже вітає перший промінь жагучого світила, що чітко й владно возноситься в порожнечу захланних просторів.

По горах котиться туман, котиться й розтає. Бринить роса, грає одинокою струною кришталевий водопад, летить орел, серна стрибає по кущах, реве заспаний ведмідь і доживає свій скромний вік остання полонинська квіточка.

Стрілою влетіло й засяяло сонце.

Навколо море народу, якого безупинно прибуває. Кожухи й вишивки мішаються й переливають у сонячнім сяйві, як свіжі барви маляра на полотнищі».

Наполегливо рекомендую це прочитати. То є література. То є самий смак.