четвер, 1 листопада 2018 р.

Привіт всім нашим постійним і непостійним, але завжди «крупним»))) краєзнавцям. Якось так було в історії Волині, що потерпали, хто жив тут, від  4 окупаційних окупаційних режимів у ХХ столітті. Російська окупація, польська окупація, більшовицька окупація (колонізація), нацистська окупація. Якось моторошно стає… Як люди прості виживали? І скільки то крові пролилось і доль людських розбилось?
До Дня пам’яті українських жертв окупаційних режимів, який відзначається 8 листопада, пропонуємо ознайомитись зі статтею наукового співробітника Національного музею-меморіалу жертв окупаційних режимів Ігоря Дерев’яного, опубліковану ще в 2011 році про польську окупацію заходу України в 1918-1939 роках на порталі «Історична правда»(посилання – в кінці статті).
Бути вільними і будувати свою державу – це щастя. І це – воля! Ми є вільними, а про окупацію будемо тільки читати. Слава Україні!


Польська окупація Західної України в 1918-1939 роках. Як це було


Характер польського режиму не був демократичним. Головні його ознаки - авторитаризм з окупаційними особливостями управління. Також на Галичину переселяли польських ветеранів, яким за кілька років передали 12% усіх земельних угідь.
У публіцистиці нерідко прослідковується ностальгія за "цивілізованим європейським світом", що створила польська влада після Першої світової і котрий знищила радянська в 1939-1941 роках.
Думки розвиваються навіть у твердження позитивного наслідку польського панування у регіоні протягом 1918-1939 рр., заперечується його окупаційний характер, мовляв, приєднала Західну Україну (Східну Галичину та Західну Волинь) не Польща, а Рада послів Ліги Націй [міжнародна організація, яка виникла після Першої світової війни на чолі з переможцями - Британією, Францією, Італією та Японією - ІП] в 1923 р., а поляки розвинули міста, забезпечили економічний та культурний розвиток.
Підсилюють такі твердження побутуючі у Львові анекдоти про "перших совітів", котрі в унітазах мили руки, а дружини комісарів в пеньюарах ходили до Опери.
Проте характер польського режиму не був демократичним. Головні його ознаки - авторитаризм з окупаційними особливостями управління.
Парад Війська Польського у Львові. Схоже, марширують улани - кіннота, озброєна карабінами і піками. Ці і наступні фото - з архіву Центру досліджень визвольного руху (якщо не вказано інше джерело)
Характер окупаційної влади історики визначають наступними критеріями:
·  встановлення контролю над територією шляхом військової інтервенції;
·  проведення політики (в сферах політичного, економічного, культурного життя) на захоплених землях в інтересах окупаційної влади;
·  придушення національних виступів місцевого населення на окупованій території силовими методами (створення оперативних спецпідрозділів, використання регулярної армії, мережі спецзакладів пенітенціарної системи);
·  цілеспрямована політика національної асиміляції;
·  обмеження доступу мешканців окупованої території до вищих державних посад;
·  депортації місцевого населення окупованих територій;
·  притягнення місцевого населення до служби у збройних силах держави-окупанта.
Відзнака 36-го піхотного полка за участь у "руській" (тобто польсько-українській) війні 1918-1919 рр. Фото: www.znak-auction.ru
Отже, розглянемо ситуацію за вказаними пунктами.
1 листопада 1918 р. на руїнах Австро-Угорської імперії у Львові постала українська держава - Західно-Українська Народна Республіка, котра у свій день народження розпочала війну проти поляків, які хотіли взяти під контроль Галичину.
Польське повстання у Львові одержало підтримку від уряду новоствореної Другої Речі Посполитої Польської та переросло у міждержавну війну.
Ця війна тривала до літа 1919 р. та завершилася поразкою Української Галицької Армії від Армії Галлера [польське військо чисельністю біля 80 тисяч солдат, сформоване на території Франції зусиллями Антанти та США для війни проти більшовицької Росії - ІП].
Після цього уряд ЗУНР виїхав за кордон, УГА відступила за Збруч на допомогу Дієвій армії УНР у війні з більшовиками, а польські війська окупували Західну Україну.
З інструкції Комендатури державної поліції про порядок проведення затримання. 1922 рік. Помітили - руки вгору! - по черзі до обшуку...
Після радянсько-польської війни в 1921 р. Ліга Націй, слідуючи пунктам прем'єр-міністра Великобританії Девіда Ллойд Джорджа, пішла на поступки голові Комітету політичної еміграції Костю Левицькому (колишньому очільникові уряду ЗУНР) та погодилася визначити міжнародно-правовий статус Галичини в 1922 році.
Мова йшла про проведення референдуму в регіоні з питання його статусу та надання політичної автономії краю у складі Польщі. Проте в 1923 р. Рада послів (амбасадорів) затвердила східний кордон Польщі без референдуму з пропозицією польському урядові надати автономію Галичині, яку останній відкинув.
Попри те, що статус Західної України у складі Польщі до 1923 р. не був визначений, а сам край перебував під протекторатом Ліги Націй, польська влада почувала себе тут господарем.
Інкорпораційні процеси зростали та супроводжувалися утисками у всіх сферах діяльності.
У 1918 р. була ліквідована політична автономія краю - Галицький крайовий сейм та Крайовий Виділ (місцевий бюджет) були скасовані.
У сфері освіти від 16 серпня 1919 р. впроваджена заборона навчатися в університетах Львова українській молоді, яка не прийняла польського громадянства та не відбула військової служби у польському війську.
...обшук - обличчям до землі - наручники
У 1920 р. польської владою було проведено нелегітимний перепис населення Західної України з метою призову українців в 1921 р. до служби у Війську Польському.
З березня 1920 року в офіційному діловодстві було запроваджено термін "Малопольска Всходня" і заборонено вживання назви Західна Україна.
Також замість етноніму "українець" ввели стародавнє визначення часів Речі Посполитої - "русін", "рускі" та "русінські".
В органах місцевого самоврядування шляхом ускладнення процедури виборів згідно закону від 23 березня 1933 р. була обмежена кількість українців.
Накладено заборону та обмеження на діяльність українських громадсько-політичних, культурно-освітніх та спортивних організацій і товариств: "Пласт" заборонили в 1928 р. на Волині, а в 1930 р. - в Галичині, товариство "Січ" - в 1924 р., діяльність "Сокола" - обмежили лише територією Галичини.
Відбулися чисельні погроми "Просвіти" під час політики пацифікації [дослівно "умиротворення" - ІП] 1930 р., встановлено жорсткий контроль за діяльністю освітнього товариства "Рідна школа".
А ось як це виглядало на практиці. Пацифікація українців, 1934 рік. Фото з сайту польських пошуковців. В коментарях пишуть, що серед людей у формі є і поліція, і військові
У системі виконавчих органів державної влади керівні посади займали виключно поляки, а в законодавчих органах польської влади (сейм і сенат) участь українців ускладнювала нова конституція Польщі від 1935 р.
Між іншим, це відбувалося під час укладення політичного миру між польським урядом та Українським національно-демократичним об'єднанням [УНДО - українська легальна партія, єдина парламентська, її депутати представляли інтереси українців у Сеймі] - т.зв. політики "нормалізації".
Про декого з УНДО, хто сприяв примиренню поляків та українців у міжвоєнний період, читайте тут
Окремим засобом утвердження окупаційного режиму слугувала розгалужена система державної поліції. До її правоохоронних функцій додавалися й функції політичного тиску: з 1921 р. поліція розслідувала політичні справи, щоквартально готувала звіти про настрої українського населення, давала характеристику політичним та громадським організаціям.
Відбувалося стеження за українськими службовцями, звіти містили інформацію про конкретних осіб, їх національне та соціальне походження, членство у політичних та громадських організаціях та "ступінь небезпеки", що вони становлять для польської влади.
Наприклад, ось що писали про українця, який працював на львівській пошті в липні 1931 р.: "Костишин - русин, посідав посаду в Українській раді в 1919 р. за часів української війни, керівник відділу листів. Перебуває у контакті з українськими організаціями. У передвоєнний час відомий як затятий гайдамака [прихильник незалежної української держави - автор]. Необхідно його вислати на пенсію".
Подібний нагляд відбувався навіть за членами вищезгаданої УНДО.
У штаті державної поліції було введено посаду „конфідента" - таємного агента, завданням котрого було постачання для поліції інформації про антидержавні дії.
Його робота зводилася до нагляду та опису українських національних святкувань, зокрема Свята героїв (вшанування могил Січових стрільців, що супроводжувалися панахидами та патріотичними виступами).
Конфідент Скварецький запротоколював 11 червня 1923 р. український "релігійно-маніфестаційний похід", який пройшов 23 травня 1923 р.
У цьому протоколі, окрім опису самої акції, її учасників та короткого змісту їх промов, була оцінка ситуації в середині української громадськості: політичні погляди, методи реалізації цих поглядів, найактивніші та найвпливовіші українські організації.
Уривок зі спецдонесення конфідента Скварецького про проведення "релігійно-маніфестаційного походу" в Станіславові (тепер Івано-Франківськ) 23 травня 1923 року
Агент констатує поділ української інтелігенції на дві частини.
Перша з них "схильна до мирного співжиття з польською громадою в межах Польської держави", натомість друга частина, значно активніша, діє в напрямку "створення незалежної України". Учасниками останньої групи є переважно молода українська інтелігенція, яку очолюють священики.
А вже в 30-х роках поліція від протоколів та звільнень переходить до рішучих дій   розгонів мирних демонстрацій за допомогою кінної муніципальної поліції.
У структурі державної поліції було створено спеціальні відділи (2-й та 4-й відділи), завданням котрих було придушення виступів проти польської влади.
Другий відділ, т.зв. „двуйка" був контррозвідувальним, котрий спрямовував свою діяльності проти Комуністичної Партії Західної України („п'ята колона" СРСР). IV відділ Головної комендатури державної поліції (Vydział IV Głównej Komendy Policiji Państwowej) - переважно спрямовував слідчу діяльність проти Організації Українських Націоналістів, яка мала на меті створення незалежної української держави.
Слід зазначити, що у кримінальному кодексі тогочасної Польщі не існувало поняття політичного злочину, так як це було у радянському (особлива частина КК УРСР - "контрреволюційні злочини" із сумнозвісною 54-ю статтею). Проте у внутрішній документації поліції застосовувався термін "антидержавний".
При арештах польська поліція відзначалася брутальністю та застосуванням фізичних тортур щодо арештованих українців. Весною 1931 р. арештованого крайового провідника ОУН Степана Охрімовича піддано слідству з застосуванням тортур. Внаслідок чого С. Охрімович помер від побоїв.
Юліан Головінський (1894-1930) - крайовий комендант Української Військової організації та командир "Летючої бригади" УВО (1924-1926), крайовий провідник ОУН (1930). Фото 1920-х рр.
Але були й безпрецедентні випадки: в 1930 р. заарештованого Юліана Головінського [на фото вищe], крайового провідника ОУН, поліціянти вивезли зі Львова до Бібрки та без суду та слідства розстріляли, прикутого до дерева. Офіційна версія: убитий при спробі втечі.
Щоб захистити українців, 22 березня 1932 р. Юрій Березинський убив у Львові підкомісара Емільяна Чеховського, керівника бригади з боротьби проти антидержавних злочинців, котрий відзначався брутальним поводженням на допитах та не гребував побиттям молодих дівчат, які поширювали оунівські листівки.
Ще з 1919 р. на Західній Україні запроваджено надзвичайний стан (постійна готовність армії до придушення повстань, обмеження у пересуванні, комендантська година). Особлива активність силовиків була в 1923 р. - готувалися до придушення повстання проти рішення Ради послів Ліги Націй.
А у вересні-листопаді 1930 р. у сумнозвісній "пацифікації" (приниження на національному ґрунті, залякування, побиття, обкрадання українського населення з метою зменшити їх політичну та національну активність та підтримку ОУН) було задіяно близько 2 000 поліцаїв та кілька уланських ескадронів 6-го корпусу Війська Польського.
Для проведення судочинства в Польській державі було введено кілька видів судів.
З 1918 р. існували надзвичайні військово-польові суди (sąd doraźne), тогочасною термінологією їх називали "наглими судами" (швидкими судами).
"Наглі суди" проіснували до 1934 р. Розглядали справи та виносили вироки протягом 12 годин, а апеляцію можна було подати протягом 24 годин (у Великопольщі - протягом 48).
Оголошення для українців про розширення повноважень діяльності "наглих судів" в Галичині від 10 листопада 1922 року
Цим судам у 1920 році надано право виносити смертні вироки, і саме такий суд в 1932 році засудив до страти через повішання українських націоналістів Василя Біласа та Дмитра Данилишина. В апеляції було відмовлено.
Загалом польська система судочинства була активно залучена до політичних репресій у регіоні: "наглі суди" розглядали справи проти політичних противників польської влади. Іншиий вид цивільних судів - окружні - розглядали справи "злочинів" наступного характеру: тиражування та розповсюдження нелегальної літератури або листівок антипольського змісту.
Для ізоляції та перевиховання "небезпечних українців" з ОУН в 1934 р. було створено концтабір для політичних в'язнів у містечку Береза-Картузька (тепер смт. Береза у Білорусі).
Одним із найперших його в'язнів був Дмитро Грицай - майбутній генерал УПА і шеф Головного Військового Штабу УПА. Серед відомих в'язнів табору були Роман Шухевич, Іван Климів та багато інших. Концтабір планувався як тимчасовий (на один рік), проте вигідність його існування забезпечила діяльність концтабору до кінця Другої Речі Посполитої.
Для ізоляції найнебезпечніших існувала монастир-тюрма Святий Хрест (Свєнти Кжиж, 1884-1939). Сюди на довічне ув'язнення відправили в 1936 р. Степана Бандеру та Миколу Лебедя.
Дмитро Данилишин, Василь Білас і Мар'ян Жураківський у Львівському повітовому суді. 1932 рік.
Цікаво, що колишні бойовики Польської Соціалістичної партії, соратники маршала Пілсулського по революційній боротьбі, надішлють тодішньому президенту Польщі Мосціцькому телеграму з проханням "помилувати в ім'я людських засад трьох українців, засуджених наглим судом у Львові на кару смерті і які в своєму переконанні боролися за волю свого народу".
Помилують тільки Жураківського - йому дадуть 15 років. Біласа і Данилишина повісять 23 грудня 1932 року, і вони стараннями пропагандистів ОУН стануть іконами для української молоді Галичини
Польська політика втручалася і в церковні справи, особливо на Холмщині, де поширена була православна церква. Не маючи протекції, вона стала зручною мішенню.
До 1938 року близько 150 православних церков були закриті, а церковні землі конфісковані. Натомість будували польські костели.
Не допомогло й заступництво митрополита Української греко-католицької церкви Андрея Шептицького, котрий звертався до Ватикану із вимогою припинити окатоличення (= полонізацію) краю. Частину церков, які перейшли під юрисдикцію УГКЦ, було врятовано.
Українська освіта теж зазнала значних втрат. У Львівському університеті було скасовано викладання українських студій, котрі існували ще за австрійського панування. Кількість студентів-українців була обмежена.
Про українську і не тільки мову у Львівському університеті читайте тут
З 1930-х рр. почався наступ на середню освіту - гімназії, де активно вводилося викладання предметів польською мовою. Відбувався суворий нагляд за діяльністю вчителів.
Польська влада проводила активні асиміляційні процеси, розпочавши т.зв. політику осадництва. В Західну Україну спрямовували сім'ї польських військових, переважно ветеранів польського-української війни 1918-1919 рр., де їм надавалися (забираючи в попередніх власників) землі для створення колоній з усіма соціальними вигодами.

Оголошення про заборону проводити громадянські заходи з нагоди річниці битви козаків і поляків під Берестечком. Мінімальне покарання - 500 злотих штрафу або 2 тижні арешту, "якщо вчинок не підлягатиме більш суровому покаранню". 1935 р. З музею Берестецької битви в с.Пляшевій на Рівненщині
Така політика породжувала жорстоку соціальну нерівність та корупцію, оскільки українці на своїх етнічних землях опинилися у пригніченому становищі.
На 1938 р. було створено 35 тисяч господарств осадників (найбільше на Тернопільщині та Волині), яким належало 12 % усіх земельних угідь.
Депортації щодо українців не проводилися у вказаний період, проте у 1930-х в середовищі польських націонал-демократів були настрої здійснити такий план. Ці наміри були відображені в таємній постанові Ради міністрів від березня 1939 р. про депортацію українців з етнічних земель до Західної Польщі.
Початок Другої світової відтермінував втілення цього плану. А 1947 р. польська комуністична влада в рамках операції "Вісла" таки депортує всіх українців з їх етнічних теренів, котрі опинилися у складі відновленої Польщі.
Діяльність польського окупаційного режиму мала на меті знищення національної свідомості українців у Західній Україні.
Польські політики інструментом "консолідації держави" обрали терор та утиски, чим спричинилися до ксенофобії між обома націями, яка вже за кілька років вилилася в жорстоку війну. Війну, яка розпочалася під час Другої світової і протривала на кілька років довше...
На щастя, це вже в минулому.

Ігор Дерев'яний
Історик, науковий співробітник Національного музею-меморіалу жертв окупаційних режимів

четвер, 11 жовтня 2018 р.

Хто і коли вигадав гасло "Слава Україні!"


На Покрову українці вшановують захисників Вітчизни. Зараз це – державне свято. І Богу дякувати! Протягом п’яти століть тільки те і робимо, що захищаємося. До сьогодні. Але вже не страшно вголос привітатися «Слава Україні!» і відповісти «Героям слава!». Дорогоцінним нашим читачам краєзнавчого блогу пропонуємо ознайомитись зі статтею газети «Історична правда», автор Юрій Юзич, про те, коли і хто почав вітатись гаслом героїв. До слова, цьогоріч виповнюється 100 років формування Сірожупанної та Синьожупанної дивізій, які були на Волині (читайте більше про них у випуску «Краєвиду» на сайті бібліотеки). Згадаймо при святі і козаків славних, і армійські формування УНР, і січових стрільців, і вояків УПА, і військових Збройних Сил України, які захищають державу на Донеччині та Луганщині сьогодні. Героям слава!!!

Хто і коли вигадав гасло"СлаваУкраїні!"


Гасло народилося у Харкові. Загриміло на всю Україну з Києва. Збереглося завдяки зусилллям галичан і волинян у Львові та Рівному. Але в збірнику праць Степана Бандери немає отої популярно вживаної в інтернеті цитати, яка йому приписується: "І прийде час, коли один скаже: "Слава Україні! ", а мільйони відповідатимуть "Героям слава!"
Гасло "Слава Україні!" і відповідь "По всій землі слава!" використовувалось ще в середовищі харківської української студентської громади у кінці XIX століття.
Того самого, на базі якого у 1900 році виникла Революційна українська партія (РУП) – перша модерна українська політична партія під російською займанщиною. Перше відоме згадування гасла пов’язане саме із цим середовищем.

Група основоположників РУП, студентів-самостійників Харківського Технологічного інституту (тепер - НТУ "Харківський політехнічний інститут")
У центрі – Юрій Коллард, зліва – Олександер Коваленко, зправа Левко Мацієвич. Харків, 1900 рік

Їхав якось "артільний батько" Микола Левитський у гості до родини Олександра Коваленка – співзасновника РУП, який у 1905 році став одним із лідерів повстання на броненосці Потьомкіні.
Їхав, їхав, розглядався навкруги, але забув назву потрібного перевулку. Спитатись би когось, але можуть засміяти – Харків, то ж не Кобеляки, де всі всіх знають.
"Коли дивлюсь, - іде студент-технольоґ, чорнявий, смуглявий, ну – наш парубок із села, та й годі. Спитатися б його, та якось ніяково.
Коли чую – він насвистує "Ще не вмерла Україна". – Почекайте! – я до візника. – "Слава Україні!" – гукаю до студента. – "По всій землі слава!" – відповідає, підбігаючи до мене з хідника".

Микола Левитський – організатор кооперативного руху в Україні, публіцист. Єлисаветград (Кропивницький), 1896 р.

Далі у своєму спогаді О.Коваленко згадує, що ось так пізнавались між собою ті, що працювали тоді для української справи.
Їх було мало, але вони єднались під кличем: "Не дамо вмерти Україні, не зникне її слава!..".
Цей спогад та попередня цитата цікаві ще тим, що пов’язують походження гасла "Слава Україні!" із українським національним гімном (адже клич сформульовано на основі першого рядка славня "Ще не вмерла Україна").
В робітничій діаспорі, так званої першої хвилі, теж добре знали, коли вигукувати "Слава Україні!".
Коли у вересні 1916 року в Детройті (США) під час великого українського віча за участі 1200 осіб було розгорнуто національний прапор, то залом покотилась невтихаюча буря оплесків.
Присутні встали з місць, щоб віддати честь прапору. А з їхніх грудей вирвались могутні оклики: "Слава Україні! Хай живе Україна!".
Початок революції 1917 року
У березні 1917 року в Києві лише розпочиналась революція. А на мітингах в регіонах відповіддю на гасло "Хай живе автономія України!" вже тоді можна було почути одностайне: "Слава! Слава Україні!".
Це був звичайний набір гасел, як от: "Хай живе демократична республіка! Слава Україні!".


Інформація в газеті "Нова рада" про збори, які відбулись 15 березня 1917 року в с. Діївка (тепер мікрорайон м.Дніпро)

В місті Іркутську (азійська частина Росії) тамтешні українці з місцевими робітниками організували першотравневе свято праці.
Солдати і офіцери 12 полку виготовили і показово пронесли через місто два, очевидно величезні, блакитно-жовті прапори…
Підходило багато людей, щоб побачити написи. А там на одному писало "Хай живе вільна Україна!" та популярні тоді революційні гасла. А на другому: "Хай живе автономія України! Слава Україні! Слава всім націям!".
Опівдні того ж дня в Іркутську сформувалась колона у приблизно 1000 демонстрантів (підтягнулись й солдати 10 полку із своїм українським прапором).
Настрій був піднесений, співали "Ще не вмерла…" і "Ми гайдамаки". А далі: "…маніфестація рушила. „Слава Україні!" неслося з гурту, з покрівель, і з вікон будинків".

Демонстарація у Владивостоці з українськими прапорами і гаслами. Ймовірно – весна 1917 року

Перший військовий з’їзд, який проходив 18-21 травня 1917 р. у Києві, вище згадуваного легендарного кооперативного діяча Миколу Левитського вітав стоячи, оплесками та вигуками "Слава!".
Старий аж заплакав від радості, але відповів: "Дякую... дітки! Дякую!... Слава Творцеві, таки дожив!... Слава Україні!...". І це "Слава Україні!" підхопив увесь зал.
Херсонець В.Кедровський свідчить: "Довго лунає в залі "Слава Україні!", а потім переходить якось цілком природно у спів: "Ще не вмерла Україна!"
На тому з’їзді самостійники Міхновського програли боротьбу за військові маси автономістам Винниченка.
Розбіжність в поглядах між тодішніми цими двома таборами маркувались і відповідними гаслами. Напередодні з’їзду юрба українців під домом М. Грушевського кричала: "Слава Україні!". А на це їм М. Грушевський з ґанку відповідав: "Хай живе демократична Росія".
Правда, у заявленому П.Штепою посиланні на цю історію в числі "Нової ради" від 7 травня 1917 року, такий епізод відстуній.

Обкладинка книги В.Кедровського (Вінніпег, 1967) у якій зібрано спогади, опубліковані по "свіжих слідах" в кінці 1920-х років в українській періодиці

В.Кедровський згадує, що як повернувся із військового з’їзду в свою Кавказьку кінну дивізію (прозвану "Дикою"), то зібрав українських вояків – в тому числі і кубанців – загалом близько 800 осіб.
Останні слова з його звіту-розповіді були заглушені "гучними оплесками та дружними вигуками "Слава Україні"!". Далі у своїх спогадах описує, як проходила українізація війська в його рідному Херсоні:
""...утворити цілий український полк, або й два. Слава Україні!" — закінчив свою промову Лиханський. Це "слава Україні" гучно підхопили тисячі грудей і довго, могутньо лунало воно в повітрі.
Тих, хто вважає себе свідомим українцем і хоче стати під свій рідний жовто-блакитний прапор, прошу піднести руку… Майже всі присутні піднесли руки до гори.
Почулися з початку окремі вигуки, які зараз-же перейшли в один загальний гук: - Слава Україні! Сла-а-а-а-ва Україні!".
Церковні діячі та віряни не відставали від військових.
На початку травня у Кам’янці-Подільському відбувся єпархіальний український з’їзд Подільської губернії за участі духовенства і парафіян, який обговорював питання українізації церкви та автокефалії. За підсумками нарад з’їзд надіслав телеграму Центральній раді, яка завершувались словами "Слава Україні й її Церкві".
Проголошення 23 червня 1917 року Першого універсалу Центральної ради українці вітали кличами "Хай живе вільна Україна" та "Слава Україні".
Цього проголошення – навіть повної самостійності – активно вимагали ще делегати першого військового з’їзду, але універсал з’явився лише за підсумками другого військового з’їзду. Майбутній голова Ради Міністрів УНР Борис Мартос залишив спогад, як у Полтаві місцева громада відзначала цей універсал:
"кількатисячна процесія з духовенством на чолі, з українськими прапорами попрямувала до архиєрейського дому, де у дворі стояла дерев’яна, перевезена з Запоріжжя, церква…
В церкві відправлено молебень… вийшов старенький, може, семидесятилітній диякон в облаченії й урочисто, схвильованим голосом відчитав Універсал.
Я стояв близько і бачив, як по його щоках бігли сльози. Коли він закінчив, то пролунало тисячоголосне: "Слава! Слава Україні!"".
Українці Петрограду теж організували величаву маніфестацію в столиці імперії на честь проголошення повної автономії України. Попереду походу несли національні прапори з написами: "Нехай живе вільна Україна", "Слава Українській Центральній Раді" і т. п.
Хроніки не фіксують використання на цьому заході гасла "Слава Україні!", однак воно скоріш за все там було, бо місцеві українці його добре знали.

У 1917 році українці з колишніх царських гвардійських полків вільно проводили озброєні демонстрації під синьо-жовтими прапорами у столиці Росії. Навіть, на легендарній "Аврорі" діяла організація матросів-українців

Заступник голови Українського генерального військового комітету (УГВК) згадує свою зустріч з українцями, які охороняли "Зимовий палац": "Ми привіталися з ним (вартовим – Ю.Ю.) і почули відповідь на всі груди "по ґвардейському": "Слава Україні!"".
Далі, коли вишикувалась охоронна сотня, на вітання Олександра Пилькевича із гвардійських грудей на весь колишній царський палац залунало могутнє: "Слава Україні! Слава Центральній Раді! Слава Генеральному Комітетові! Слава!".

Від другого до третього універсалу
Реагуючи на перший універсал до Києва приїхала делегація міністрів тимчасового уряду з Петрограду, яка включала військового міністра Олександра Керенського і міністра закордонних справ Михайла Терещенка.
Коли міністри були в Центральній раді 12 липня під вікнами будинку пройшов парад українських військових частин. В.Кедровський згадує його так:
"Впродовж півтори-двох годин, міцними стрункими лавами, під національними прапорами проходили церемоніальним маршем перед Центр. Радою українці-вояки усіх частин київської залоги, а на привіт голови Ради відповідали гучними: "Слава Україні!..."".
Слід відзначити, що того ж таки дня – 12 липня 1917 року – українське національне гасло залунало і в Севастополі.
Коли до міста прибув новозбудований у Миколаєві корабель "Воля", то на одній з його башт маяв великий синьо-жовтий прапор (це був перший український прапор на кораблях Чорноморського флоту).
У відповідь на привітання голови севастопольської Української головної ради зукраїнізована частина екіпажу відповіла гучним: "Слава", "Слава Україні", "Слава Українській Чорноморській Фльоті".
У результаті переговорів у Києві між міністрами із Пітера та Центральною радою вийшов спільний другий універсал, який багато сучасників вважали ганебним і кроком назад (питання про форму автономії України відкладалось).
Але революція тривала, тривала і українізація військ під гаслом "Слава Україні!".
Так у вересні 1917 року в Бердичеві відбувся перший український з’їзд південно-західного фронту за участі понад тисячі делегатів. Серед виступаючих делегатів було багато самостійників, зокрема й Валентин Отамановський. Мова йшла про незалежну Україну, її кордони, національний прапор і герб, про українську історію, гетьманщину і т. п.
"Ті промови викликали серед учасників з’їзду великий патос і ентузіязм — всі делегати й гості стали на коліна, серед них військовики, з незагоєними ще цілком рубцями на головах і обличчях, й із сльозами в очах проспівали український національний гимн.
А вставши, почали носити на руках [присутніх в президії почесних гостей] Петлюру, Грушевського й Скоропадського з окликами — Слава Україні! Нехай живе вільна Україна!"

Південно-зазідний фронт – вересень, 1917 рік. Старшини полку ім. Богдана Хмельницького із начальником 10-ї піхотної дивізії, до складу якої входив полк, генерал-майором Віктором Гальфтером
ФОТО: Книга Я.Тинченка "Армии Украины: 1917-1920", Москва, 2002

На цьому південно-західному фронті воював і легендарний Богданівський полк, створений в Києві ще в перші дні революції і з своїми самостійницькими ідеями був відправлений подалі із столиці… на фронт.
Тут він навіть в атаки на німців ходив з "насадженими багнетами і з могутнім окликом – "Слава Україні!"".
Сотник 7-ї сотні 2-го куреня Богданівського полку Іван Островершенко згадував згодом, як у полк якось приїхав генерал і радів із взірцевої дисципліни, але болісно реагував на мову в полку:
"Ах, чорт вазьмі, я нє панімаю етаво хахлацкого язика! А всьо такі ви маладци, спасібо вам, ґаспада офіцери!". А потім голосно звернувся до козаків: – "Спасібо вам, братци казакі!"
Козацтво відповіло: – "Слава Україні, пане генерале!".
"Что, что такоє ані сказалі?" – перепитував старшин генерал.
"Слава Україні, пане генерале!" – відповіли старшини.
"Ах, вот как, всьо такі у вас на уме Україна, ето что значіт? Малоросія, что лі? Ну, харашо. Всьо такі ви маладци, спасібо вам єщо раз!".

Мабуть перше вітання "Слава Україні!", яке виголосили грузин ("Нова рада" від 12.11.1917)

Третій військовий з’їзд, що проходив в Києві 2-12 листопада 1917 року і зібрав близько 2 тисяч делегатів від 2 мільйонів українських вояків – майже одностайно вимагав негайного проголошення самостійності України.
Тимчасовий уряд вже збирався розганяти Центральну раду, але переворот більшовиків змінив порядок денний і Третім універсалом таки було проголошена незалежність.
"В залі загриміло — "Слава Україні" й охоплені ентузіязмом делегати, ставши на коліна, співали національний гімн".
В кінці дня делегати з’їзду рушили до будинку Центральної ради. "Злітали вгору капелюхи та гриміло гучне:
"Нехай живе Самостійна Україна! Нехай живе Українська Національна Гвардія!"
У відповідь на це вояки ще чіткіше вибивали кроки, відповідаючи окликами "Слава Україні!".

З протоколу об’єднаного засідання президій 26 організацій міста Шостка (в тому числі єврейської партії "Бунд" і "Цеире-Цион"), 13 грудня 1917 р.: "Докладчик призывает собрание приветствовать Украинскую Республику, ее парламент – Центральную Раду и правительство – Генеральный Секретариат, провозглашая: "Слава Украине!" Собрание стоя приветствует аплодисментами и возгласами "Слава!", кроме большевиков".
Джерело: ДАСО. Р-1811. - Оп. 1. – Спр. 1 (подяка за ілюстрацію Антон Земанек)

Перша російсько-українська війна
Олександр Шульгін згадував, що із проголошенням УНР не було ні фінансів, ані організованої армії:
"А тільки мільйон втомлених війною вояків, які вправді кричали кричали „слава" Україні і її Центральній Раді, але одночасно уважно прислухувалися до гасел та обіцянок большевиків".
Коли в січні 1918 року заступник голови Центральної ради Микола Шраг розповів проф. М.Грушевському, що партія українських есерів (соціал-революціонерів) сягнула чисельності 1 мільйона членів, які заплатили членські внески, то отримав таку відповідь:
"Ось іду промовляти. Тисячна юрба шалітиме з радости, вигукуючи "Слава Україні". У тій юрбі чи не більшість військових, а тут на цілий Київ не можна знайти бодай одного гарматника до гармати на двірці, куди пробує наближатися ворожий панцирник!"".
Один з учасників бою під Крутами писав згодом, що юнаки із студентського куреня наказ про відхід на фронт зустріли грімким "Слава!".

Гучне "Слава Україні!" на вечорі старшокласників в Києві у клубі "Родина" ("Нова рада" від 20.03.1918)

"Шапки полетіли вгору, дружні стиски рук, радісні оклики — „Слава Україні!".
Коли вирушали на фронт, то на вигуки "Прощайте! Вертайтесь переможцями!", відповідали "Слава Україні!".
А коли в полі почули "Реб’ята, бросьте вінтовкі, а то всіх вас переріжемо!", то після короткої паузи, мов по команді "з грудей юнаків залунало: "Ніколи! Слава Україні!"". І у передсмертних судорогах кричали: "Хай живе Україна!".
У січні 1918 року "Слава Україні!" зазвучало і на Кавказі – у місті Трапезунд (тепер містечко Трабзон в східній Турції). Зокрема з уст поляків, грузин і вірмен.
Коли до міста приїхав Микола Свідерський– представник української влади з Києва із метою українізувати місцеву залогу колишньої царської армії, то першим ділом організував демонстарційний парад-мініфестацію, яку суворо заборонила російською корпусна команда.
"Мені довелося стояти в товаристві почоту М.Свідерського, коли він, під звуки військової оркестри, яка ввесь час грала українські марші, вітав відділи української піхоти Карського полку, потім гармашів з Платани, кубанських пластунів та інших, ще неоформлених українських вояків, що всі переходили перед ним і вітали його окликом "Слава Україні!"…
Українські вояки йшли та йшли... За нашим підрахунком, їх мало бути, приблизно, півтори тисячі".
А далі ці спогади Лева Биковського ще цікавіші:
"Скінчилися лави з українськими прапорами, а військо все йшло й ішло.
Це йшли такі самі сірі лави, бо всі були в російських уніформах і нічим між собою не різнилися, але — під польськими прапорами!
Вони так само вітали Свідерського окликом "Слава Україні!"
Далі йшли шереги під грузинськими прапорами, а там — під вірменськими...
Вся ця кількатисячна маса в струнких шерегах дефілювала перед комісарем України, музика безупинно грала, всі кричали "Слава Україні".

Микола Олексійович Свідерський

М. О. Свідерському рука заніміла від безупинного салютування".
За результатами Берестейського миру німці перекинули в Україну не лише свої війська, але і синьожупанну дивізію, сформовану із полонених в першій світовій війні українців.
Коли 3 березня 1918 року 1200 синьожупанників відправлялись потягом із станції в базовому таборі містечка Вецляр до рідних країв, то на платформі і з вагонів гучно залунало "Слава Україні!".
У Києві на Софіївській площі синьожупанники пройшли парадним маршем. "На майдані непроглядні товпи народу, всі прийшли вітати нас.
Понеслось з наших могутніх грудей "Слава Україні!", і музика заграла "Ще не вмерла Україна"… Наш полк виступив наперед, а за ним ціла дивізія, під звуки орхестри, вирушила на вулиці міста… Всюди бачили ми приязно усміхнені лиця і чули грімкі оклики "Слава! Слава!"".
Кадри з дефіляди Синьожупанників (березень), з параду Лубенського Сердюцького Кінно-Козачого полку (вересень) та Січових Стрільців армії УНР (грудень). Київ, 1918
Коли 3 квітня 1918 року українсько-німецькі війська дійшли до Глухова і коли частина більшовиків утікла в напрямі Хутора Михайлівського, а частина загинула від козацьких і німецьких куль, то: "Всюда було чути: "Слава Україні"".
І далі цей спогад гарно ілюструє, яке гасло вимовлялись усно, а які писались на прапорах (очевидно саме з цієї причини не збереглось жодної світлини із прапором з написом "Слава Україні!"):
"Українські козаки поскидали червоні большевицькі прапори, а вивісили українські жовто-блакитні з написами:
"Хай живе вільна Україна". Вкінці надїхав ударний гайдамацький курінь смерти з українським прапором, на котрім пишався золототканими буквами напис: "Умрем за Україну".
Надїхало друге розвідне авто з написом: "Смерть ворогам України"".

Гетьманат, друга російсько-українська війна
Після перевороту П.Скоропадського традиція вітання збереглась і в гетьманських військах. Згідно із спогадами Всеволода Петріва сердюки гетьмана бойового вишколу не мали, а лише "добре марширували, голосно вигукували "Слава Україні, Гетьманові Слава"".
Ця відповідь "Гетьманові слава!" цікава тим, що вперше використовувалась як чітка і коротка відповідь на вітання "Слава Україні!".
Згадує про таке вітання і Святослав Шрамченко описуючи, як 9 вересня 1918 року П.Скоропадський їхав до Берліну із головного двірця в Києві:
"Почесна сотня дуже вправно зпрезентувала зброю. Гетьман з оточенням пройшов перед її фронтом, привітався з нею "Слава Україні!" і одержав голосну відповідь "Гетьману Слава! ". Оркестра після зустрічного маршу заграла Гимн "Ще не вмерла Україна"".
Паралельно із сердюцьким вітанням у військах діяла і стара формула вітання.
Так, 27 травня 1918 року, коли отаман першої стрілецько-козацької дивізії ("Сірої") Віктор Сокира-Яхонтів прибув зі своїм штабом до Володимира Волинського і привітав козаків дивізії, то у відповідь залунало: "Слава Україні!".
На відміну від синьожупанної дивізії, яку роззброєно напередодні гетьманського перевороту, "сірі" - колишні полонені українці в Австро-Угорщині – організовано воювали за Україну до листопада 1920 року.

Почесна сотня "Сірої" дивізії вітає свого отамана Віктора Сокиру-Яхонтова. Володимир-Волинський, 27 травня 1918 року
Джерело: ЦДАВО України, ф. 4465, оп. 1, спр. 359, арк. 46. (подяка за світлину Івану Гоменюку)

Друга російсько-українська війна у XX столітті розпочалась задовго до листопадового повстання 1918 року проти режиму П.Скоропадського.
Російські офіцери, прозвані "добровольцями" (згодом більшість із них стала "білогвардійцями"), проникали в гетьманське військо і заводили там свої порядки.
Однією з перших жертв тієї війни впав прапорщик Воропай. Хронологічно він став першим, хто вмираючи від рук окупантів вигукнув "Слава Україні!".
Його побратим В.Кедровський згадував про цього чесного українського патріота:
"…під час першої навали большевиків на Україну він належав зі мною до гуртка дванадцяти душ, що вели боротьбу з большевиками в повітах: уманському, звенигородському та балтському.
Палкий, фанатик-патріот загинув він геройською смертю в 1918 році на Полтавщині, замордований добровольцями. Пробитий гетьмансько-московськими багнетами, він виголошував лише одне: "Слава Україні!"".
Взимку 1918-1919 року, коли Україну накривала хвиля "отаманщини" і друга збройна агресія більшовицького кремлівського уряду, польська держава (яка в той час вже вела війну із ЗУНР за Галичину) заявила свої права на Холмщину і Волинь.
Це викликало надзвичайно сильне обурення, навіть, за океаном. У США 29 грудня 1918 року холмські православні українці провели віче на якому основними кличами стали: "Слава Україні!" та "Проч з Ляхами з нашої Холмшини, з нашого Підляша!".
Коли ж 22 січня 1919 року полковник Гнат Порохівський викинув "польські банди і недобитки гетьманських добровольців" із Володмира-Волинського, то отримав вітальну телеграму від отамана Володимира Оскілка, яка завершувалась словами:
"Слава Україні! Слава славному козацькому війську!".
Так починалась трагічна збройна полько-українська війна за Волинь.

Вітання отамана В.Оскілка полковнику Г.Порохівському, 22 січня 1919 року

Паралельно з боями на Волині у Києві того ж таки дня – 22 січня 1919 року –проголошено акт соборності українських земель. Першими на Софіївську площу прибули залізничники з великим національним стягом, на якому були виписані слова: "Слава українським героям!" (прототип майбутнього "Героям слава!").
Збереглось кілька варіантів спогадів Льонгина Цгельського про те, як проголошувався акт соборності. У тому, що писався по свіжих слідах, є такий опис:
"Сонце світило з гори на бані Софії… відбивалось тисячами іскор від шоломів та багнетів… полки, українські полки, плили поперед найвищу владу об’єднаної України… звони всіх церков гуділи без упину, від Дніпра греміли раз по раз сальви кріпосних пушок; а народ в одушевленню кричав "Слава Україні! Слава козацтву! Слава Галичанам! Слава Директорії! Слава! слава!..."".
Учасник дійства, тодішній священнослужитель Київського собору св. Софії о. Павло-Григорій Корсуновський згадував:
"Коли акт злуки був довершений, то з грудей 250-тисячної товпи вирвалося могутнє ,,Слава Україні!"".
А коли через два дні в залі купецького зібрання (тепер Національна філармонія) відбувся святковий концерт для вояцтва з нагоди соборності (виступав національний хор під керівництвом М.Леонтовича та капела бандуристів Ємця), то:
"Проголошення "слава" Україні, славному отаманові Петлюрі, всім проводирям і непереможному війську викликало ентузіазм".
На початку 1919 року гасло "Слава Україні!" стало настільки популярним, що на протиросійському фронті в складі Сарненської групи військ (дислокація: Дубровиця–Лунинець) один із двох бронепотягів Армії УНР так і був названий: "Слава Україні".
А в березні 1919 року у Львові, перед розстрілом поляками на Цитаделі, кричали "Слава Україні!" вже навіть не вояки української армії, а звичайні сільські юнаки із передмістя.
Коли об’єднанні українські армії (Армія УНР і УГА), після довгих боїв з більшовикам і поляками, увійшли в Київ 31 серпня 1919 року, то святочно одягнені кияни вийшли на вулиці і закидували їх квітами;
"…а кличам "Слава Україні", "Слава Галичанам" чи "Слава Січовим Стрільцям" не було кінця".
Окрім квітів і цих вітань, на будинках маяли синьо-жовті прапори. Осип Станімір згадує, що коли його курінь УГА дійшов до міської ради (думи), то:
"Весь простір перед Думою, всі вулиці довкола й розлогий Хрещатик заповнені різнобарвною масою народу…
Мене знесли з коня і майже на руках понесли до Думи, де саме зібралася на нараду Городська Управа. Я видав куреневі відповідні прикази щодо обсади, наказав гостре поготівля та вивісив з балькону будинку великий курінний синьо-жовтий прапор...
Трикратне, грімке: "Слава Україні!" було немов живою печаттю на документі опанування нами Києва".
Гасло "Слава Україні!" глибоко закоренилось в Армії УНР – і під час муштри (вишколу), і під час відчайшушних атак.
Володимир Сосюра, який у липні 1919 року став курсантом Житомирської юнацької школи, у своєму романі "Третя рота" писав: "Наша сотня неправильно відповідала "Слава Україні" (не під ногу), і [граф Сергій] Зубок-Мокієвський гнав нас бігом аж на гору".
Командарм УНР Михайло Омелянович-Павленко зазначав, що у першому зимовому поході 28 грудня 1919 року поблизу містечка Жашків на Київщині:
"особиста відвага полковника [Петра] Дяченка, що, з криком "Слава Україні", кинувся у ворожий вогонь, остільки підбадьорила козаків, що ворог не встиг оглянутись, а вже наша кіннота рубала центр його розташування". І далі: "Цей відважний наскок так дезорганізував ворога й таку навів паніку, що він не міг відбиватись, кидав зброю, з гістеричним криком здавався, бігав по вулицях, піднявши руки догори"
Зрештою вітання "Слава Україні!" офіційно було введено в військах Армії УНР. Сталось це в кінцевій фазі легендарного першого Зимового походу, а саме 19 квітня 1920 року.
Того дня М.Омелянович-Павленко видав наказ по військах армії УНР число 18 "По муштровій частині".
Наказ починався тим, що у першому параграфі зазначалось вітання "Слава Україні", далі йшлось про успішне взяття м. Вознесеньк (тепер Миколаївська обл.), а останньою точкою наказу зазначалось:
"Всім частям армії на похвалу, а то подяку за службу Україні відповідати: "Слава Україні" (за законом, в сучасних Збройних Силах України у таких випадках має слідувати відповідь: "Служу українському народу").

Наказ про офіційне запровадження вітаня "Слава Україні!" в Армії УНР. 19 квітня 1920 року

Повстанський і націоналістичний рух
Традиція вітання "Слава Україні!" продовжувала жити і після того, як Армія УНР опинилась в таборах інтернованих в Польщі. Юрій Горліс-Горський в своїх спогадах, опублікованих у 1933 році (згодом стали першою частиною роману "Холодний Яр") зазначає, що повстанці на вітання "Слава Україні!" відповідали: "Україні слава!".
Однак Яків Водяний, який у 1921-1922 роках теж був в Холодному яру, у своїй п'єсі, надрукованій в 1928 році, наводить інший варіант вітання холодноярців: "Слава Україні! Навіки слава!".
А Юрко Степовий (Федір Пестушко) у своїй повісті "В херсонських степах" пише, що його брат – холодноярський отаман Кость Блакитний – вітався "Слава Україні!", а у відповідь йому відповідали: "Слава!".
Отаман Ілько Струк теж використовував вітання "Слава Україні!".
З нагоди радянських виборів (28 квітня 1921 року обирались сільські і волосні ради) його повстанці розклеювали відозву, що українці є "народ національний, який уміє постояти за себе".
Пропонувалось голосувати за революціонерів самостійників і республіканців. А закінчувалась відозва, фрагменти якої передрукував з критикою київський "Більшовик", такими словами: "Слава Вкраїні – Петлюрі слава!". Ці ж самі гасла використовувались Струком та його хлопцями і під час усної агітації.
В інтернеті є багато згадок про те, що "Героям слава!" запропонував ще у 1925 році використовувати Юрій Артюшенко в межах Легії українських націоналістів (ЛУН), яка згодом стала спізасновницею ОУН.
Однак, це твердження потребує джерельного підтвердження. Адже багато разів цитована в інтернеті теза починається словами "схоже на те" і лиш після них йде фраза "що саме Юрій Артюшенко запропонував використати вітання чорношличників: "Слава Україні!" - "Козакам слава!". Пропозицію товариство прийняло, але з уточ­ненням - відповідати треба було: "Героям слава!"".
У спогадах самого Ю.Артюшенка і у публікаціях про нього, які друкувались у 1962 і 1966 немає взагалі згадки про його яке-небудь відношення до гасла ЛУН.
А у його спогадах за 1957, 1972 та 1985 років йдеться не про вітання ЛУН, а про націоналістичний привіт "Слава Україні!" та відповідь "Слава Україні, Слава!", які постійно вживав кінний полк "Чорних запорожців" у часі збройної боротьби.
Все ж, рік творення ЛУН став визначальним для нового вітання Збройних сил України. У наказі №4 від 10 липня 1925 року Українське національне козаче товариство (УНАКОТО), яке продовжувало традиції "Вільного козацтва", визначило форму вітання для членів своєї організації: "Слава Україні – Слава Козацтву".
Цікаво, що УНАКОТО очолював Іван Полтавець-Остряниця – один із наближених до гетьмана П.Скоропадського у 1918 році. Тож не виключено, що гасло "Слава Україні! Гетьману слава!" теж було його творінням.

Іван Полтавець-Остряниця – ймовірний автор формулювань "Слава Україні! Гетьманові слава!" та "Слава Україні! Козацтву Слава!" у 1918 та 1925 роках відповідно
ФОТО: Музей Пласту в США

Не пізніше як у 1929 році в середовищі Української військової Організації (УВО) виникло ще одне вітання-формула: "Слава Україні! Слава Вождеві", яке згодом прижилось в ОУН і було ухвалено, як офіційне на римському Великому конгресі ОУН.
Зародилось це гасло серед прихильників УВО у США, під час візиту Євгена Коновальця до Нью-Йорку.
"Порадившись між собою, рішились ми привітати в себе Вождя згідно з ідеологією УВО — по "військовому", тобто в часі, коли Полковник увійде до залі, усі присутні на команду "позір"! мають стати на "струнко" лицем до Полковника та в один голос привітати його націоналістичним привітом "Слава Вождеві!" …коли при вході до залі привітано його грімким "Слава Вождеві!" …Полковник відповів "Слава Україні!"".
Із середині 1920-х років гасло "Слава Україні" почала використовувати українська пластова молодь в Галичині і Волині (вихованих переважно ветеранами визвольних змагань).
Пластуни вживали його влітку 1927 року поруч із своїм вітанням "СКОБ!" під час пластової зустрічі в Олександрії поблизу Рівного (у результаті цієї зустрічі поляки того ж року заборонили Пласт на Волині).
У підпільному Пласті кінця 1930-х років замість "СКОБ!" використовувалось вітання: "Слава Україні – Слава, Слава, Слава!". Тобто теж саме, яке згадував Ю.Артюшенко у споминах про "Чорних запорожців" та ЛУН.
Ця відповідь-вигук "Слава! Слава! Слава!" й дотепер використовується в Пласті і використовувалась теж на військовому параді 24 серпня 2018 року.
Саме із середовища пластунів, які масово влились в ОУН після зборони поляками Пласту, гасло "Слава Україні!" повернулось в маси і знову стало популярним серед українців.
Під час Варшавського і Львівського процесів над Степаном Бандерою – та його побратимами й посестрами ще з Пласту – "Слава Україні!" періодично звучало в залі (за що були окремі покарання від польського суду).
Через передруки судових хронік у періодиці вітання розійшлось світом і стало повсюдно вживаним. Ним почали підписувати оголошення і листи, навіть, релігійні громади в США.
До речі, в збірнику праць Степана Бандери немає отої популярно вживаної в інтернеті цитати, яка йому приписується: "І скаже один...".
Але Бандера точно мав знати, що коли угорські війська топили в крові "Карпатську Січ", то січовики перед смертю часто вигукували "Слава Україні!" (у результаті ще в 1939 році нацисти заборонили використовувати це гасло в українських радіопередачах з Відня).
Тому Другий великий збір ОУН в 1941 році не просто зафіксував своєю постановою вже давно сформовану традицію, але й додав до вітання обов’язкову відповідь: "Героям слава!".

Юрій Юзич
Історик, голова Крайової ревізійної комісії "Пласту - НСОУ", випускник історичного факультету ЛНУ ім. І. Франка.

http://www.istpravda.com.ua/ - це крутий історичний портал, заходьте час від часу на сайт Історичної правди і дізнавайтесь те, чого не знали раніше.