середа, 6 грудня 2017 р.

Пропонуємо читачам нашого блогу матеріал краєзнавця і учасника Комітету захисту національної спадщини  Івана Шворака про довколишні села та хутори біля Луцька, які були ним поглинуті. До нас із читацькими запитами про історію районів і вулиць Луцька звертаються багато читачів. Тож читайте!!! І велика дяка нашим краєзнавцям, які діляться своїми дослідженнями, результатами краєзнавчих розвідок з нами!

 

Історичні села в межах Луцька

За період існування Луцька, площа міста збільшилася у сто разів: із 41 гектара старого міста до 4160 гектарів, на котрих вже не вміщається сучасний Луцьк. Розширюючись, Луцьк поглинав довколишні села та хутори. Вони назавжди зникали з географічних мап, відійшло в історію їхнє існування... Отож, про кожне з них – читайте далі.
Воличка Підлуцька
Розташовувалося одразу за Бернардинським монастирем, обабіч тракту (траси) на Рівне і Дубно. Між трактом та річкою Глушець було єврейське поселення, що існувало вже у XVIII столітті. Єврейські будинки хаотично розміщувалися  на пологому схилі. Вулька мала синагоги, молитовну школу, мікву (культова єврейська споруда, що використовувалася для обряду омовіння).
Разом із землями села Воличка над Глушцем, що розташувалося поруч, ця частина Волички Підлуцької була приєднана до Луцька у 1834 році, проте особливих змін тут не відбулося, забудовувалася вона і надалі хаотично. Сучасна вулиця Лугова єдина з єврейського кварталу, що зберегла свою траєкторію і частину тогочасної забудови.
Ліворуч від тракту розміщувалися садиби багатих лучан. На початку 20 століття їх тут було шість – і майже біля кожної був власний парк. Центральна дорога цього кварталу - нинішня вулиця Ярощука. У плані 1870 року новий Луцький квартал включав у себе землі сіл Воличка Підлуцька та Воличка над Глушцем. А в 1895 році останню частину Вульки приєднано до Луцька міська межа перемістилася до хутора Новий світ, де тепер вулиця Чехова.
Дворець
У 1570 р. було власністю Єрофея Госького. Пізніше належало Корчинським і Томашевським. На початку XX століття в селі Дворець Піддубцівської волості налічувалося 31 господарство та 290 жителів. Село складалося з кількох вулиць, а на місці нинішнього пам'ятника борцям за волю України перед держадміністрацією, було дворецьке кладовище.
Частина Дворця збереглася до наших днів у районі вулиць Кременецької та Костопільської, обабіч Київського майдану. Там, де зараз парк, за Київським майданом, був Дворецький сінокіс. Коли Стир розливався і заливав луг до самих Рованців, на цьому величезному плесі цвіло жовте та біле латаття. Поля жителів Дворця межували із землями Теремного, селяни мали великі площі землі. Наприклад, чехи брати Кисели Тона, Ярош і Вашек мали по 12 гектарів поля.
Всупереч протестам селян, офіційно Дворець включили в міську межу в 1910 році. Але ще довго він вважався окремим селом. У 1941 році тут було 28 хат. Разом із Дворцем до міста приєднали землі міського хутора Бівуаки, де було десять осель та корчма. Згодом, у 1915 році, через Бівуаки пролягла залізнична гілка на Стоянів. Увійшла в межу міста тоді й німецька колонія Варварівка, або Барбарщизна, що розміщувалась обабіч Сапалаївки - зараз це район між вулицею Зої Космодем'янської та гілкою залізниці. Там жили 80 людей.
Красне
В епоху середньовіччя було потужним ремісничим центром, зокрема, тут працювали гончарні та ковальські майстерні. У 1629 році воно належало до Луцького староства, та налічувало 8 боярів, а потім у різні часи належало Цитовичу і Колінкам. У XIX  столітті село Красне Луцького повіту Полонківської волості мало 425 жителів, і 126 домів. Над дорогою  стояла поштова станція, де тримали 8 пар коней.
20 листопада 1891 року Луцька міська дума постановила включити в межі міста Село Красне у зв'язку з тим, що воно і так фактично було кварталом міста і жили там лучани. Відтоді жителі Красного мусили платити податки в міську казну та виконувати інші повинності. Однак селяни не хотіли ставати міщанами, і процес фактичного приєднання села до міста тривав ще кілька десятиліть.
На початку минулого століття в селі було 160 будинків, де проживали 1128 людей, працювали водяний млин, ливарні майстерні братів Свобод, бровар, майстерні з ремонту сільськогосподарських знарядь, горілчана державна крамниця, винно-горілчані склади. Деякі давні назви вулиць села Красного як от Залізна, Товарова, Фабрична збереглися до наших днів.
Кічкарівка
За три кілометри на північ від Луцька, поруч із Ковельським військово-поштовим трактом, розташувалося невелике село Кічкарівка Полонківської волості. У XIX столітті воно належало Годлевським, у власності яких було 179 десятин землі.
У 1875 році на орендованих землях поблизу Кічкарівки поселилися сімдесят німців. На початку XX століття у Кічкарівській німецькій колонії жили 115 осіб. У самому селі було 26 будинків та 193 жителів. Після приєднання Красного до Луцька міська межа впритул підійшла до Кічкарівки, а з 1959 року село вже в цій межі. До речі, до Кічкарівки проліг перший міський післявоєнний автобусний маршрут із центру міста.
Черчиці
Виникло біля Спасо-Преображенського монастиря, що розміщувався на пагорбі там, де зараз Черчицьке кладовище. Ще в Середньовіччі на цьому пагорбі, серед болота, розташувалося укріплене городище, що було частиною фортифікаційної інфраструктури Лучеська.
Монастир спочатку чоловічий, а з 1617 року – жіночий, згодом занепав і зазнав руйнації. У 1787 році на його місці збудували тризрубну дерев’яну Преображенську церкву, до якої в 1869 році прибудували дзвіницю, щоб надати їй псевдоруських рис. До речі, Черчицька церква вважалася міською. В 1905-1917 роках при ній діяла церковно-приходська школа, якою керував настоятель. Село Черчиці було дуже маленьким, наприклад у 1906 році тут проживали всього 38 людей. Черчиці перестали існувати в 1959 році, коли їх приєднали до міста. А Преображенська церква згоріла на початку 1980-х років.
Гнідава
Вперше згадується в 1570 році - тоді воно належало Міхалу Хріницькому. Через Гнідаву пролягав шлях із Луцька на Галичину. Дорога з Гнідави до Лучеська простувала дерев'яним мостом, довжина якого сягала майже кілометра. У 1588 році він був зруйнований.
У 1628 р. село належало Гаврилу Гойському, через 20 років Стемковському, а потім Стецьким. У 1831 році на Гнідавських землях вихідці із Пфальца заснували своє поселення. На німецький манер назвали його Гнідау. В період найбільшого розквіту колонії там проживали майже три сотні жителів, працювала початкова німецька школа.
У 1911 році село Гнідава Полонківської волості мало 473 жителів, горілчану крамницю, майстерні з виготовлення сільськогосподарського інвентаря. Щорічно там відбувались 2 ярмарки. У власності поміщика Свистунова було 116 десятин землі. Мало село і свою церкву, що стояла на Гнідавській гірці. Згодом церква святого Пантелеймона згоріла від удару блискавки. Тут розміщувався найбільший цегельний завод Луцька. На початку ХХ ст. за кошти Свистунова спорудили греблю, що з'єднала Гнідаву з Луцьком. 1910 року Гнідаву почали приєднувати до міста. А завершився цей процес тільки в 1957, коли в межі Луцька включили її основну частину.
Малий Омеляник
Розміщувалося неподалік від сучасної вулиці Львівської. Спочатку існувало тільки одне село Омеляник (нині с. Великий Омеляник Луцького р-ну.), де було приблизно 80 дворів. Відоме воно тим, що у ньому зупинявся цар Петро Перший. Окремо від села розташувався маєток поміщика, що складався з трьох дворів. На початку минулого століття там жило три сотні людей. Трохи згодом колишній фільварок став окремим селом Малим Омеляником, землі якого в 1960-х роках включені в межі міста.
Яровиця
Одним з давніх луцьких передмість було село Яровиця, котре в історичних документах згадується вже в 16 столітті тоді воно було у власності Четвертинських. В районі сучасної вулиці Франка стояла сільська церква з цвинтарем, поруч на площі регулярно проводились ярмарки. Територією села пролягала магістральна дорога,  одна гілка якої вела до містечка Жидичин і села Ківерці, друга в Теремно. На річці Яровиці, від якої і походить назва села, був влаштований став та працював водяний млин.
Докорінні зміни зачепили це невелике приміське село в 1890 році, коли до Луцька провели залізницю і збудували вокзал на Яровицьких полях. Тоді воно було у державній власності і мало 42 будинки й 240 жителів. Згодом тут збудували військові казарми і церкву, Яровиця з села перетворилася в міський квартал, в 1910 році її приєднали до Луцька офіційно, а через рік почав курсувати автобус Вокзал-Красне.
Вишків
На місці сучасного села Вишків ще в давньоруський час, над Стирем, існувало поселення, що входило у передміську інфраструктуру Лучеська. Поруч пролягала дорога, що вела в містечко Жидичин важливий релігійний осередок того часу. Колись село належало  Луцькому Тринітарському монастирю, з 1545 року було у власності Івана Горностая, а пізніше ним володів Олександр Сімашко.
На початку минулого століття Вишків мав 66 дворів та 584 жителів. В радянський час село було у складі Ківерцівського району. У 1957 році його приєднали до Луцька. Неподалік від дороги на Вишків існувала польська колонія Лідавка. В період, коли ці землі відійшли до складу Луцька в 1910 році там було 11 дворів та жили 100 людей.
Теремно
Згадується в 1322 р. Князь Любарт  його разом з іншими подарував соборній церкві св. Іоанна Богослова м. Луцька. Назва села походить, очевидно, від слова “терем” (укріплена житлова споруда у вигляді вежі). Тоді через Теремно пролягала дорога, що вела з Лучеська через Пінськ до Вільнюса. Біля неї, можливо, і стояв терем. За часів Російської імперії це було велике село, що належало до Піддубцівської волості. Через Теремно протікала річка Яровиця, котра пізніше стала Сапалаївкою. На південь від села був великий ліс, на місці якого зараз село Липини.
У 1895 році за кошти місцевих жителів та відомих меценатів неподалік від ставка, на місці більш давньої, було побудовано Хрестовоздвиженську церкву, що простояла до початку 80-х років минулого століття, її розібрали.
На початку 20 століття  від  села Теремно до Луцька було 5  верств, там налічувалося 133 двори та 795 жителів. Крім того, на місці нинішнього села Струмівка розміщувалася колонія Теремнівська,  в якій було 77 дворів та шість сотень жителів. Чеська спільнота Теремного була однією з найбільших громад волинських чехів. У Теремному існувала чеська школа, деякий час працювала пивоварня, яку пізніше викупив Земан для того, щоб знищити конкурента.
Чех Пішель здавав в оренду приміщення казарм військовим Ізюмського полку. Пізніше поруч із селом, серед полів, виникло нове поселення, його назвали Теремно Нове. Давнє село почали називати Теремно Старе. На початку 1940-х років замість Піддубцівського району Волинської області створено Теремнівський. У1959 році район ліквідовано, а село разом із хутором П'ятихатки, на місці якого потім побудували завод виробів із пластмас, та іншими дрібними хуторами приєднали до Луцька. Воно стало його мікрорайоном.
Гуща
Колись була колонією. На початку XX століття тут мешкали три сотні жителів. Після війни воно було центром сільської ради Ківерцівського району. До Луцька Гущу приєднали в 1959 році. На Гущанських полях збудовано північно-східну промзону: картонно-руберойдовий завод, шовковий комбінат, завод синтетичних шкір, а також вулиці 40 кварталу. Сучасна вулиця Гущанська це збережена колишня сільська вулиця.
Неподалік від Гущі, в  районі сучасної вулиці Наливайка, існувала ще одна колонія Болоха -вона була заснована в 1868 році вихідцями із Швабії та складалася з двох десятків садиб.
Вересневе
Збудували на землях села Полонка як робітниче селище при цукровому заводі. В 1955 р. неподалік від залізничної станції Гнідава почали будувати завод, а поруч житло для робітників та їхніх сімей. Через три роки завод був збудований, а населення селища вже сягало двох тисяч. Пізніше Вересневе отримало статус селища міського типу та належало до Луцького району. Було створено хорошу інфраструктуру, тут працювали магазини, школа, дитячий садок, відділення зв'язку, будинок культури. В 1977 році у Вересневому проживали вже чотири тисячі людей, а на початку 80-х селище включене до складу міста Луцька.

Про кожне з цих поселень можна написати окрему статтю, а то й цілу книгу. Вони стали частиною міста, а їхня минувщина частиною історії Луцька.

понеділок, 4 грудня 2017 р.

В соцмережі Фейсбук є багато груп краєзнавчих, є активні молоді люди, які люблять і знають історію Луцька і Волині. Хочемо поділитись дописом користувача ФБ Arthur Gautama, який буде корисним і цікавим нашим читачам.

Про вулиці Луцька
У Луцьку наразі 502 вулиці, проспекти, провулки та майдани. З них 258 названі на честь осіб. Я вирішив розбити їх на категорії: Луцьк (люди, які тут народилися, померли, жили, поховані тощо) Волинь (Велика Волинь) Україна (в її сучасних межах) Росія (Рос. імперія та СРСР) Світ (Польща, Білорусь та інші) 34 навзи мені ідентифікувати не вдалося (напишу запит в міськараду, бо поки ті прізвища мені ніц не говорять)
І ось що вийшло: у міському просторі тисячолітнього Луцька знайшлося лише 19 об'єктів які названі на честь людей, які пов'язані з містом. 19(!!!). Уявіть... Не краща ситуація з волинянами, у нас їх лише 28.
Щодо людей, пов'язаних з Україною, то їх 115. В категорії "Росія" 55 назв. Світ –7.
Якби моя воля, то на честь лучан було би названо 50 вулиць, волинян – 50, осіб пов'язаних з Україною – 100, ну і 50 для людей зі світової історії та культури, але ж ні... навіщо нам знати земляків?
Цікаво, що жодної вулички міста не названо на честь євреїв, які відігравали неабияку роль в міському житті, те ж саме щодо чехів. З поляками трохи краще. Є волиняний Словацький, Копернік та Шопен і це все.
Нам не треба декомунізацію, нам треба якісно підійти до регіональної історії, тоді вся совєтчина сама відійде, бо більшість з тих героїв ніякого діла до Луцька не мали.

А хотілось би вулиці Фершко, Любарта, Вітовта, Юзефського, Десницької, Запольської, Крашевського, Тутковського, Славінської, Сімпсона, Шурмея, Злоцьких, Радзивіллів, Фірковича, Гонсьоровського, Висоцького, Хмєльовського, Перетятковича та інших лучан та Волинян, про яких знає світ, а не оце що є, для галочки...

середа, 1 листопада 2017 р.

До дня української писемності  ми на нашому блозі пропонуємо послухати Оксану Забужко, яка говорить про українську мову.

На своїй території, на своїй землі говорять державною мовою, рідною. Не псуйте ауру матюками, суржиком, не переходьте принципово на російську, якщо до вас звертаються мовою «заклятого» друга, поважайте себе. Знаю багатьох російськомовних в побуті громадян, які перфектно знають українську, послуговуються нею всюди і навіть оператору МТС зауважують: «Українською, буль ласка!» Ну то отак!!! Слава Україні!


понеділок, 23 жовтня 2017 р.

14 жовтня на Покрову ми згадували наших захисників, славне українське козацтво, вояків Української Повстанської Армії…
Пропонуємо в цьому жовтні статтю п. Василя Федчука, доброго і вірного друга крупних краєзнавців))), в мобільній версії газети «День» про Колківську Республіку. Вже 6 століть все ніяк не можуть винищити український народ: ні голодом, ні депортаціями, ні війнами, ні тортурами, ні корупцією, ні відвертим грабунком тих, хто при владі вже тепер, в 21-ому столітті. Вклоняємось справжнім героям і пам’ятатимемо в поколіннях подвиг всіх, хто боронив українську державу і народ!

Василь ФЕДЧУК, краєзнавець, член НСЖУ, Волинь

1943 року містечко шість місяців було центром діяльності загонів УПА
Чи знає щось пересічний читач про містечко Колки? Гадаю, мало що. Адже в школах і вишах донедавна могли про нього й не згадувати. Допитливі з «Вікіпедії» почерпнуть більше: що це населений пункт на території Волині. Лежить він на правому березі річки Стир в оточенні лісових масивів і боліт. Майже два десятки літ — до 1962-го — навіть був районним центром. Нині мешкає в ньому чотири тисячі жителів.
Тоді чому я згадав про Колки? Річ у тім, що в історії національно-визвольних змагань містечко посідає помітне місце. Буремного 1943 року воно шість місяців фактично було столицею незалежної Повстанської республіки. У 75-ту річницю створення УПА, гадаю, варто ширше оповісти про цю далеку непересічну подію.
***
...Почалося з того, що сюди наприкінці березня — початку квітня 1943 року прибув невеличкий загін юнаків на чолі з Сергієм Качинським («Остапом») із села Рудка-Козинська Рожищенського району. Він поклав початок першої сотні УПА. Згодом до них почали приєднуватися групи повстанців з інших сіл. З урочища Вовчак, що в Турійському районі, перебазувалися три бойові сотні під орудою першого командира відділів УПА Василя Івахіва. Після зустрічі з місцевими командирами Івахів мав намір проінспектувати інші підрозділи. Але 13 травня на околиці села Чорниж, що біля Колок, загинув разом із дев’ятьма побратимами, серед яких були і члени його штабу Юліан Ковальський та Семен Снятецький, в бою з німецьким підрозділом. Інформацію про пересування його групи окупантам видав польський шовініст. Про Василя Івахіва згадується у відомій пісні «Там, десь далеко на Волині, створилась армія УПА». Командування перебрав на себе Іван Литвинчук — «Дубовий».
Загони УПА під керівництвом Миколи Ковтонюка в травні розгромили поліцейські дільниці та вигнали представників окупаційної влади з Колок та навколишніх сіл, а потім — і з Ківерцівського, Рожищенського, Цуманського і Маневицького районів Волинської області, а також Степанського і Деражнянського районів Рівненщини і встановили свою владу. Доктор історичних наук Петро Сміян в одній зі своїх публікацій акцентує: «На цій території площею у 2,5 тисячі квадратних кілометрів була проголошена Народна Повстанська Республіка, як прообраз української держави, а містечко Колки стало своєрідною столицею самостійної України. Тут перебували політичний і військові Проводи ОУН-УПА, центральні адміністративні установи. Була встановлена цивільно-військова влада, завдання якої зводились до захисту населення від наруги німецьких окупантів і польських шовіністів. Жителі ставились до неї як до своєї рідної влади і всіляко підтримували її».

четвер, 21 вересня 2017 р.

Всім, хто нас читає – наше вітання!

Є в історії нашого краю трагічні сторінки. В цьому році 23 вересня буде 75 років від дня спалення волинського села Кортеліси. У роки Другої світової війни 23 вересня 1942 року німецькі окупаційні війська — рота «Нюрнберг» — спалили село Кортеліси та розстріляли 1650 його жителів. Польські джерела наводять цифру 2982 жертви, радянські — 2875. Знищено також села Бірки, Заболоття і Борисівка. У радянські часи намагалися цей злочин приписати допоміжним загонам української та білоруської поліції. Акція була проведена у помсту за протинімецькі дії загону радянських партизан, який діяв неподалік села та брав з нього продукти харчування. Загін партизан спровокував німців на знищення села, і при цьому партизани навіть не намагалися вжити будь-яких заходів, щоб відвернути трагедію. Всього за роки Другої світової війни нацисти знищили 1337 українських сіл.
Навесні 1943 року біля цього села відділом загону УПА «Помста Полісся» під керівництвом сотника «Вовчака» (Олекса Шум) на шляху Ковель — Рівне було знищено шефа спецвідділів СА німецької армії генерала Віктора Лютце як акт помсти за знищення села Кортеліси.
      Подаємо вашій увазі статтю Ігоря Ольховського, яка побачила світ 2006 року про трагедію волинських Кортеліс і спекуляції на ній. Читаєм, думаєм, робимо висновки. Хоча б для себе. Собі.

ТРАГЕДІЯ КОРТЕЛІС І СПЕКУЛЯЦІЇ НА НІЙ



Іван ОЛЬХОВСЬКИЙ
Коли мені довелося досліджувати українсько-польське протистояння у роки минулої війни, то знайомлячись із літературою про ці події, я натрапив на дивні речі, що змусило мене переключитися на деякий час на іншу тему...
Коли мені довелося досліджувати українсько-польське протистояння у роки минулої війни, то знайомлячись із літературою про ці події, я натрапив на дивні речі, що змусило мене переключитися на деякий час на іншу тему. 
Зокрема, у 28-ому числі культурологічного часопису “Ї” (2003 рік), повністю присвяченого трагедії Волині, в статті доктора історичних наук, професора кафедри етнології Львівського національного університету Степана Макарчука “Втрати населення на Волині у 1941-1947 рр.” я прочитав наступне: “Символом жорстокості німецького окупаційного режиму ввійшло в історію велике польське (!!!?) село Кортеліси Ратнівського району Волинської області. В офіційних радянських виданнях писали, що під час його покарання було вбито 2875 жителів, а саме село було повністю спалене!”
Спочатку я подумав, що професор механічно записав до жертв наших західних сусідів українських мешканців села Кортеліси. Але моєму подивуванню не було меж, коли нещодавно я заглянув у Інтернет і зустрів цю ж статтю Степана Макарчука і з тим самим “великим польським селом Кортеліси”, яка передрукована з п’ятого тому збірника праць “Україна—Польща: важкі питання”, що вийшов у Варшаві 1999 року.
А от сайт газети “Криворожские новости-2005” наголошував: “Вояки ОУН-УПА (!!?) полностью уничтожили большое село Кортелисы на Волыни с населением 2875 человек”. Офіційний сайт Партії регіонів подавав інтерв’ю з істориком Віктором Поліщуком з приводу реабілітації ОУН-УПА, в якому той зазначав: “Вспомнить хотя бы погром в селе Кортелисы, совершенный немцами и украинской вспомогательной полицией 23 сентября 1942 года, вследствие которого расстреляно, живьем сожжено, палками (!!!?) убито 2875 украинских крестьян (поляків на Волині за радянської влади також називали українськими селянами), в том числе 1620 детей, сожжено 715 жилищ”. Сайт “Всемирного форума львовян” писав: “…Из числа легионеров “Нахтигаля” и “Роланда” в конце октября 1941 года был сформирован 201-ый шутцманшафт-батальон, которым командовал майор Побегущий, его заместителем был Роман Шухевич. В середине марта 1942 года батальон был переброшен в Белоруссию. …На счету батальона десятки сожженных белорусских хуторов и деревень, а также волынское село Кортелисы, где было расстреляно 2800 жителей”. А ось як змальовував картину знищення села Кортеліси сайт ukrai a.ru: “23 сентября 1942 года колонна автомашин с гитлеровцами, украинскими националистами и полицией подъехала к большому селу Кортелисы Волынской области. Фашисты остались возле машин, а палачи с трезубцами на кепках, под одобрительные крики “Шнель! Шнель!” делали свое кровавое дело”. Мене, звичайно, насторожувала антиукраїнська спрямованість цих писань, але такий їхній тотальний натиск вибивав з моїх рук контраргументи, почерпнуті з призабутої документальної повісті Володимира Яворівського “Вічні Кортеліси”. 

понеділок, 21 серпня 2017 р.

Щорічно Волинська облрада пошановує діячів культури, літератури і мистецтв краю щорічними преміями. Таких премій є вісім. Можливо, нашим читачам буде цікаво знати, кому цьогоріч присуджено обласні іменні премії. Отже:

- у номінації імені Йова Кондзелевича ГАЛЬКУН Тетяні Дмитрівні – сучасному українському живописцю, народному художникові України – за вагомий особистий внесок у розбудову мистецького життя Волині, виховання молодих художників та створення циклу робіт “Щезаюче Полісся”.
- у номінації імені Степана Кривенького – народному аматорському театру-студії “ГаРмИдЕр” Луцького районного будинку культури – за активну творчу діяльність з розвитку аматорського театрального мистецтва, популяризацію та утвердження новаторського підходу до творчого вирішення та втілення мистецьких проектів на актуальні теми сьогодення, активну участь у культурно-мистецькому житті краю.

- у номінації імені В’ячеслава Хурсенка ГНАТЮКУ Леоніду Володимировичу – артистові оркестру Волинського академічного обласного українського музично-драматичного театру ім. Т.Г.Шевченка – за високу  професійну майстерність у виконанні творів оперного, українського класичного, українського народного, українського естрадного та зарубіжного естрадного репертуарів, високий художній рівень.

- у номінації імені Олександра Цинкаловського ДЕМ’ЯНЮКУ Олександру Йосиповичу та ПАСЮКУ Ігорю Миколайовичу – членам Національної спілки краєзнавців України, дослідникам воєнної історії Волині – за вагомий особистий внесок у дослідження, вивчення і популяризацію історії рідного краю, ряд публікацій, створення та публікацію багатотомного видання “Воєнна історія Волині”.
- у номінації імені Агатангела Кримського НАЗАРУК Євгенії Іванівні – членові Національної спілки письменників України, вчителю загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів с. Лище Луцького району – за вагомий особистий внесок у дослідження, вивчення і популяризацію рідної мови, видання книг: “Медунки у грудні”, “Гостини в частин мови”.

- у номінації імені Миколи Царенка РОЖНОВІЙ Любові Володимирівні – керівникові Обласного науково-методичного центру культури – за визначний особистий внесок у збагачення, розвиток національної культурно-мистецької спадщини, багаторічну сумлінну працю, високий професіоналізм.

- у номінації імені Ігоря Стравінського СТЕФАНИШИНУ Мирославу Степановичу – композиторові, диригенту, фольклористу, музикознавцю, заслуженому діячу мистецтв України – за високий професіоналізм, виконавську майстерність, вагомий особистий внесок у збагачення музичного життя краю та популяризацію творчості Ігоря Стравінського.

- у номінації імені Миколи Куделі ХМІЛЕВСЬКІЙ Ірині Станіславівні – фольклористові, провідному методисту з народної творчості Обласного науково-методичного центру культури, викладачу-методисту Волинського державного училища культури і мистецтв імені І.Ф. Стравінського, заслуженому діячу мистецтв України – за вагомий особистий внесок у дослідження, вивчення і популяризацію фольклору рідного краю, здійснення режисерсько-постановочних робіт при підготовці та проведенні культурно-мистецьких заходів, фольклорних свят.


Премія – це класно! Такий собі «нежданчик» в грошовому еквіваленті – то є велика сила в наших матеріальних нестатках. Борги віддати можна? Можна. 10 днів відпочити в нашому шикарнючому санаторії «Пролісок» можна? Можна. Комунальні витрати на пару місяців покрити можна? Можна. Гарячу путівку на тури вихідного дня в Європу? Та запросто! Пройти обстеження, купити ліки, зуби полікувати трохи-трохи можна? Треба! Хай живуть премії!

середа, 7 червня 2017 р.

Історія пляжів!

Ну що, безцінні наші читачі? Літо? Ми тут надибали на класну краєзнавчу розвідку відомого Бонаветури Луцького – Олександра Котиса про історію пляжів взагалі та історію пляжів Луцька в тому числі. Стаття написана ще 3 року тому, але актуальна зараз для читання й «пережовування» вами, дорогоцінні наші. Краєзнавчі матеріали Олександра Котиса всі можуть пошукати у виданнях «Хроніки Любарта» та «ВолиньPOST». Всім накупатись, начитатись і оздоровитись влітку!!! З повагою крупні краєзнавці)))!

 

Луцькі пляжі. Від історії до майбутнього

  


В гарячі асфальтові будні, коли мешканці не мають можливості поїхати в ліс чи на водойму, вони знаходять собі альтернативу – міські пляжі.
Звичайно, скільки живе людина біля води, стільки вона і купається там, проте все ж власне пляжна культура зародилася десь в ХІХ столітті у Європі, коли публічне купання просто неба стало не життєвою необхідністю, а ще одним способом проведення часу міщанського суспільства.

ПЛЯЖІ ЗЯВИЛИСЯ 200 РОКІВ ТОМУ
Хто багато подорожує, мав можливість чути різні історії про способи купання на території Угорщини, де полюбляють це і досі, про всесвітньо відомі турецькі і римські лазні, про купальні ритуали в древній Греції. Однак відомий сьогодні більшості спосіб проведення часу на пляжах зародився на західних кордонах Європи.
Законодавцем купальної моди стала Англія початку ХІХ століття. Саме там дуже популярними були так звані «купальні» на березі моря. Чоловіки та жінки одягали спеціальні костюми і занурювалися в них у воду окремо один від одного. А що сонце не дуже гріло шкіру, то ніхто цьому не засмучувався – у той час мода на загар ще не настала.
Проводити час на пляжі не означало обов’язково купатися. Наприклад, у Франції часів Другої і Третьої республік було модно влаштовувати на пляжах пікніки. Жінки в пишних платтях з чоловіками в елегантних темних костюмах виходили на береги водойм, прогулювалися, а потім стелили покривала і влаштовували обід, неодмінно з фруктами і вином. Пляжі потрапляли і в народну творчість – їх описували письменники, змальовували художники, плітками про події на пляжі гуділи салони.
Кілька чудових новел про пляжі має Гі де Мопассан. А молодий і революційний тоді Клод Моне випробовував на тематиці пляжів новий стиль – імпресіонізм.



Пляж у Трувілі, 1870, Клод Моне



Камілла на пляжі в Трувілі, 1870. Клод Моне

ПЕРШІ ЛУЦЬКІ КУПАЛЬНІ
Луцьк кінця ХІХ століття був дуже колоритним. Куди не глянь – бродять містом вояки різних полків, гарно і пишно убрані, з полковою символікою. В пивницях і ресторанах розповідають історії про чергову витівку гусар. На міських базарах тиняються бородаті євреї і продають різний крам, а ті, що багатші, походжають з циліндрами на голові і ціпком у руці з гордо піднятою головою по міському хайвею – вулиці Шосовій, яка вдень кишить людьми і переповнена галасом із прочинених віконниць маленьких крамниць, а ввечері освітлюється кіптявою старих гасових ліхтарів біля найпопулярніших готелів та ресторанів. По суботах модно ходити до скверів – там по черзі виступають полкові оркестри, а в неділю до міста частенько навідується мандрівний цирк.



Євреї біля Великої синагоги Луцька. Фрагмент малюнка Діаментовського 1872 року з журналу Kłosy
Знайшлося місце серед цього усього і міським купальням. Перший луцький пляж знаходився біля мосту на теперішній вулиці Шевченка. Дорога, яка вела від Парадного майдану (зараз тут Театральний майдан) до мосту, називалася водопійною. Як стверджує краєзнавець Вальдемар Пясецький, ця назва утворилася в першій половині ХІХ століття. Вона пов’язана з тим, що саме по цій дорозі водили коней до річки на водопій з Парадного майдану, де розташовувалися стайні і казарми на місці готелю «Україна».
Ця вулиця однією з перших в місті отримала кам’яне мощення. Цьому посприяло те, що вулиця була досить оживленою, бо вела до міських купалень. Крім того, тут проживали військові чиновники.