понеділок, 1 червня 2020 р.

Наш Хурсенко

1 червня 1966 року народився В’ячеслав Хурсенко, композитор, співак, чесний і правдивий музикант. Просто… хоча б на нашому блозі натрапте на відео його пісень (а їх майже і нема). І послухайте, покайфуйте, якщо ви не жорсткі рокери, і згадайте Музиканта. Крупні краєзнавці пам’ятають!








неділя, 31 травня 2020 р.

680 років з часу княжіння Любарта Гедиміновича у Луцьку!



Не закисаємо, не хандримо і насолоджуємось краєзнавчими цікавинками. Не тільки презентації будемо вам наші скидати, а й щось цікаве про події та особистості в історії Волині. Сьогодні давайте згадаємо будівничого вже кам’яного Луцького замку! Бо є нагода, є кругленька така краєзнавча дата:
680 років з часу княжіння Любарта Гедиміновича у Луцьку!

Доба княжіння сина литовського князя Гедиміна, Великого князя Любарта на Волинських землях розпочалася у 1340 році. Любарт Гедимінович прийняв православну віру та одружився з дочкою галицького і володимир-волинського князя Андрія Юрійовича, який був нащадком князя Данила Галицького. Саме із Любартом пов’язана яскрава історія шлюбного страждання. Правда, невідомо, від чого тут більше страждали: від вимушеності політичного шлюбу чи через надто довге очікування.
Лучани люблять згадувати про Любартове кохання з Ганною-Буче. Великий князь литовський Гедимін хотів династично закріпитися на руських землях, тож ініціював шлюб свого сина Любарта з Ганною-Буче. Про все домовилися 1316 року. Придане – луцьке княжіння. Але матір нареченої була проти шлюбу. Можливо, через те, що її дочка була надто юна. Проте вже на заручинах було зрозуміло, що з Любарта та Ганни вийде хороша пара.
За кілька років помер князь Андрій – батько Ганни-Буче. Тож всі думали, що шлюбу вже не буде. Аж врешті 1331 року довгоочікуваний шлюб таки став реальністю.
Молодята почали жити в дерев’яному замку Луцька. Тож, ймовірно, що саме через одруження Любарт почав перебудовувати замок на цегляний 1340 року. Очікувалося, що саме у цьому замку продовжиться династія Галицько-Волинського князівства через поєднання з Гедиміновичами.
Але ці мрії розтанули 1349 року. Ганна-Буче померла, так і не народивши дитину. Будівництво замку не припинялося і вже невдовзі твердиня стала повністю цегляною.
З того часу Волинь мала виняткове становище: вона була «зовсім осібним світом», не схожим на Велике князівство Литовське. Князь дбав про розвиток торгівлі був засновником оборонного мурованого замку в Луцьку, зводив церкви. А що важливо – за його князювання Волинь залишалася українською землею за суттю.
Великий князь Любарт-Дмитро Гедимінович за майже 50 років правління не лише укріпив і зберіг державність Волині, а й був послідовним борцем за відродження Галицько-Волинської держави.
А Луцький замок або Замок Любарта назавжди став символом столиці Волині і буде нагадувати нам про свого першого господаря.
І до вашої уваги, дорогоцінні наші, пропонуємо насолодитись двома бомбезними телерепортажами журналістів українських телеканалів. Ми запишались, направду! А ви?



вівторок, 26 травня 2020 р.

Кость Шишко


Дорогоцінні наші читачі!
Розпочинаєм ділитися з вами нашими маленькими напрацюваннями, презентаціями на різні краєзнавчі теми. Отож, таку ми невеличку презентацію мали, готуючись до літературної години, присвяченої Костю Шишку. Цього річ йому виповнюється 80 років. Шануймо і знаймо своїх!!!




вівторок, 12 травня 2020 р.

Цікавинки про Луцьк



Факт 1. Колись на місці Київського майдану було село Дворець, про яке є згадки ще з часів панування Литви. У 1910 році село офіційно приєднали до міста, попри протести мешканців.

Факт 2. Перша міська рада в Луцьку з'явилася в XV столітті і розташовувалася на теперішньому Майдані Ринок. У будинку на Богдана Хмельницького, 19 мерія "оселилися" аж після Другої світової війни.

Факт 3. Публічні страти з XVI століття в Луцьку відбувалися перед В’їзною вежею замку Любарта, поруч із сьогоднішнім будинком Фальчевського-Пузини. Як правило, страчували, відрубуючи голову.

Факт 4. Найстарішому надпису на стінах замку Любарта понад 415 років. Автор надпису вказав 1602 рік.

Факт 5. Наприкінці ХІХ століття "замок Любарта" також називали "замок Вітольда", тобто Вітовта. Це пояснюється тим, що замок почав будувати литовський князь Любарт, а добудовували племінники Вітовт та Свидригайло.

Факт 6. Перший фільм в Луцьку показали в 1908 році. Таким чином людей залучали до "Луцького товариства тверезості".

Факт 7. Перший кінотеатр в Луцьку виник в 1909 році і розташовувався в будинку на розі сьогоднішніх вулиць Ковельської та Лесі Українки. Він пропрацював півтора року.

Факт 8. До 1990-х років у Луцьку збудували 20 кінотеатрів, жоден з яких не працює сьогодні.

Факт 9. У приміщенні сучасної Луцької міської ради в 1930-х розташовувалися відділення пошти і телеграф.

Факт 10. З жовтня 1941-го по червень 1942-го в німецьких таборах, розташованих на території колишньої Луцької тюрми та замку, були розстріляні, померли від голоду чи хвороб 10,5 тисячі військовополонених.

Факт 11. У серпні 1942 року неподалік від Луцька в районі вулиці Гнідавської знищували в'язнів єврейського гетто. За два місяці німецькі війська розстріляли приблизно 17 тисяч в’язнів гетто. На той час це було більше половини населення міста.

Факт 12. Внаслідок війни населення Луцька зменшилося на 60%.

Факт 13. Луцьк був єдиним західноукраїнським містом, яке мало два аеродроми: військовий на Вишкові, цивільний - біля Крупи.

Факт 14. Перші ігри КВН у Луцьку відбувалися у середині 1960-х років, а в 1969-му на місці сучасної "Ротонди" в нинішньому парку імені Лесі Українки розігрували першість Луцька з КВН.

Факт 15. У 1970-х роках кінотеатр "Промінь" перейменували в "Москву", але в 1980-х повернули стару назву.

Факт 16. Головну новорічну ялинку міста до середини 1970-х встановлювали біля ЦУМу. Згодом її "прописали" на Театральній площі, де дерево ставили на механізми, що оберталися. А з 2007 року прикрашають ялинки, які ростуть на майдані.

Факт 17. В Луцьку було вісім пам'ятників Леніну.

Факт 18. Парку імені Лесі Українки лише 50 років. Його відкрили в 1964 році. Раніше тут текла річка Глушець, яка через природні умови та з допомогою людини висохла.

Факт 19. На місці ЦУМу до Другої світової війни поставили пам'ятник Леніну та Сталіну і фонтан, які знесли в 1965 році, коли почали зводити універмаг.

Факт 20. "Старий" ринок, що під замком, виник на зламі 1960-1970-х років. Його назва обманула не одне покоління приїжджих мешканців, які вважали, що ринок такий же старий, як і замок. Але насправді базар біля старого міста – суто радянське явище.

Факт 21. Цивільний аеродром біля села Крупи "прожив" лише 13 років. Його закрили в 1997 році.

Факт 22. Коли Україна здобула незалежність в приміщення колишнього обласного комітету Комуністичної партії хотіли "оселити" Луцьку міську раду, але передумали та віддали нинішньому Східноєвропейському національному університету імені Лесі Українки.

четвер, 7 травня 2020 р.

Довга дорога додому кримськотатарського народу


18 травня 1944 року – чорний день в історії кримськотатарського народу,  влада оголосила увесь народ зрадником і вислала всіх – і старих, і малих і навіть героїв війни до Узбекистану… Навесні радянська влада повернулась у Крим й відразу вдалася до масових репресій проти категорій населення, які виявили хоча б найменшу непокору сталінському режиму в період війни. До числа «неблагонадійних» потрапили громадяни, репресовані раніше за політичними мотивами, а також представники «нелояльних народів».
Напередодні, 13 квітня 1944 року, нарком внутрішніх справ СРСР Л. Берія та нарком держбезпеки СРСР В. Меркулов підписали наказ «Про заходи щодо очищення території Кримської АРСР від антирадянських елементів». Йшлося насамперед про кримських татар, звинувачених у «зраді Батьківщини» та «пособництві на користь німецьких окупантів». Для цього у Крим прибуло 5 тисяч оперативних працівників НКВС та НКДБ СРСР, водночас до таємної операції залучили 20 тисяч бійців та офіцерів внутрішніх військ НКВС.
Підготовка масштабної операції з виселення кримськотатарського населення з півострова розпочалася ще задовго до прийняття рішення вищим військово-політичним керівництвом. На п’яти машинописних сторінках тексту проєкту постанови були роз’яснення з усіх питань організації депортації кримських татар, зазначалися терміни виселення, перераховувалися відомства, відповідальні за виконання завдання уряду тощо. Проєкт підписав Й. Сталін. Ніколи ще проміжок часу між звільненням від окупації та депортацією не був таким коротким: трохи більше місяця.
Насильницьке переміщення кримськотатарського народу зі споконвічної Батьківщини до Середньої Азії та інших регіонів СРСР супроводжувалося його тотальним пограбуванням. Фактично майно переселенців було конфісковане. Відповідно до постанови ДКО від 11 травня 1944 р. кожній родині дозволили взяти із собою лише «особисті речі, одяг, побутовий інвентар, посуд та харчі в кількості до 500 кг». У результаті депортації у кримських татар вилучили: понад 80 тис. будинків, понад 34 тис. присадибних будинків, близько 500 тис. голів худоби, всі запаси продовольства, насіння, саджанців, корму для домашніх тварин, будівельних матеріалів, десятки тисяч тонн сільськогосподарської продукції. Було ліквідовано 112 особистих книгозбірень, 646 бібліотек у початкових і 221 у середніх школах. У селах закрили 360 хат-читалень, у міста і райцентрах – понад 9 тис. шкіл і 263 клуби. Були закриті мечеті в Євпаторії, Бахчисараї, Севастополі, Феодосії, Чорноморському та в багатьох селах. На місце виселених кримських татар на півострів прибули переселенці з України, Воронезької, Брянської, Тамбовської, Ростовської областей РФ – загалом 17 тис. 40 сімей (62 тис. 104 особи)
Насильницька депортація позбавляла кримських татар їхнього споконвічного етносоціального та етнокультурного середовища проживання. Хоча офіційно депортований кримськотатарський народ звинувачували у співробітництві з німецькими окупантами, дії комуністичної влади щодо виселення цього народу з півострова були цілком злочинними, адже жоден народ за всіма міжнародно-правовими нормами не може і не повинен бути покараним за злочини, вчинені окремими чи навіть багатьма його представниками. Репресивна політика радянської держави визначила соціальний та демографічний регрес кримськотатарського народу у повоєнний період, поставила його на межу вимирання як національної спільноти.
Режим спецпоселення для репресованих народів Криму був скасований лише указами Президії ВР СРСР від 27 березня 1956 р. (для кримських греків, болгар, вірмен) та від 28 квітня 1956 р. (для кримських татар). Законодавчі акти вищого органу державної влади СРСР хоча й передбачали звільнення з-під адміністративного нагляду спецпоселенців з Криму, однак повністю позбавляли їх права на компенсацію втраченого при виселенні майна та забороняли повертатися в місця колишнього проживання. Ця заборона формально діяла до 1974 року, а фактично до 1989 року.
Після проголошення і отримання Україною незалежності татари отримали змогу повернутися додому в Крим, відновити, хоча, і неповністю, свої національні інституції. З’явилися газети, мечеті, музичні колективи, театри, запрацювали школи, музеї кримськотатарською мовою.
І знову ж, із анексією Росією Криму, все змінилося. Незважаючи на проголошення державними мовами в Криму, крім російської, ще й української і кримськотатарської, дві останні зазнають постійних утисків на всіх можливих рівнях. Заборонивши право на використання кримськотатарської мови, окупаційна влада черговий раз демонструє відвертий шовінізм та зневагу до власних та міжнародних законів.
Багатьох представників цієї нації нині затримують без пред’явлення звинувачень, з грубим порушенням всяких законів, які ще можливо діють на окупованій території півострова, з побиттям та вилученням коштів, залишивши рідних без засобів для існування.
Інколи затриманих татар звинувачують у зв’язках із «Хібз ут-Тахрір», організації, яка легально діє в Європі, зокрема, Україні, Америці, але визнана терористичною в Росії. Ці затримання надумані, нікому із тих, хто був затриманим, так і не пред’явили звинувачень. Апеляційні скарги адвокатів окупаційна влада до розгляду не бере.
Політику, яку Кремль проводить в Криму по відношенню до українців і кримських татар, можна охарактеризувати одним словом – етноцид.

Докладніше: 



«Вони вмирали з гордо піднятою головою» (про повстання євреїв у Варшавському гетто – 19 квітня – 16 травня 1943 року)


По всій окупованій Європі нацисти намагалися остаточно вирішити «єврейське питання». Як вирішити – зрозуміло – до повного винищення цього давнього народу. Спочатку, загнавши його в гетто, потім в жахливі табори смерті. Але народ, який на той час, навіть не мав своєї держави, повстав. І хоча повстання зазнало поразки, нацисти могли побачити, що так просто цих «мерзенних торгашів» (як вони презирливо називали євреїв) не знищити.
Тоді у варшавському гетто залишилися близько 60 тисяч євреїв. Це була молодь, здебільшого без родин та будь-якої надії на виживання. Серед жителів єврейського житлового району було усвідомлення того, що гетто і люди, котрі там залишилися, приречені на смерть. Тоді серед єврейської молоді народилася ідея збройного опору, аби не загинути марно і боротися за гідну смерть.
Повстання почали бійці Єврейської бойової організації та Єврейського військового союзу з підпільного опору німцям, котрі зайшли на терен гетто, аби почати процес його ліквідації. Вони були дуже погано підготовлені до боротьби. Бійці збудували декілька сотень бункерів («схронів»), які також стали місцями сховку для мирного населення. Сили бойової організації та військового об’єднання налічували не більше тисячі осіб. У перший день до гетто увійшли приблизно 2 тисячі німецьких солдатів, які були озброєні кулеметами та вогнеметами та за підтримки бронетехніки і артилерії.
Найважчі бої відбувалися у районі вулиць Заменгофа та Налєвки, а також на Мурановській площі. Після трьох тижнів повстання вдалося придушити. 8 травня 1943 року бункер по вулиці Міла був оточений німцями і у ньому знаходилося приблизно 100 повстанців Єврейської бойової організації спільно з командувачем і керівником повстання Мордехаєм Анєлевичом, які прийняли рішення про масове самогубство. Тільки декільком десяткам бійцям гетто вдалося дістатися на арійську сторону каналами або тунелями, прокопаними під вулицями.
Останні, малі і розкидані групи повстанців боролися ще до 16 травня 1943 року. Саме того дня в Берлін був відправлений рапорт про завершення акції пацифікації гетто. Як і  рапорт про ліквідацію Варшавського гетто. Після придушення опору повстанців у знак перемоги  був наказ підірвати Велику синагогу. Німецькі солдати зрівняли із землею Варшавське гетто. Нацисти завершили свій звіт словами «єврейський житловий район перестав існувати».
Повстання у Варшавському гетто було першою збройною акцією такого великого масштабу, здійсненого польськими підпільними організаціями проти німців, а також першим міським повстанням в окупованій нацистами Європі. Бої змогли пережити тільки декілька десятків повстанців.
У Польщі завжди вшанують пам’ять героїв повстання у Варшавському гетто співом мовою їдиш гімну бійців гетто, що починається словами «Не кажи ніколи, що йдеш останньою дорогою».
Про жахливі події, що відбувалися в квітні-травні 1943 року у Варшавському гетто, де почалася збройна боротьба бійців єврейського підпілля проти нацистів можна прочитати:

Повстання у Варшавськомугетто: як євреї рятували своїх дітей


пʼятниця, 1 травня 2020 р.

Maifeiertag – Вальпургієва ніч в Німеччині

З 30 квітня на 1 травня у Німеччині ця ніч – це веселе, галасливе й шумне свято Maifeiertag.
Містика, «нечиста» сила збирається саме в цю ніч, а не на Halloween, як ми звикли собі уявляти. Саме тоді всі темні сили збираються докупи і намагаються шкодити людям. У Німеччині вважається, що щорічно в ніч на 1 травня на вершини Броккен і Блоксберг у горах Гарц (від Hart – «лісисті гори», там ростуть ялиці) злітаються на мітлах, вилах і козлах тисячі європейських відьом.
Це свято дійшло із середньовіччя. Починається воно напередодні, у Вальпургієву ніч, яка вважається шабашем нечистої сили, назва свята походить від імені християнської святої Вальбурги. У селах у Вальпургієву ніч проводилася магічна церемонія вигнання відьом: люди розпалювали багаття, на яких іноді спалювали солом’яне опудало відьми, обходили будинки з факелами, дзвонили в церковні дзвони. Вважалося, що трави в цю ніч мають магічну силу.
Батраки, що працювали всю зиму, саме на перше травня звітували про стан господарства, тому цю ніч присвячували «підтягуванню хвостів», намагалися все зробити якнайкраще, щоби хазяї добре заплатили. Робітники розпалювали багаття, працювали і співали пісні, щоби відігнати нечисту силу. Вранці ж господарям показували збережене господарство, отримували зароблене і веселилися під травневим деревом.
Символіка свята. У переддень свята необхідно обов’язково прикрасити будинок зеленим віттям, квітами, щоби весь рік пройшов вдало.
Головний символ свята – травневе дерево. Це великий стовбур, зверху якого вінок із зелені і квітів. На вінку закріплюють різнокольорові стрічки здебільшого червоні. Травневе дерево – знак самого життя, весняного буяння. Стовп із вінком – наче чоловік і жінка, що дарують нове життя, символ злиття весни і воскресіння природи.
В цей день німецька молодь веселиться усю ніч, «танцюючи в травень». Зранку біля травневого дерева, що було пронесене вулицями і встановлене в центрі містечка, знову відбуваються танці. Подекуди на вершечку стовпа чіпляють чоботи, одяг бо інші призи. Той, хто зможе щось дістати, отримує цю річ у подарунок.
Згідно з іншою традицією хлопці ставлять під вікна дівчат, що їм подобаються, «травневе дерево» – берізку, завішену різноколірними стрічками. Це зовсім не означає, що дівчина стала нареченою. Крім того, якщо юнак не до вподоби, на поріг виставляється порожній кошик. Тепер головне прослідкувати, щоби ворота дому дівчини не були обмазані дьогтем. Адже це страшна ганьба для красуні. Хлопцям треба врахувати й те, що під вікнами однієї дівчини може рости тільки одне «травневе дерево». Як молодь добивається цього? Хто кулаками, а хто хитрістю. Молодий чоловік, «посадив дерево», стереже її (щоб, наприклад, його не викопав суперник), а заодно і дивиться на реакцію дівчини. Вона підглядає у вікно за тим, хто ставить дерево, і може для нього виставити на поріг порожню корзину. Цей знак буде означати, що молодій людині не відповідають взаємністю. І тоді він може затаїти образу, образитися і помститися. Після чого з ранку можна побачити купу бруду, а найгірше – це вимазані ворота дьогтем, що з давніх часів є страшною ганьбою для молодої красуні, тому вона охороняє ворота цілу ніч... Ось так і не сплять всю ніч, один дерево стереже, а друга – ворота...
Ця тема знайшла відображення у мистецтві (за матеріалами Вікіпедії), зокрема:
·  Бал у сатани в романі «Майстер і Маргарита» Булгакова відбувається на Вальпургієву ніч.
·  «Вальпургієва ніч» у опері Шарля Гуно «Фауст».
·  Пісня «Вальпургієва ніч» гурту «Сектор Газа».
·  Пісня «Walpurgisnacht» німецького рок-гурту «Schandmaul».
·  П'єса «Вальпургієва ніч, або кроки Командора» В. В. Єрофеєва.
· Фінальні події аніме-серіалу Дівчинка-чарівниця Мадока Магіка відбуваються в Вальпургієву ніч.