неділя, 13 вересня 2020 р.

Історія Луцька в презентації

 


Луцьк – то любов!

Який класний теплий вересень почався, і як добре, що цими вихідними тепло, сонячно і радісно всім лучанам. День міста – це гарні творчі майданчики по всьому місту на різний смак. Нарешті всі почули виступ вживу Василя Зінкевича… справді, лучани скучили за ним, а він, судячи з усього, за глядачем і оплесками! «Зінкевич – це фірмА» – зацінила молодь в гурті слухачів!))) Нарешті!!! Нарешті немає отих засідань, страшенного офіціозу і виступів суцільних фольклорних колективів. Отаке має мати свято наш Луцьк!!! А ви, дорогоцінні наші, приходьте в бібліотеку, беріть книги про Луцьк, альбоми фотографій про Луцьк, книги авторства лучан. Ми маємо, що вам запропонувати. Ми тут, в Луцьку, бо Луцьк – то любов!!!



пʼятниця, 4 вересня 2020 р.

Сенаторка Олена Левчанівська

 

Ви ж, мабуть, чули, дорогоцінні наші читачі, що ми в нашій волинській політичній історії мали жінку-сенаторку? Саме жінка як представник волинян-українців, як депутатка відстоювала закони і права в польському сенаті у 1922-1939 роках. Це була Олена Левчанівська. Шануймо і знаймо наших українців. Ось вам коротка інформація з відео про цю сильну і мудру жінку. Шкода, що вона так нагло і безслідно згинула в репресивній м’ясорубці радянської тоталітарної влади. 

Олена Левчанівська (дівоче – Гродзінська) народилася 9 лютого 1881 р. в с. Городно Володимир-Волинського повіту (тепер Локачинського району). Початкову освіту отримала вдома. У травні 1903 р. Олена склала екстерном екзамени за гімназійний курс при Олександрійській жіночій гімназії в Петербурзі. Оскільки в Росії дівчат в університет не приймали, поїхала і вступила на філософський факультет Віденського університету. Через родинні обставини була змушена перервати студії – повернулась на Волинь. Вчилась вона в Лейпцігській консерваторії по класу фортепіано. Повернувшись додому, була змушена займатись господарством, давала раду великому маєтку з 523 десятинами землі з лісом, лугами, вітряком. На той час батько вже помер. Водночас вона вчилася заочно на Вищих жіночих курсах у Москві, де закінчила історичний відділ. Займалася науковою, освітньою і літературною діяльністю. У 1905 р. після одруження з Олександром Левчанівським переїхала в Петербург, де навчалась на «Высших женских курсах Раева». У 1918–1919 рр. жила з сім’єю в Житомирі, викладала в школі для дорослих, брала участь у виданні «Волинської газети», а пізніше «Громадянина», у створенні товариства «Просвіта». Коли Левчанівські остаточно повернулись на Волинь, то й тут активно поринули у громадське життя. 12 листопада 1922 р. Олену Левчанівську обрали в сенат. Олена Карпівна Левчанівська була єдиною жінкою-депутатом до польського парламенту від українців Волині. Вона ввійшла до Українського парламентського клубу, стала членом Комісії закордонних справ при сенаті. Добре знаючи іноземні мови, виступала на багатьох міжнародних конгресах в Парижі, Празі, Женеві, Подєбрадах. О.Левчанівська була членом жіночої міжнародної організації «Ліга миру і свободи». В її виступах засуджувались упереджена політика польського уряду Пілсудського щодо національних меншин. Поміж сесіями Сенату опікувалася політичними в’язнями-українцями. З приходом радянської влади 24 грудня 1939 р. Олену Карпівну арештували. Спочатку тримали в горохівській міліції, потім перевели у Луцьку в’язницю, а далі – на схід. Куди – невідомо. Ймовірно, загинула на засланні в Казахстані.






вівторок, 25 серпня 2020 р.

Продовжуємо розповідати про події та особистості в історії Волині. Ось вам, наші безцінні читачі блогу, пропонуємо інформацію про Галшку Гулевичівну. Хто зна, чи була би створена Могилянська академія без її фінансового сприяння. Нічого не міняється в цьому світі, без фінансів точно нема романсів. На голому ентузіазмі всяка справа чахне, не маючи фінансової підтримки з боку чи то меценатів, чи то спонсорів, чи то держави. Але не будемо про печальку оту нашу, фінансову. Читаймо і дивімося про Гулевичівну. Справжня була жінка і українка.

 

Галшка Гулевичівна: до меценатства – через боротьбу

XVII століття – розкішне, празникове й криваве, воно знаменувало собою початок відліку Нової історії, а в Україні позначилося тридцятирічною війною, причиною якої став знову ж таки конфлікт між релігійними конфесіями. Людський світогляд, ще досі не звільнений від впливу середньовічного мракобісся, уперто продовжував обертатися навколо віри. А відтак – ним уміло жонглювали як державні, так і церковні мужі. Саме в цей час, багатий на інтриги, віроломство і зради, випало народитись одній із перших українських меценаток – Галшці Гулевичівні.

Її родина – знаний і старовинний рід, що посідав почесне друге місце серед можновладців Волинської землі й уперто тримався православ’я, незважаючи на численні грозові хмари, які поволі збиралися над ним. Дід, Федір Гулевич, обіймав високий пост єпископа Луцького. А тому коли в родині з’явилася п’ята дитина, її охрестили за православним обрядом і назвали Єлизаветою. Проте близькість до Польщі позначалася навіть на іменах – і доньку звично називали Гельжбетою, а згодом і Галшкою. Саме під цим іменем їй і судилося ввійти в історію.

Спершу вдома, з допомогою найнятих учителів, а згодом – в Острозькій академії, яку свого часу заснувала тезка Гулевичівни – Гальшка Острозька, дівчинка вивчала основи православної віри, а також граматику української, грецької та латинської мов. Приналежність до здатного роду й атмосфера, у якій майбутня меценатка здобувала освіту, якраз і сформували її рішучий вольовий характер, зробили її здатною до боротьби за свої права.

В історії її кохання й одруження є щось виразно шекспірівське. Ті ж самі два роди, між якими – непримиренна ворожнеча. І якщо справжня причина розбрату родин Монтеккі й Капулетті невідома досі, то неприязнь між Гулевичами й Потіями мала суто релігійні причини. Батько майбутнього чоловіка Галшки – Іпатій Потій, рішучий і відданий апологет католицизму. Гулевичі – поборники православ’я. Саме тому обидві родини довго не могли змиритися з вибором своїх чад. Проте діти – а особливо Галшка! – продемонстрували таку силу характеру, що батькам нічого не залишалось, як змиритися й обвінчати їх. Молодята брали шлюб у Володимирській православній церкві – на інший варіант Галшка вперто не погоджувалася. Так поріднилися дві могутні волинські родини. Поріднились, та не помирилися…

1595 року Іпатій Потій їде з таємним візитом до Риму і присягає на вірність Папі. Після його повернення проходить історичний Берестейський собор, на якому двоє владик відмовляються від протекторату римської церкви. Подружнє життя Галшки й Христофора, яке щойно почало входити в затишне й спокійне русло, опинилося під загрозою релігійних чвар. У сім’ї часто спалахують суперечки. Урешті Галшці таки вдається зламати опір чоловіка. Якраз того дня, коли родина Іпатія Потія має врочисто приєднатися до уніатської церкви, молоде подружжя втікає з дому. Вони знаходять прихисток у Гулевичів. На думку деяких істориків, розрив з батьками та переживання, пов’язані з ним, призвели до того, що надто вже чутливий Христофор захворів, а невдовзі й помер, залишивши Галшку з малолітньою донькою на руках.

Родина Іпатія Потія звинувачує в смерті сина його дружину. І звинуваченнями не обмежується. Їм удається відсудити у вдови подарований на весілля маєток та – що найстрашніше – встановити опікунство над малою Катериною й зобов’язати охрестити її за католицьким обрядом. Цього вже Гулевичівна витримати не змогла. Вона не тільки посміла вдруге одружитися й перебратися до Києва – 1601 року з заможним українським шляхтичем Стефаном Лозкою. Вона не тільки охрестила доньку православною, а ще й згодом віддала її заміж за православного – хорунжого Миколу Млечка. Брати покійного чоловіка страшенно гнівалися, але нічим зарадити не могли навіть через суд – Катерині на той час уже виповнилося шістнадцять років, їхнє опікунство припинилося.

Київ у той час оживав. Сюди стікалися колишні галичани, волиняни, подоляки, численна козацька старшина, а часто й іноземні гості – мандрівники, купці, релігійні діячі. Зінаїда Тулуб у своєму історичному романі “Людолови” припускає, що дім Галшки Гулевичівни й Стефана Лозки був чимось на зразок культурного товариського салону, де зустрічалися представники тамтешньої еліти, а також заїжджі знаменитості. Подейкують, що колишня волинянка товаришувала навіть із самим гетьманом Сагайдачним…

 

Меценатство її почалося з пожежі

З цілком реальної пожежі в Києві, яка знищила не одну церкву, українську школу та багато древніх літописів. Подолянам та прибулим козакам гетьмана Сагайдачного допомагала рятувати книжні коштовності й мужня волинянка – Галшка Гулевичівна. Може, саме тоді вона й поріднилася з Київським братством. Може, саме з того часу почала замислюватися над тим, скільки шкоди завдали братству її колишні родичі. Почувалася винною? Хтозна. Але родинну вину спокутувала.

15 жовтня 1615 року, разом зі своїм чоловіком та трьома приятелями Галшка Гулевичівна стала на порозі Київського земського суду. При поважних свідках вона склала фундуш (дарчу грамоту), відписавши всі свої землі та маєтності для заснування нового монастиря, шпиталю і школи для дітей шляхти та міщан: «… явно і добровільно усвідомлюю цим листом, що я, живучи постійно в давній святій православній вірі Східної Церкви, з любові й приязні до братів моїх – народу руського з давнього часу умислила Церкві Божій добро учинити…» – «Даю, дарую і записую і відказую, фундую добра мої власнії, дідичні права і вольності шляхетські маючи власний мій двір з землею, зі всім до того двору і землі правами, пожитками, різними належностями, нічого собі самій, ані нащадкам моїм не зоставляючи…» З цього дня й починається історія Київської братської школи…

Галшка Гулевичівна доживала своє життя в Луцьку – опікувалася тамтешнім братським монастирем, якому й заповіла залишок усіх своїх коштів – «де тіло моє відпочинок і душа рятунок до прощення гарячими молитвами мати маєт». Історики говорять, що до кінця свого життя Галшка жодного разу не згадала свого вчинку 15 жовтня 1615 року в Києві. Чи то її світогляд, який хоч і продовжував обертатися навколо віри, але все ж ніс у собі паростки чогось інакшого, уже загальнолюдського, не давав пишатися своїм учинком. Чи то вона просто не вважала той учинок чимось особливим для себе. А, скоріше за все, перша українська меценатка просто не підозрювала, що її фундація згодом переросте в щось настільки велике й значуще – у Києво-Могилянську академію, яка стала одним із перших форпостів освіти й науки не тільки для України, а й для всієї тогочасної Європи.





  

четвер, 20 серпня 2020 р.

 

Агов, люди!!! Даємо вам посилання на Ютуб-канал https://www.youtube.com/channel/UCyMW3PFBwuob1iQTohC9C1w

літературно-мистецького фестивалю Фронтера. Цього року непросто провести зустрічі, імпрези, виставки…людей не збереш, не можна. Але фестивалі, прем’єри проходять у відеорежимах, і такий формат є класний. Отож, Фронтера і ми з Фронтерою пропонуємо вам чотири відео про відомі події та відомих людей Луцька: про Костю Шишка, про Сашка Валенту, про Миколу Кумановського, про вокзали, кордони і державність. То все спогади, спогади, спогади… 

Сергій Жадан про кордони і не тільки

 

Павло Коробчук про Костю Шишка

 

Зоя Навроцька про Олександра Валенту

 

Олександр Ірванець, Наталка Кумановська, Віра Кумановська про Миколу Кумановського

  Дивіться цей фронтерівський канал на ютубі, бо далі ще будуть відео, і будуть ще шикарні зустрічі та розмови. Велкам!!!

четвер, 13 серпня 2020 р.

Волинська принцеса Сіаму

Сьогодні, наші безцінні читачі краєзнавчого блогу, згадаємо про Катерину Десницьку, лучанку, доньку головного міського судді, яка більше як 100 років тому побралась з принцем Сіаму, на хвилиночку. Взагалі, в той час вийти заміж за іноземця – це вже було подією. А тут – аж за принца і аж до Сіаму. Інша культура, інші родинні традиції, інша ментальність, інша кліматична зона, природа…Безстрашна дама! Любов – то страшне! Життя, правда, коригує, обтесує ту страшну силу. Тому історія Катерини Десницької не така вже щаслива була в тому Сіамі. Але цікавий сюжет би був для мелодрами, правда? 

Про Марусю Богуславку та про Роксолану писано-переписано чимало. Однак, ці жінки, хоч і досягли вершин своєї могутності, все ж спочатку були бранками. І не з власної волі вони опинилася в покоях своїх володарів. Хочеться розповісти про жінку, яка не побоялася заради кохання кинути виклик всім і вся та стати дружиною монарха екзотичної країни – Таїланду з власної волі.

Її батько, Іван Десницький, був у Луцьку головним суддею, рано пішов з життя. Його могила збереглася на кладовищі Свято-Троїцького собору. Після його смерті Катерина разом з матір’ю та братом Іваном переїхала до Києва, ближче до рідні. Незабаром вона втратила і матір. Тому брат та сестра, позичивши грошей у свого дядька, переїхали до Петербурга. Катерина пішла навчатися на курси медсестер. Йшла російсько-японська війна 1904-1905 років, і після закінчення курсів дівчина вирішила їхати на фронт. Але ще перед цією поїздкою на одній з вечірок вона познайомилась з лейб-гусаром, другим сином короля Сіаму (Таїланду) Чакрабоном.

На фронті Катерина доглядала поранених, а Чакрабон, очікуючи на зустріч, відправляв їй з російської столиці любовні листи. Почуття були взаємними, однак сіамський принц розумів, що шлюб з Катериною призведе до ускладнень у королівській сім’ї. В 1906 році вони одружилися. Так дівчина з Луцька стала супутницею життя незвичайного гусара і одночасно – сіамською принцесою, отримавши ім’я На Пітсанулок.

Звістка про одруження сина у Росії викликала незадоволення короля Чулалонгкорна. Це було грубим порушенням давніх традицій. Довгий час сім’я Чакрабона не визнавала його вибору, але про Катерину піклувалася царська родина Романових. Однак, молода дружина, отримавши титул сіамської принцеси, заради майбутнього проявила особливу тактовність, витримку. Катерина Десницька – На Пітсанулок, проживаючи у Сіамі у палаці Парускаван, поступово входила у русло нового життя.

28 березня 1908 року у Десницької і Чакрабона народився син, якого назвали Чула Чакрабон. Цей син Чакрабона і Катерини став відомим істориком, автором ряду монографічних досліджень з історії країн Південно-Східної Азії. Нарисна, онука Чакрабона, на сьогоднішній день також відомий у світі історик. Здавалося, ніщо не затьмарювало щастя молодого подружжя. Однак ніщо не вічне в цім житті. Принц Чакрабон не став взірцем подружньої вірності. Нічого, начебто, в цьому дивного немає, адже в королівській родині Сіаму практикували полігамію, і чоловік просив Катерину змиритися із суперницею. Але вона вимагала розлучення. Шлюб розпався. Їхній син Чула Чакрабон залишився у Сіамі, бо був сином спадкоємця престолу, а Катерина Десницька влітку 1919 року виїхала до свого брата-дипломата в Шанхай. У Китаї стала до праці в Червоному Хресті.

Невдовзі принц застудився, катаючись на яхті. 11 червня 1920 року Чакрабон помер від запалення легень. Катерина приїхала ховати його. Небіжчик заповів майно лише синові й Чаваліт – новій своїй пасії, яка була дочкою принца Роді, далекого  родича королівської родини Сіаму. Проте король наказав розділити статки на трьох. Катерина незабаром придбала в Шанхаї будинок. Одним із її квартирантів був американський електрик Гарі Клінтон. Невдовзі вони побралися. Із сином Чулою Катерина бачилася 1923 року (він навчався в приватній школі в Англії). Син так і не вибачив матері того, що вона покинула батька.

У 1930-х роках Катерина і Гарі переїхали до міста Портленд (США). Невдовзі вони розлучилися. Після закінчення Другої світової війни Катерина переїхала до Франції. Оселилася біля Парижа, де мешкала вдова її брата Івана з дітьми, де й померла від серцевого нападу.

Ось така незвичайна історія звичайної волинської дівчини, яку примхлива доля винесла на високий щабель, хоч втриматися на ньому було не так-то й просто. 

 





четвер, 6 серпня 2020 р.

Князівський рід Острозьких

Начитаємось, наші дорогоцінні читачі блогу, ще про Острозьких. Були, були на Волині меценати, патрони, шляхетність, справжні політики. Злодії також були, що там вже говорити. Знаєте, по великому рахунку, нічого в цьому світі не міняється, змінюються лишень часи. Як то латиною психують ті, хто ту латину вчив і зубрив?

O tempora, o mores!

 

Князівський рід Острозьких залишив визначний слід як у історії Великого князівства Литовського, так і в історії Речі Посполитої двох народів. Протягом усієї історії роду, з часу згадки про князя Данила Острозького у джерелі 1366 року, і до самого згасання генеалогічної лінії представники князівської династії займали найвищі уряди Великого князівства Литовського та Речі Посполитої, паралельно розширюючи територію власних володінь. До кінця XVI ст. одна третина історичної Волині, що включає у себе зокрема Волинську, Рівненську, Житомирську області, стала їхньою власністю.

Досі між науковцями точаться дискусії з приводу того, від кого бере початок рід Острозьких. Князівський титул це яскраве свідчення на користь давності та шляхетності, адже його не можна було отримати інакше аніж за правом народження. Більше того, у Речі Посполитій уся шляхта була рівною, навіть король був «першим серед рівних», тож визнання князівського титулу створювало прецедент, що мусив мати під собою вагомі аргументи. Перша згадка у джерелах про князя Данила з Острога датована 1340 роком і не супроводжується коментарем про його походження, як і решта найдавніших джерельних свідчень. Основна дискусія ведеться довкола питання чи є Острозькі нащадками Ґедиміновичів, чи ж Рюриковичів – в обох випадках йдеться про правлячі роди Київської Русі та Великого князівства Литовського. якою б не була історична правда, достеменно відомо, що пізніше Острозькі споріднилися з Ґедиміновичами. Князь Костянтин Іванович Острозький був правнуком великого литовського князя Ольґерда Ґедиміновича.

Якщо зануритися у глибину віків, то з’ясується, що самі Острозькі притримувалися генеалогічної легенди, яка виникла наприкінці 16 ст. За нею рід брав початок від «прабатька Руса», брата легендарних Чеха та Леха, нащадком якого вважали Володимира Великого, а далі й Данила Галицького. Це підкреслювало надзвичайну вагу Острозьких, цих «некоронованих королів Русі», котрі на кінець 16 ст. володіли однією третиною історичної Волині та частиною Галичини. Початок 17 ст. ознаменувався згасанням цього давнього роду, так що із 8 останніх представників по чоловічій лінії до 1620 року не залишилось жодного. Останній представник роду, спадкоємець «по мечу» Януш Острозький, у 1608 році задля запобігання розпорошенню ретельно збираних земель домігся найвищої честі – було створено Острозьку Ординацію, до якої у підсумку увійшло 24 міста та 593 села.

Історичний спадок цих князів, як у матеріальному, так і у ідейному вимірах, – величезний. Вони були фундаторами церков, зокрема храмів Пресвятої Трійці та Св. Миколая, які представляли обличчя Вільнюса до побудови пізніших костелів. Окрім того, підтримували Києво-Печерську Лавру, де поховано цілий ряд представників цього славетного роду. Федір-Феодосій Острозький навіть прийняв чернечий постриг у Києво-Печерській Лаврі, а по своїй смерті, після відкриття його нетлінного тіла, був канонізований. В цілому, родові належало близько 600 церков та 10 монастирів. Недаремно у XVI та на початку XVII ст. в обігу був вислів «багатий, як Острозький».

Острозькі не обходили своєю увагою і навчальних закладів, зокрема у таких містах як Вільно, Краків, Познань. Великий вклад у цій сфері зробили Василь-Костянтин Острозький та Анна-Алоїза Острозька (Ходкевич). Безумовно, якщо говорити про навчальні та своєрідні ідейні центри, то першою спадає на думку Острозька слов’яно-греко-латинська академія, так звані «Волинські Афіни». Праця перекладацького гуртка цього закладу увінчана першим виданням Біблії на церковнослов’янській мові, хоча це лише одна із багатьох праць, створених там. Неможливо оминути увагою й те, що «Буквар» Івана Федорова 1578 року був виданий саме у Острозькій друкарні.

Князі, патрони, захисники віри на своїх землях, видатні військові, меценати та важливі фігури політичної історії – усе це про Острозьких.

Ось вам порція ютубівських скарбів про князів Острозьких. То треба знати, люди!)))