четвер, 21 вересня 2017 р.

Всім, хто нас читає – наше вітання!

Є в історії нашого краю трагічні сторінки. В цьому році 23 вересня буде 75 років від дня спалення волинського села Кортеліси. У роки Другої світової війни 23 вересня 1942 року німецькі окупаційні війська — рота «Нюрнберг» — спалили село Кортеліси та розстріляли 1650 його жителів. Польські джерела наводять цифру 2982 жертви, радянські — 2875. Знищено також села Бірки, Заболоття і Борисівка. У радянські часи намагалися цей злочин приписати допоміжним загонам української та білоруської поліції. Акція була проведена у помсту за протинімецькі дії загону радянських партизан, який діяв неподалік села та брав з нього продукти харчування. Загін партизан спровокував німців на знищення села, і при цьому партизани навіть не намагалися вжити будь-яких заходів, щоб відвернути трагедію. Всього за роки Другої світової війни нацисти знищили 1337 українських сіл.
Навесні 1943 року біля цього села відділом загону УПА «Помста Полісся» під керівництвом сотника «Вовчака» (Олекса Шум) на шляху Ковель — Рівне було знищено шефа спецвідділів СА німецької армії генерала Віктора Лютце як акт помсти за знищення села Кортеліси.
      Подаємо вашій увазі статтю Ігоря Ольховського, яка побачила світ 2006 року про трагедію волинських Кортеліс і спекуляції на ній. Читаєм, думаєм, робимо висновки. Хоча б для себе. Собі.

ТРАГЕДІЯ КОРТЕЛІС І СПЕКУЛЯЦІЇ НА НІЙ



Іван ОЛЬХОВСЬКИЙ
Коли мені довелося досліджувати українсько-польське протистояння у роки минулої війни, то знайомлячись із літературою про ці події, я натрапив на дивні речі, що змусило мене переключитися на деякий час на іншу тему...
Коли мені довелося досліджувати українсько-польське протистояння у роки минулої війни, то знайомлячись із літературою про ці події, я натрапив на дивні речі, що змусило мене переключитися на деякий час на іншу тему. 
Зокрема, у 28-ому числі культурологічного часопису “Ї” (2003 рік), повністю присвяченого трагедії Волині, в статті доктора історичних наук, професора кафедри етнології Львівського національного університету Степана Макарчука “Втрати населення на Волині у 1941-1947 рр.” я прочитав наступне: “Символом жорстокості німецького окупаційного режиму ввійшло в історію велике польське (!!!?) село Кортеліси Ратнівського району Волинської області. В офіційних радянських виданнях писали, що під час його покарання було вбито 2875 жителів, а саме село було повністю спалене!”
Спочатку я подумав, що професор механічно записав до жертв наших західних сусідів українських мешканців села Кортеліси. Але моєму подивуванню не було меж, коли нещодавно я заглянув у Інтернет і зустрів цю ж статтю Степана Макарчука і з тим самим “великим польським селом Кортеліси”, яка передрукована з п’ятого тому збірника праць “Україна—Польща: важкі питання”, що вийшов у Варшаві 1999 року.
А от сайт газети “Криворожские новости-2005” наголошував: “Вояки ОУН-УПА (!!?) полностью уничтожили большое село Кортелисы на Волыни с населением 2875 человек”. Офіційний сайт Партії регіонів подавав інтерв’ю з істориком Віктором Поліщуком з приводу реабілітації ОУН-УПА, в якому той зазначав: “Вспомнить хотя бы погром в селе Кортелисы, совершенный немцами и украинской вспомогательной полицией 23 сентября 1942 года, вследствие которого расстреляно, живьем сожжено, палками (!!!?) убито 2875 украинских крестьян (поляків на Волині за радянської влади також називали українськими селянами), в том числе 1620 детей, сожжено 715 жилищ”. Сайт “Всемирного форума львовян” писав: “…Из числа легионеров “Нахтигаля” и “Роланда” в конце октября 1941 года был сформирован 201-ый шутцманшафт-батальон, которым командовал майор Побегущий, его заместителем был Роман Шухевич. В середине марта 1942 года батальон был переброшен в Белоруссию. …На счету батальона десятки сожженных белорусских хуторов и деревень, а также волынское село Кортелисы, где было расстреляно 2800 жителей”. А ось як змальовував картину знищення села Кортеліси сайт ukrai a.ru: “23 сентября 1942 года колонна автомашин с гитлеровцами, украинскими националистами и полицией подъехала к большому селу Кортелисы Волынской области. Фашисты остались возле машин, а палачи с трезубцами на кепках, под одобрительные крики “Шнель! Шнель!” делали свое кровавое дело”. Мене, звичайно, насторожувала антиукраїнська спрямованість цих писань, але такий їхній тотальний натиск вибивав з моїх рук контраргументи, почерпнуті з призабутої документальної повісті Володимира Яворівського “Вічні Кортеліси”. 

понеділок, 21 серпня 2017 р.

Щорічно Волинська облрада пошановує діячів культури, літератури і мистецтв краю щорічними преміями. Таких премій є вісім. Можливо, нашим читачам буде цікаво знати, кому цьогоріч присуджено обласні іменні премії. Отже:

- у номінації імені Йова Кондзелевича ГАЛЬКУН Тетяні Дмитрівні – сучасному українському живописцю, народному художникові України – за вагомий особистий внесок у розбудову мистецького життя Волині, виховання молодих художників та створення циклу робіт “Щезаюче Полісся”.
- у номінації імені Степана Кривенького – народному аматорському театру-студії “ГаРмИдЕр” Луцького районного будинку культури – за активну творчу діяльність з розвитку аматорського театрального мистецтва, популяризацію та утвердження новаторського підходу до творчого вирішення та втілення мистецьких проектів на актуальні теми сьогодення, активну участь у культурно-мистецькому житті краю.

- у номінації імені В’ячеслава Хурсенка ГНАТЮКУ Леоніду Володимировичу – артистові оркестру Волинського академічного обласного українського музично-драматичного театру ім. Т.Г.Шевченка – за високу  професійну майстерність у виконанні творів оперного, українського класичного, українського народного, українського естрадного та зарубіжного естрадного репертуарів, високий художній рівень.

- у номінації імені Олександра Цинкаловського ДЕМ’ЯНЮКУ Олександру Йосиповичу та ПАСЮКУ Ігорю Миколайовичу – членам Національної спілки краєзнавців України, дослідникам воєнної історії Волині – за вагомий особистий внесок у дослідження, вивчення і популяризацію історії рідного краю, ряд публікацій, створення та публікацію багатотомного видання “Воєнна історія Волині”.
- у номінації імені Агатангела Кримського НАЗАРУК Євгенії Іванівні – членові Національної спілки письменників України, вчителю загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів с. Лище Луцького району – за вагомий особистий внесок у дослідження, вивчення і популяризацію рідної мови, видання книг: “Медунки у грудні”, “Гостини в частин мови”.

- у номінації імені Миколи Царенка РОЖНОВІЙ Любові Володимирівні – керівникові Обласного науково-методичного центру культури – за визначний особистий внесок у збагачення, розвиток національної культурно-мистецької спадщини, багаторічну сумлінну працю, високий професіоналізм.

- у номінації імені Ігоря Стравінського СТЕФАНИШИНУ Мирославу Степановичу – композиторові, диригенту, фольклористу, музикознавцю, заслуженому діячу мистецтв України – за високий професіоналізм, виконавську майстерність, вагомий особистий внесок у збагачення музичного життя краю та популяризацію творчості Ігоря Стравінського.

- у номінації імені Миколи Куделі ХМІЛЕВСЬКІЙ Ірині Станіславівні – фольклористові, провідному методисту з народної творчості Обласного науково-методичного центру культури, викладачу-методисту Волинського державного училища культури і мистецтв імені І.Ф. Стравінського, заслуженому діячу мистецтв України – за вагомий особистий внесок у дослідження, вивчення і популяризацію фольклору рідного краю, здійснення режисерсько-постановочних робіт при підготовці та проведенні культурно-мистецьких заходів, фольклорних свят.


Премія – це класно! Такий собі «нежданчик» в грошовому еквіваленті – то є велика сила в наших матеріальних нестатках. Борги віддати можна? Можна. 10 днів відпочити в нашому шикарнючому санаторії «Пролісок» можна? Можна. Комунальні витрати на пару місяців покрити можна? Можна. Гарячу путівку на тури вихідного дня в Європу? Та запросто! Пройти обстеження, купити ліки, зуби полікувати трохи-трохи можна? Треба! Хай живуть премії!

середа, 7 червня 2017 р.

Історія пляжів!

Ну що, безцінні наші читачі? Літо? Ми тут надибали на класну краєзнавчу розвідку відомого Бонаветури Луцького – Олександра Котиса про історію пляжів взагалі та історію пляжів Луцька в тому числі. Стаття написана ще 3 року тому, але актуальна зараз для читання й «пережовування» вами, дорогоцінні наші. Краєзнавчі матеріали Олександра Котиса всі можуть пошукати у виданнях «Хроніки Любарта» та «ВолиньPOST». Всім накупатись, начитатись і оздоровитись влітку!!! З повагою крупні краєзнавці)))!

 

Луцькі пляжі. Від історії до майбутнього

  


В гарячі асфальтові будні, коли мешканці не мають можливості поїхати в ліс чи на водойму, вони знаходять собі альтернативу – міські пляжі.
Звичайно, скільки живе людина біля води, стільки вона і купається там, проте все ж власне пляжна культура зародилася десь в ХІХ столітті у Європі, коли публічне купання просто неба стало не життєвою необхідністю, а ще одним способом проведення часу міщанського суспільства.

ПЛЯЖІ ЗЯВИЛИСЯ 200 РОКІВ ТОМУ
Хто багато подорожує, мав можливість чути різні історії про способи купання на території Угорщини, де полюбляють це і досі, про всесвітньо відомі турецькі і римські лазні, про купальні ритуали в древній Греції. Однак відомий сьогодні більшості спосіб проведення часу на пляжах зародився на західних кордонах Європи.
Законодавцем купальної моди стала Англія початку ХІХ століття. Саме там дуже популярними були так звані «купальні» на березі моря. Чоловіки та жінки одягали спеціальні костюми і занурювалися в них у воду окремо один від одного. А що сонце не дуже гріло шкіру, то ніхто цьому не засмучувався – у той час мода на загар ще не настала.
Проводити час на пляжі не означало обов’язково купатися. Наприклад, у Франції часів Другої і Третьої республік було модно влаштовувати на пляжах пікніки. Жінки в пишних платтях з чоловіками в елегантних темних костюмах виходили на береги водойм, прогулювалися, а потім стелили покривала і влаштовували обід, неодмінно з фруктами і вином. Пляжі потрапляли і в народну творчість – їх описували письменники, змальовували художники, плітками про події на пляжі гуділи салони.
Кілька чудових новел про пляжі має Гі де Мопассан. А молодий і революційний тоді Клод Моне випробовував на тематиці пляжів новий стиль – імпресіонізм.



Пляж у Трувілі, 1870, Клод Моне



Камілла на пляжі в Трувілі, 1870. Клод Моне

ПЕРШІ ЛУЦЬКІ КУПАЛЬНІ
Луцьк кінця ХІХ століття був дуже колоритним. Куди не глянь – бродять містом вояки різних полків, гарно і пишно убрані, з полковою символікою. В пивницях і ресторанах розповідають історії про чергову витівку гусар. На міських базарах тиняються бородаті євреї і продають різний крам, а ті, що багатші, походжають з циліндрами на голові і ціпком у руці з гордо піднятою головою по міському хайвею – вулиці Шосовій, яка вдень кишить людьми і переповнена галасом із прочинених віконниць маленьких крамниць, а ввечері освітлюється кіптявою старих гасових ліхтарів біля найпопулярніших готелів та ресторанів. По суботах модно ходити до скверів – там по черзі виступають полкові оркестри, а в неділю до міста частенько навідується мандрівний цирк.



Євреї біля Великої синагоги Луцька. Фрагмент малюнка Діаментовського 1872 року з журналу Kłosy
Знайшлося місце серед цього усього і міським купальням. Перший луцький пляж знаходився біля мосту на теперішній вулиці Шевченка. Дорога, яка вела від Парадного майдану (зараз тут Театральний майдан) до мосту, називалася водопійною. Як стверджує краєзнавець Вальдемар Пясецький, ця назва утворилася в першій половині ХІХ століття. Вона пов’язана з тим, що саме по цій дорозі водили коней до річки на водопій з Парадного майдану, де розташовувалися стайні і казарми на місці готелю «Україна».
Ця вулиця однією з перших в місті отримала кам’яне мощення. Цьому посприяло те, що вулиця була досить оживленою, бо вела до міських купалень. Крім того, тут проживали військові чиновники.

середа, 10 травня 2017 р.

Навчальні заклади Волині!!!


Гаряча пора, наші дорогоцінні користувачі? Думаємо-сушимо мудрі голови, куди би то піти навчатись після 9-го чи 11-го класів? Повештайтеся  блогом відділу краєзнавчої роботи, передивіться короткий і, повірте, «повненький» список навчальних закладів Волинської області, тицяйте «мишею» на сайти вибраних освітніх закладів – і насолоджуйтесь вже там детальною інформацією. Всім нашим друзям-користувачам, абітурієнтам цьогорічним і нецьогорічним бажаємо удачі, міцних нервів, ясної голови і мудрих вчинків!!! Учіться на здоров’я!!! А ми – допоможемо, чим зможемо!!! 
З повагою – крупні краєзнавці!!!

ВИЩІ НАВЧАЛЬНІ ЗАКЛАДИ ОБЛАСТІ

Східноєвропейський національний університет імені Лесі Українки
Ректор: Коцан Ігор Ярославович
Адреса: м. Луцьк, проспект Волі, 13
Телефон: (03322) 4-10-07
E-mailpost@eenu.edu.ua
 Сайт: http://eenu.edu.ua

Луцький національний технічний університет
Ректор: Божидарник Віктор Володимирович
Адреса: м. Луцьк, вул. Львівська, 75
Телефон: (0332) 77-48-40
E-mail:  rector@dtu.lutsk.ua
Сайт: 
lutsk-ntu.com.ua

Луцький біотехнічний інститут Міжнародного науково - технічного університету
Ректор: Стеценко Григорій Семенович
Адреса: м. Луцьк, вул. Сагайдачного, 6
Телефон: (03322) 5-13-82
E-mail:  lbi_mntu@mail.ru
 Сайт: http://lbi.lutsk.ua/

Волинський інститут економіки та менеджменту
Ректор: Горбовий Артур Юліанович
Адреса: м. Луцьк, вул. Електроапаратна, 3
Телефон: (0332) 78-98-33
E-mail:  viem@privat-online.net
Сайт: www.viem.edu.ua

Волинський інститут ім. В. Липинського МАУП 
Ректор: Самойленко Оксана Полікарпівна
Адреса: м. Луцьк, вул. Коперніка, 8
Телефон: (0332) 77-02-98
E-mail:  irpm@carrier.lutsk.ua
Сайт: volyn.iapm.edu.ua


Луцький інститут розвитку людини Відкритого міжнародного університету розвитку людини “Україна”
Ректор: Карпюк Роман Петрович
Адреса: м. Луцьк, вул. Карбишева, 2
Телефон: (03322) 3-66-15

E
-maillimeukraine@itt.net.uа


Волинська філія Державної Академії статистики, обліку та аудиту держкомстату України
43021, м. Луцьк, вул. Винниченка, 67, 7 пов., 
тел.: (03322) 24-20-17, 24-43-38
Сайт:
 http://nasoa.edu.ua/

Волинська філія кафедри терапевтичної стоматології факультету післядипломної освіти лікарів
43010, м. Луцьк, просп. Волі, 39, 
тел.: (03322) 24-47-48, 24-15-41

Волинське відділення Навчально-наукового інституту заочного та дистанційного навчання Київського національного університету внутрішніх справ
43021, м. Луцьк, вул. Винниченка, 21, 
тел.: (0332) 74-20-21


КОЛЕДЖІ, ТЕХНІКУМИ

Володимир-Волинський агротехнічний коледж
Директор: Коновалюк Олександр Васильович
Адреса: м. Володимир – Волинський, вул. 
Генерала Шухевича, 27
Телефон: (242) 2-34-72
E-mail:  tehnikum@vv.ukrtel.net
Сайт : http://vvak.in.ua

Володимир-Волинський педагогічний коледж ім. А.Ю. Кримського
Директор: Савельєв Микола Григорович
Адреса: м. Володимир – Волинський, вул. Устилузька, 42
Телефон: (242) 2-26-06
E-mail:  info@vvpu.evolyn.com
Сайт: vvpc.com.ua/

Волинське державне училище культури і мистецтв
Директор: Панасюк Василь Григорович
Адреса: м. Луцьк, вул. Шевченка, 50
Телефон: (0332) 72-44-92

Горохівський коледж Львівського національного аграрного університету
Директор: Нарихнюк Микола Іванович
Адреса: м. Горохів, вул. Студентська, 8
Телефон: (279) 2-13-78
E-mail:  gdst@ukr.net
Сайт: http://gklnau.at.ua/ 

Ковельське медичний коледж
Директор: Штирьова Наталія Анатоліївна
Адреса: м. Ковель, вул. Незалежності, 182
Телефон: (252) 4-53-39
E-mail:  stukovme@kv.lt.ukrtel.net;
Сайт: http://medcollege.at.ua/ 

Ковельський промислово-економічний коледж ЛДТУ
Директор: Кішман Євген Олександрович
Адреса: м. Ковель, вул. Заводська, 23
Телефон: (252) 4-97-37
e-mail:  kovel_koledg@rambler.ru
Сайт: http://kpeklntu.at.ua/ 

Ківерцівський медичний коледж
Директор: Комшук Тетяна Сергіївна
Адреса: м. Ківерці, вул. Київська, 4
Телефон: (265) 2-13-49
Сайт:  http://www.kmk.lutsk.ua/ 

Луцький базовий медичний коледж
Директор: Крижанівський Зіновій Дмитрович
Адреса: м. Луцьк, вул. Лесі Українки, 2
Телефон: (03322) 72-36-55


Волинський державний коледж технології та бізнесу
Директор: Баранов Анатолій Володимирович
Адреса: м. Луцьк, проспект Волі, 51
Телефон: (0332) 72-90-37

E-mailtehnikum@lt.ukrtel.net

Луцький педагогічний коледж
Директор: Бойчук Петро Микитович
Адреса: м. Луцьк, проспект Волі, 36
Телефон: (03322) 24-47-21
E-maillpk@ua.fm
Сайт: http://lpk.at.ua/

Луцький кооперативний коледж Львівської комерційної академії
Директор: Лавринюк Євген Михайлович
Адреса: м. Луцьк, вул. 8 Березня, 8
Телефон: (03322) 23-15-47

E-mailam@lkt.lutsk.ua
Сайт: http://www.lkklka.com.ua/

Нововолинський електромеханічний технікум
Директор: Пахно Михайло Олександрович
Адреса: м. Нововолинськ, вул. 
Шахтарська. 16
Телефон: (244) 
23-24-73
E-mail:  nemk@i.ua
Сайт: http://nemk.com.ua/

вівторок, 11 квітня 2017 р.

Цьогорічний квітень багатий на ювілейні події в житті Волині. Бо в квітні мали щастя народитись колись-преколись або й колись композитор Мирослав Стефанишин (1 квітня він відсвяткував свої 90 років!!!); Данило Поштарук – театрознавець, директор академічного Волинського обласного театру ляльок 15 квітня матиме купу привітань з 80-річчям; 17 квітня виповнюється 135 років від народження українського історика і громадського діяча з Затурець, поляка В’ячеслава Липинського; 25 квітня виповниться 80 років Борису Ревенку – колишньому головному режисеру народної аматорської кіностудії «Волинь», якого не стало 2 роки тому, на жаль…
Дорогоцінні читачі нашого блогу, пропонуємо вам пару відео і телепередач про наших квітневих ювілярів.

Отже, Данило Поштарук. Його перестріли волинські журналісти з проханням освідчитись в шаленій любови до Луцька. Ну, й він освідчується!!! До речі, там за спиною Данила Андрійовича вліз у кадр крупний ваш краєзнавець, як виявилось випадково.
 

В’ячеслав Липинський. Ще би всі українці були такими патріотами землі, де народились і жили, як цей геніальний поляк!!! Телефільм про нього створили журналісти Волинського телебачення. Дивіться і знайте.

Бориса Павловича Ревенка маленька доця нашої колеги називала гномиком, бо мав бороду покладисту, ходив швидко, носив берети і завжди був зосереджений і привітний. Його любили і поважали всі. Серце цього талановитого трудяги перестало битися 2 роки тому, і в кіностудії «Волинь» стало якось порожньо… Фільм про Бориса Ревенка відзняли 7 років тому волинські тележурналісти. Згадаємо і ми…
 

четвер, 23 лютого 2017 р.

Щороку 25 лютого всі волиняни, українці й весь світ згадують як день народин Лариси Петрівни Косач, геніальної жінки і письменниці Лесі Українки. Крупним краєзнавцям трапилася гарна стаття з онлайнового видання «Історична правда», якою вони з радістю і посиланням діляться з Вами, наші дорогоцінні відвідувачі блогу. А у відділі краєзнавства і не таким ще поділяться. Читайте, пережовуйте інформацію і не затримуйтесь в розвитку в минулому столітті!!!

Несправедливо-лагідна любов.
Про Лесю Українку та її чоловіків
"У світі стільки несправедливо-прикрого, що якби не було несправедливо-лагідного, то не варто було б жити" – писала Леся Українка про почуття до Климентія Квітки…Історія її шлюбу.
"Познайомився з Квіткою. Цікаво, що могла взяти від нього Леся?", – записав у щоденнику на початку 1920-х Павло Тичина. Ішлося про Климентія Квітку, чоловіка Лесі Українки. Відповіді нема, але напрошується: "Нічого особливого".
Оксана Забужко вважає, що шлюб Лесі з Квіткою був класичним романсовим мезальянсом – майже за текстом пісні: "Он был титулярный советник, она – генеральская дочь". Справді, чин Лесиного батька - його превосходительство, дійсний статський радник, в армії це відповідало званню генерал-майора. А Квітка – не вище за капітана чи ротмістра, скромний чиновник, помічник присяжного повіреного. Та ще й на дев'ять років молодший за неї.
У листопаді 1898-го Леся Українка читала своє оповідання "Над морем" в літературно-артистичному гуртку Київського університету. На тих читаннях був і студент-першокурсник Климентій Квітка. Він іще з 16 літ захоплювався збиранням народних пісень. Леся тоді  запропонувала йому записати від неї пісні, які знала. Співала йому до останніх днів свого життя.
Вони були дуже різними. Скажімо, Леся могла захопитись давньоєгипетською поезією, бо знаходила там перегук із давніми нашими піснями. А Квітка поетом не був, він довіряв лише цифрам. Про "перегук мелодій" України та Єгипту міг говорити тільки після того, як скрупульозно підраховував кількість тактів у музичній фразі. Ця арифметика дозволяла визначити вік пісні.
Після того, як вони одружилися, Леся перестала грати на фортепіано – боялася свого непрофесіоналізму. Перед Лисенком грала, а тут – соромилася.
Леся його називала Квіточка. А частіше – Кльоня. 1902 року, коли їхній роман вийшов на яв і викликав переполох у родині Косачів, Леся писала до сестри Ольги: "Наші устроїли мені "бенефіс" – на три тижні всі замовкли, ніхто ні слова. Ну правда ж, не статуїть так робити?". Було в неї таке іронічне слівце – "не статуїть".
А далі писала: "Квіточку слід би "взяти в руки", страх воно бідне тепер. Іще, як на те, і матеріальні справи чортзна-як стоять. Та ще лікарі наговорили йому всяких дурниць". І справді – згодом у Квітки знайшли сухоти.
До 1917-го чоловік Лесі Українки був юристом. Пошуки заробітку носили його від Тифлісу й Одеси до Петербурга. Йому було про кого дбати: названа сестра Марія й названа мати Феоктиста Семенівна Карпова. Остання, як і Лесина мати, зовсім не вміла рахувати грошей.



          Климентій Квітка (стоїть) зі старшою сестрою та її родиною, кінець 1890-х. Виховувався у родині київських міщан Карпових – мати, овдовівши, не могла утримувати сина
Коли Леся прийшла в цю сім'ю, намагалася "не обтяжувати Кльоню". На лікування до Італії та Єгипту їздила за власний кошт. Батько продав записаний на неї маєток у Торчині, але тих грошей вистачило ненадовго.



Зліва направо, сидять: Максим Мержинський, Михайло Кривинюк, П.Карташевський, Єлисей Тригубов, Климентій Квітка. Стоять: Л.Жебуньов, А.Трегубова, Ольга Косач-Кривинюк, Олена Пчілка, Катерина Тригубова, Леся Українка. Колодяжне, 1906 р.
Тоді ж у Квітки відкрився туберкульоз. Леся ще йому допомагала лікуватися. Боялася втратити, як раніше Сергія Мержинського – від тієї самої хвороби він помер на руках поетеси 1901-го. Із Квіткою сталося навпаки.
Після Лесиної смерті 33-річний Квітка вважав себе старим. Одначе прожив ще 40 років. Казав, що витратив найкращу частину життя на каторжну службу заради заробітку для родини. І лише під 40 літ міг дозволити собі купувати потрібні книжки.
За Центральної Ради служив одночасно у двох міністерствах – освіти і юстиції. А навесні 1918-го писав тещі в Гадяч, що перед тим мав багато нервової роботи, майже не спав. І "тільки з початком більшовицького нападу, під обстрілом артилерії, я трохи по-людськи пожив. Вечорами читав Шекспіра, грав Моцарта і Бетховена". Червона артилерія Муравйова тоді обстрілювала Київ не "трохи", а тиждень.
Лиш одне могло вразити Квітку – коли при ньому згадували про Мержинського. Навіть у старості він сприймав це болісно.
У більшовицькій владі Квітка відчував небезпеку. 1923 року нібито збирався до США. Теща, Олена Пчілка, писала: "Що се ви вигадали про подоріж до Америки?! Осе то мене вже зовсім не тішить! Не для нас тая Америка! Тяжко там для життя й холодно для душі нашому братові! Та й що ж би було з друкуванням Лесиних творів, якби Ви виїхали?!"
1933-го його арештували в Києві – згадали урядування за Центральної Ради. Пробув у тюрмі півтора місяця. До камери підсадили стукача, і той писав начальству, що Квітка завжди з ентузіазмом чекав допиту – "щоб швидше все розказати та йти додому, бо там багато роботи!" Після допиту казав:
– Слава Богу, мене питали про те, чого я не знаю, – й одразу брався записувати пісні від в'язнів.
Коли випустили, подався до Москви. Став професором консерваторії, викладав музичну культуру народів СРСР. Музика мала для нього математичний вимір, а математика – наднаціональна.
1934 року в Москві його знову заарештувалиуже як "російського націонал-фашиста" у сфабрикованій справі Російської національної партії.    Квітка отримав три роки таборів у Середній Азії. Вийшов достроково 1936-го й був поновлений на роботі. Судимість зняли 1941-го. До кінця життя Квітка був науковим керівником заснованого ним Кабінету з вивчення музичної творчості народів СРСР – тепер Московський науковий центр народної музики ім. Климентія Квітки.
У 65 Климентій Квітка одружився з 25-річною піаністкою Галиною Кащеєвою. Вона захистила дисертацію про українські народні думи й працювала на теоретичному відділенні Московського музичного училища ім. Гнесіних. Коли в нинішніх музикознавців розпитуєш про Кащеєву, вони дивуються: мовляв, навіщо це вам? Він – світова величина, а вона хто?
Галина Кащеєва збиралася написати книжку про чоловіка, але померла від ангіни 1962-го. Як і Лесі, на день смерті їй було 42 роки.
Квітка. Біографія
1880, 4 лютого – Климентій Квітка народився в селі Хмельові, сучасний Роменський район на Сумщині. Батька втратив рано, мати віддала його, 5-річного, на виховання в родину київських міщан Карпових. Вони дали йому ґрунтовну освіту. Музики навчався з 7 літ у приватних учителів, потім – в училищі Київського відділення Російського музичного товариства. 1897-го закінчив київську гімназію N5 із золотою медаллю.
1896 – почав записувати й досліджувати народні пісні, це стало справою його життя. Зібрав понад 6 тис. пісень.
1902 – закінчив юридичний факультет Київського університету Св. Володимира. Паралельно прослухав повний курс філологічного факультету. Наступного року Климентій Квітка й Лариса Косач (Леся Українка) почали жити разом. Пояснювали це необхідністю допомагати одне одному в роботі.
1907, 27 липня – обвінчалися у Вознесенській церкві на Деміївці в Києві. Оселились у помешканні Карпових на вул. Підвальній, тепер – Ярославів Вал, 32. Невдовзі виїхали до Грузії, на Квітчине місце служби. Він мав малолітню названу сестру Марусю, нею Леся опікувалась, як власною дитиною.
1922 – з'явилися друком "Українські народні мелодії", зібрані протягом попередніх років: усього 743 мелодії - найбільша збірка, видана доти. До 1933-го очолював створений ним же Кабінет музичної етнографії ВУАН у Києві. Опублікував близько 40 наукових статей і досліджень. Квітку висували на звання академіка. Не захотів, бо тоді академіками стали більшовицькі діячі Скрипник і Затонський – непристойна компанія для нього.
1933 – переїхав до Москви. 1945-го одружився з на 40 років молодшою піаністкою Галиною Кащеєвою.
1945-го одружився з піаністкою Галиною Кащеєвою, що була на 40 років молодшою.
1953, 19 вересня – помер, похований у Москві. На початку 1970-х там перевидали його твори. Нині Климентія Квітку вважають основоположником сучасного – математично точного – етномузикознавства.
Чому Леся обрала Квітку
Про шлюб Лесі Українки із Климентієм Квіткою багато хто думав так: вона все життя хворіла, тому й не мала особливого вибору. Але Леся завжди сама вибирала кавалерів. Їй були байдужі, як казала, люди, що "перегоріли". Так було з Франком. Шанувала його, називала метром, але без сентиментів відзначала: "перегорів".
Взірець поета й мужчини для Лесі – підмітила Оксана Забужко – Генріх Гейне. Саме "гейневський" фізіономічний тип мали чоловіки, які щось для Лесі значили – Нестор Ґамбарашвілі, Сергій Мержинський, Максим Славінський. І Климентій Квітка.
Список її кавалерів і таємних зітхальників ширший. Були ж і інші, яким подобалася вона. Про одного такого – студента Пашкевича – згадував Лесин батько 1889 року: "юноша длінний і тихий-тихий". Квітка був начебто також "тихий". Мов паж за королевою, він ходив слідом за нею, й був заради неї готовий на все. Навіть на те, щоб допомагати їй доглядати за безнадійно хворим Мержинським.
То ж чому вона обрала саме Квітку?
Для Лесі було важливо не просто обрати мужчину, а відвоювати його. І то не банально вкрасти в іншої жінки, а відбити в Долі чи й у самої Смерті. Так було з Мержинським. Тоді смерть виявилася сильнішою. У випадку з Квіткою Леся взяла в неї реванш.
Олена Пчілка дражнила зятя
Олена Пчілка, мати Лесі Українки, вважала, що бідний Квітка спокусився на гроші їхньої родини. "У мами пробилося якесь несправедливо напасливе відношення до Кльоні, – нарікала Леся в листі до сестри Ольги. - У мами був неприємно-холодний вираз в його присутності, одвертання очей, відповіді крізь зуби, закривання себе газетою або книжкою і т.п. "симптоми"… Се, я вже бачу, починається "ревность материнська", але все одно, може, тій ревності буде дальше ще більше поживи, а свого відношення до Кльоні я не зміню, хіба що в напрямі ще більшої прихильності, у всякім разі, не мамині холодні міни можуть нас посварити… Кльоня ж нічим не завинив проти мами, навпаки, спочатку він навіть дуже її ідеалізував".
Олена Пчілка звикла дивитися на гроші, як на щось не гідне шляхетського стану: "Що, справді, дивитися на ті гроші! Ну їх к чорту!". Утім, і на тих, у кого грошей нема – зокрема, на зятя, – також дивилася скоса. Та згодом, на початку 1920-х, сама жила дуже бідно. Й у листах уже до "вельмишановного Квітки" просила його перевидати якісь її твори заради заробітку. Ще писала: "Повага моя до Вас за довгий час нашої знайомости й поріднення зміцнилася".
В одному з тих листів зізнавалася, що колись співала для Лисенка народну пісню "Олеся". Пам'ятала мотив, але забула слова, і на ходу сама придумала слова "в народнім дусі". А Лисенко взяв і опублікував цю пісню як народну. Пчілка знала, що Квітка-науковець не терпів таких вольностей. Отже, дражнила його.
"Я не завжди тямлю, за що і через що я кого люблю… Не знаю і, скажу правду, знати не домагаюсь. Люблю і вже. Любов абсолютної справедливості не знає, але в тім її вища справедливість. У світі стільки несправедливо-прикрого, що якби не було несправедливо-лагідного, то зовсім не варто було б жити. Не від нас залежить поправити більшу половину всесвітньої несправедливості безпосередньо, будем же поправляти її іншою несправедливістю – любов'ю!"
Із листа Лесі Українки до сестри Ольги, осінь 1902-го:
"Читати нотні записи народної музики в самотній тиші пізнього вечора – се висока інтимна втіха. Читати очима і серцем – так, як ви читаєте вашого улюбленого поета, не кваплячись його декламувати. Коли ж ви так читати не можете, попробуйте заспівати, тілько без помочі інструмента. Коли ж ви без сеї помочі обійтись не можете, і особливо коли вдаєтесь до фортеп'яно, то мені шкода вас, бо… згуки нашого фортеп'яна відносяться до народного співу так, як хода муштрованого солдата – до лету метелика"
225 пісень опублікував Климентій Квітка у збірці "Народні мелодії з голосу Лесі Українки" через п'ять років після смерті дружини.
13 мов знав Климентій Квітка – дві класичні, три новоєвропейські, сім слов'янських та грузинську.
Нестор Ґамбарашвілі (1871-1966) був студентом Київського університету, квартирував у Косачів на Назаріївській, 21. Леся вчила його французької мови, він її – грузинської. Подарував їй старовинний кинджал. Коли одружився 1897-го, Леся це коментувала іронічно: "Попався, жучку, в панську ручку!" Та для неї це була тяжка драма – мати навіть ховала подалі отой кинджал. 1958 року Нестор (тоді старший науковець Управління заповідників при уряді Грузинської РСР) побував у Києві й плакав над Лесиною могилою.
Максим Славінський (1866-1945) – Лесин знайомий із 1886 року, разом перекладали Гейне. Згодом – урядовець Центральної Ради, посол Української Народної Республіки в Празі. Арештований чекістами, вмер у тюрмі.
Сергій Мержинський (1870-1901) – соціал-демократ, ознайомив Лесю з "Капіталом" Маркса, їй не сподобалося. За тодішньою модою, вони звали одне одного "товаришами". Помер у неї на руках у Мінську від сухот. Біля його смертного ложа вона написала поему "Одержима"
Жежера В. Несправедливо-лагідна любов. Про Лесю Українку та її чоловіків
 [Електронний ресурс] / В. Жежера // Історична правда. – 2013. – 19 лип. – Текст дані. – Режим доступу : http://www.istpravda.com.ua/digest/2013/07/19/131007 (дата звернення: 23.02.2017 р.). – Загол. з екрана.