Що почитати?

Що почитати? Краєзнавче! Частина 1

Отож, ми почнемо ділитись на нашому блозі з вами, дорогоцінні наші читачі, враженнями людей, які вже читали ті чи інші книги про щось таке волинське, дотичне з Волинню чи авторів з Волині. Бачите отой «Бурштин»?

Автор Василь Тибель пише оповідання, романи, публіцистику в жанрі: казки, детективна фантастика, містика, дитячі пригоди. Першим романом був «Щоденник водяника» (неопублікований). Публікуватися письменник почав після 2010 року: першою публікацією стала повість «Вовчиха».

На основі «коронованого» роману-казки «Медова казка» надруковано навчальний зошит для 2-го класу НУШ «Я досліджую світ». Нині більше 200 шкіл в Україні працюють за цією програмою.

В 2018 році у видавництві «Фабула» побачила світ книга «Бурштин», котра є спробою погляду на «бурштинову проблему» Полісся в людському, а не політичному вимірі.

А от і відгук читачки. Лідія Тодорова: "Бурштин" Василя Тибеля 6/10.

Якщо чесно, очікувала від книги більше містичного, і менше політично-ментівських розборок. Здається, ніби роман складається з двох частин: одна приземлена, з відтінком вульгарності, і дуже нагадує середній триллер, друга - наповнена таємницею та містикою. Тому особисто в мене не лишилось чистого якісного присмаку після прочитання. З найбільшою цікавістю ковтала глави про загадковий ліс та болотного духа і саме вони, на мою думку, написані дійсно гідно. Плюсик можна додати за докладне вивчення автором бурштинової проблеми та підняття її на світ. Не сумніваюсь, що це забрало у автора багато часу та сил. Доволі вдало прокладений аналог з легендарним Ельдорадо, та й акцент на жадібності людський як завжди доречний.

Загалом книга непогана, читала в електронному вигляді, але купувати паперову у власну бібліотеку бажання немає».

Від нас додам: у нас ця книга є, беріть, читайте, можливо, вам читатиметься не на шість з десяти) Зрештою, не так багато у нашому відділі белетристики, щоб ми оминали увагою «Бурштин».

Ще один твір візьміть до читання. Ще один відгук читачки. Ірина Собко: «Довго вагалась перед тим, як розгорнути дану книгу. Після прочитання "Графині" цього ж автора у мене виникло лише одне слово-запитання: "навіщо?", тому страх не полишав до останнього. Та я перемогла його) і вуаля - нова подолана та пережита історія. Історія жінки Соломії від її народження до глибокої старості. Звісно головний акцент розповіді - це любов до чоловіків. Мені героїня видавалась дивною. Бо ця жінка жодного разу не покерувалась логікою, а лиш власними "хочу". А, про наслідки подумати то й поготів було не у її стилі. Та автор чомусь це все підводить однією лінією - ім'я Соломія, а отже і доля важка. Сподобалась мені мова написання твору. Дуже смачно та органічно. Загалом історія душевна та цікава. Про те, що потрібно пробачати та вміти відпускати. І обирати. А, не кохати двох. Не ламати чуже. Не зазіхати на все лише через власний егоїзм. Раджу любителям тематики простоти та доброти. А Володимир Лис - автор одного твору. Поки що. Для мене. Смачного усім читання!»

Ну, як? Прийдете по книгу  про Соломію? Є у нас вона, є!

І ще третій читацький об’єкт. Книга Тані Малярчук «Забуття». Отака вона з вигляду, може, бачили в книгарнях?

 А ось відгук читачки Юлії Половинчак: «Книга, названа «Забуття», насправді – про згадування, подолання забуття як національної і соціальної недужості.

Власне, це не перший відгук на книгу у спільноті, але мої враження від неї такі сильні, що маю їх проговорити. Плюс - книга, як на мене, настільки важлива, що про неї варто нагадувати тим, у кого руки не дійшли, і тим, хто про неї ще не чув.

На перший погляд, книга складається із двох частин: почуття і переживання героїні (авторки) та особиста історія В’ячеслава Липинського. Спочатку я сприймала оповідь двома нерівноцінними частинами – мовляв, потерпи «дівчачі» переживання, дочитай до чергової «історичної частини». Липинський і його доба на початку читання явно домінували за моїми симпатіями. Український рух на межі ХІХ-ХХ століть у книзі просто розкішно описаний: очима Липинського, який і сам непересічна особистість – і його свідоме українство через відмову від польськості, і міркування над українською історією через призму її взаємозв’язків із польською, і апологетика українського монархізму – вже самі по собі ці явища дуже цікаві. Але окрім цього маємо ще величезний список постатей українського руху, з якими Липинський тісніше чи побічно перетинається. Дуже об’ємним вийшов Чикаленко, щемливим – Франко, різким - Назарук. Взагалі, практично всі постаті цього часу – трагічні, і в романі виписані їх велич і дріб’язковість, трагізм і токсичність в особистих відносинах дуже переконливо. Це, а також ґрунтовність авторського пропрацювання періоду (за художнім текстом прямо прочитуються тони джерельного матеріалу, перелопаченого письменницею) роблять історичну частину книги дуже потужною.

Здається (насправді – лише здається), що історія сучасної героїні наче окремий шматок, допасований мовби механічно до магістральної історії. Втім, для мене із прочитанням оповідь набувала цілісності і збиралася в єдину картину. По-перше, вимальовується нехай і досить прозора, але цілком справедлива паралель героїні із її неврозом та нашої історії ХХ століття – ну, про Винниченків бром хоч і трюїзм, але десь так воно і є. По-друге, Липинський, який став для героїні символічною постаттю, його час – наше пізнє і «підбите» націєтворення, Перша світова, Українська революція, Перші визвольні і їх поразка, усвідомлення цієї поразки – доповнюються і продовжуються ключовими сюжетами української історії, поданими через спогади героїні. Ці спогади подані асинхронно, тому і пазл складається поступово: голодомор через історію баби Соні, пропущені дідом Бомчиком Другі визвольні змагання (пропущені буквально, повз вуха, коли вночі «хлопці з лісу» постукали у вікна: «горобці приходили під стрихов цвірінькати, але хто того співу дослухавсі, був нежилец»), пропущені, щоб пережити радянізацію і безрадісні колгоспні будні: «між рабським існуванням і героїчною смертю він обрав перше»; сірі роки пізньої радянщини і ранньої незалежності через окремі штрихи у образах батьків – вважай, усе ХХ століття постає у єдиній картині.

Тож не дивно, що загальний настрій «прошивається» неврозом головної героїні – як її особиста проблема, і як національна травма – від історичної бездержавності до національної німоти (як зірваний голос баби Соні) і глухоти (як Бомчикова приповідка про горобців). Такий собі фундамент, на якому побудоване наше сьогодення, цей рецепт виживання двічі (і про німоту, і про глухоту) констатує онука: «і тільки завдяки цьому стала можливою я… Я – нащадок покори і страху…». Ця ціна за виживання, як і непокарані негідники (сцена більшовицької «реквізиції» маєтку Липинського) лягає на нащадків, разом із «чималими відсотками за простроченими квитанціями». Тому для мене до фіналу книга постала дуже цілісною, а вся її мозаїчна композиція – органічною.

Загалом в книзі вражає поєднання емоційного «нерву» (у того ж В’ячеслава Липинського домінують в основному переживання і почуття, хоча і вписані абсолютно природно в історичне тло) із дуже скрупульозною роботою із джерелами. Це поєднання створює ефект такої собі «белетризованої документалістики», зрізу епохи. В результаті – маємо, як на мене, сильний і важливий роман, один із (їх треба ще багато, мовчу вже про масовість такого прочитання!) сеансів національної психотерапії, приговорювання травми.

До речі, про травму: раптом з мого відгуку склалось враження, що книга «важка» - це не так. Не розважальна, звісно, емоційно затратна, але дуже цікава, важлива, сильна і потрібна».

Народе, бігом до краєзнавчого відділу. Щось та знайдете для свого читання у нас. Далі буде :)