Позавчора, вчора і сьогодні, 20 лютого, ми вкотре згадаємо забитих і розстріляних Героїв Небесної сотні у 2014 році. Ми помолимось, поплачемо, передивимось фото, відео… Помолимось за душі справжніх людей, які віддали свої життя на Майдані 5 років тому, і згадаймо волинян з Небесної сотні. Хай царство їм буде небесне. Ми пам’ятаємо всіх!.

Поставте свічечки за упокой їхніх душ. І вірте в те, що їхні смерті були недаремні. Хоча вірити в це стає з кожним днем все важче…

Герой України Віктор Хом’як із Голишева Луцького району першим із волинян відійшов у вічність при досі не з’ясованих обставинах. На столичному Майдані 55-річного нашого земляка знайшли повішеним на внутрішній стороні каркасу ялинки. Йому хотіли причепити ярлик самовбивці. Але рани на тілі і голові, численні садна на долонях, зірвані нігті, вивернуті пальці свідчили про те, що чоловік приїхав до столиці боротися, а не вмирати. Його смертю бандитська влада так і не залякала протестувальників.

«Нація, яка не готова посилати синів на смерть, не виживе», – процитував українського дисидента Левка Лук'яненка на своїй сторінці в соціальній мережі перед від’їздом до столиці 23-річний нововолинський герой Сергій Байдовський. Із таким девізом він неодноразово приїздив на Майдан, щоб наша країна мала щасливе майбутнє. Мріяв, що його родина нарешті об’єднається – мама і сестра повернуться додому з Італії, а брат із батьком більше не поїдуть на заробітки в Росію. Та куля снайпера наздогнала патріота на вулиці Інститутській, пробивши легені.

Кавалеру ордена «Золотої зірки» Едуарду Гриневичу із Деревка Любешівського району було 28. На Майдані почував себе щасливим, бо знайшов тут однодумців і своє місце. Він мужньо стояв на барикадах, прикривав собою побратимів, навіть коли поруч пролітали снайперські кулі. Після того як укотре відбили наступ правоохоронців, написав у соцмережі: «Хлопці, дякую за ніч. Це було неперевершено… З любов'ю Україна». Мав чітку мету – повалити владу Януковича, і вважав це справою честі та гідності. Та постріл у скроню обірвав його життя.

Герой України Василь Мойсей, студент Університету розвитку людини «Україна», який навчався у Луцьку, назавжди залишиться 21-річним. На Майдан він їхав, усвідомлюючи, що наражає себе на небезпеку. Про це свідчить його допис у соціальній мережі: «Краще вмерти вовком, ніж жити псом». Куля снайпера пробила його цивільний бронежилет і застрягла в грудях.

Його ровесник Іван Тарасюк із Залісочого Ківерцівського району був єдиним сином у батьків. 20 лютого він потрапив на Майдан уперше. Щоб не хвилювати маму, сповістив її про свою участь у Революції гідності лише тоді, коли дістався до Києва. Тато благав, щоб не йшов під кулі. Але Іван не міг ховатися за спини побратимів, бо як тоді мав дивитися їм в очі? Серед протестувальників був лише дві години. На одному з об'єктів Євромайдану піднімав Державний прапор. Саме тоді снайперські кулі й обірвали його життя.

Вдень 18 лютого Юрій Сидорчук, який родом із Олики Ківерцівського району, залишив своє робоче місце. А вночі його вже поранили в голову. Майданівці відправили побратима в Інститут нейрохірургії. За сприяння організації «Людина в скруті» його лікували у Празі, пізніше в місті Оломоуц. 130 днів чеські лікарі боролися за життя волинянина, але так і не змогли вивести зі стану коми. Серце мужнього протестувальника зупинилося.

Нагороди не отримав і 66-річний киянин Олександр Бадера, який родом із Володимира-Волинського. З перших днів він був на Майдані – готував пораненим та застудженим відвари і настої з трав. Під час нічних чергувань розповідав молодим патріотам цікаві історії про подвиги козаків і повстанців. Знав їх багато, бо був отаманом Галицько-Волинського козацтва. На криваве Водохреще його облили крижаною водою. Потім сильно отруївся газами, а в День Соборності біля стадіону «Динамо» жорстоко побили. Але він жартував: «Зламали пальця, та не зламали дух». Хоч був у вкрай важкому стані, відмовився від послуг лікарів, бо боявся потрапити за ґрати. Мріяв створити Музей січових стрільців, але смерть прийшла за його великою душею 28 січня...