пʼятниця, 25 січня 2019 р.

Пам’яті Анатолія Свідзинського


Трохи сумно якось нам цими днями… Крупним і некрупним краєзнавцям, хто був знайомий з першим ректором Волинського державного університету ім. Лесі Українки і не знав його, а тільки чув чи натрапляв очима на його статті чи навіть книги…
1 березня Анатолію Вадимовичу Свідзинському виповнилося би 90 літ… І ми хотіли зробити в нашій бібліотеці творчий вечір-зустріч « Хочу вам сказати…» до його дня народження…Торт, свічки задути, позгадувати, послухати професора, філософа, громадського діяча…Та, зрештою, добру, мудру, порядну людину, яка прожила таке довге, насичене життя… Не склалось…
Анатолій Вадимович дуже любив оцей вірш свого дядька, поета Володимира Свідзинського.
Знаєте, тільки з любові до людей, з уміння думати про них і печалитись їхніми сумами народжується справжня поезія і справжня наука. Як народжувалась вона у Анатолія Вадимовича…Сьогодні мете, сніжить, і чомусь саме цей вірш читаємо в пам’ять про ЛЮДИНУ. Земля пухом професору Свідзинському, шана і вічна пам’ять…

Як білий дух, метався сніг,

І раптом склав блискучі крила,
І знемощів, і ничма ліг...
Невже звестись йому несила?

Здавалось, тільки на часинку
Лицем припав він до землі;
Здавалось, вітер оддалі
Його підійме, як хустинку…

Аж ні! Упавши на бур'ян,
Лежить холодною марою,
І ним побілений курган
Його здається головою.

Ну що ж? Плямуйте ніжне тіло,
Топчіть одеж його срібло,
І ріжте полозом, і сміло
Клейміть незаймане чоло, –

А він, коли настане час,
Вмить перекинеться потоком
І дзвінко посміється з вас,
Зливаючись з Дніпром широким.
(13 грудня 1940 р.)

Немає коментарів:

Дописати коментар