четвер, 7 лютого 2019 р.


Якийсь такий теплий лютий у нас з вами почався, дорогоцінні наші читачі краєзнавчого блогу, що аж захотілося весни! Й кожухи свої закинути подалі! Хоча…Які там зараз кожухи… От колись цілі клани кожухарів жили на Волині, чоловіки-майстри їздили до Польщі шити кожушки, і поляки їх називали там шнайдерами ))). Крупні краєзнавці ще пам’ятають однокласницю Любку Шнайдериху, яка класно грала на скрипці, акуратно шила всяке-всьо, була надзвичайно талановитою дівчининою, але якось промарнувала ті таланти творчі. А прізвище мала, виявляється, таке підходяще!!! Пропонуємо вашому уважному оку дві статті газети «Волинь» за вересень 1996 року про таємну мову(арго) шнайдерів. Отак, Любко, ми тепер знаємо, що у тебе не німецька «фамілія», просто твої предки вміли перфектно шити кожухи й були крутими неймовірно!!!


Шнайдери.
В Старовижівському районі вимирає унікальна говірка
Не раз згадую перші роки свого студентського життя і симпатичну жінку-доцента з кафедри стилістики. Вона вик­ладала в нас курс сучасної української мови. Коли черга на іспиті доходила до мене, ця немолода галичанка із львівським акцентом дорікала:
– Не можу ніяк второпати, чому ви завжди говорите отим своїм волинським діалектом? Звозити б вас в якесь галицьке село, щоб почули чисту мову.
Я у відповідь лише знизував плечима. От якби послуха­ла вона, як балакають у Новій Вижві Старовижівського ра­йону, то здивувалася б ще більше.
На станції довелося мені чекати дизеля на Ковель. Рап­том увагу привернула мова двох дідів. Ніби й земляки, тільки говірка в них дивна.
– Вщур гелт,– сказав один.
Другий вивернув кишені штанів, мовляв, бачиш, нема нічого.
– Ну, тоді я попандев,– махнув рукою перший...
Є версія, що ця унікальна мова виникла в Новій Вижві, яка мала самоврядування, на рубежі XVI–XVII століть. Складні умови життя змушували міщан шукати кращої долі в інших краях. Восени чоловіки масово виїжджали на за­робітки і поверталися навесні. їхали до Варшави, Лодзі, де будували, шили і перепродували шкіряне взуття та одяг. На всю Польщу славилися своїми кожухами.
Там на заробітках і зародилася оця загадкова мова. Нововижівці придумали її, переказує легенда, для спілкування між собою і тримали в секреті. Мова стала шнайдерською, бо шнайдерами поляки називали шевців кожухів. Відтоді ніхто, і навіть мешканці сусідніх сіл, не могли збагнути, про що ж домовляються незрозумілі, але мудрі і горді міщани.
Шнайдери вважали себе вищими на щабель від решти своїх земляків. Як тільки-но який чужинець поводився у Новій Вижві "не так", його кидали з мосту в річку. Вони дуже шанували свій винахід і за будь-яких обставин спілкували­ся. Мова в школі не вивчалася, а передавалась з покоління в покоління усно, її було чути на вулицях, в магазинах, школі і церкві, одним словом, всюди.
Історія зберегла багато смішного з їхнього життя. Не всі вони, певна річ, писали і читали. Коли чоловіки їхали на заробітки, вдома обов’язково залишався такий, хто розу­мівся в письмі. Розповідають, поїхав один на роботу і напи­сав в листі таку нісенітницю, що його родичі від сміху аж за животи бралися. А другий, неграмотний, вирішив відпра­вити дружині вістку – "вдарити телеграму”. Прийшов той дядько в польському місті на пошту, підійшов до столу, де лежав чистий бланк, та як влупить по ньому кульбачкою. Влупив так, що гули телеграфні дроти.
Великий вплив на шнайдерів справили євреї, які навіду­валися Нову Вижву торгувати, а згодом і оселилися тут. На околиці теперішнього села, там нині городи, утворило­ся невеличке єврейське містечко з тротуарами і вимощеною камінням дорогою. Збудували бойню, лазню, відкри­ли школу, крамнички. Мешкало 270 сімей кравців і стель­махів, шевців і будівельників. Припускається, що євреї могли знати шнайдерську мову, проте ніколи нею не розмовля­ли.
Це поселення спіткала жахлива доля. 1941 року фаши­сти спочатку зробили на його території гетто, а потім, коли знищили євреїв, вщент спалили. На тому страшному місці ще довго знаходили золоті речі, різні прикраси.
В шнайдерів набагато раніше, ніж в їх сусідів, з'явились плуг, що регулювався, молотарка, культиватор, сівалка, косарка. І досі у селі згадують якість сталевих чеських кіс. Відрізнялися шнайдери своїм одягом і обрядовістю. Деякі чоловіки, а переважно жінки, зимою носили так званий гарболінський кожух – з вишивкою і особливою формою по­крою. М'якенький жіночий кожушок, з стоячим вишитим комірцем, обрамлявся каракулевою шкіркою. Кожух – це реліквія кожної родини. І про людину, яка його не мала, говорили як про найбіднішу. Без цього елементу одягу дівчину не брали в невістки.
Чоловіки гордилися нарізними тростинами (кольбами), носили капелюхи, сорочки на запонках, краватки, ходили в хромових чоботях, жінки – ще й на високих підборах, з довгими халявами. Один з атрибутів господині – візерун­часта хустка, що називалася салесоновою, яку привозили із Західної Європи. Шнайдери прикрашали пальці примітив­ними перснями і хвалилися, що одяг їх "всекрамовий", тоб­то тільки магазинний. Наприкінці XIX-початку XX століття в Новій Вижві не зустріти було людей в традиційних для Полісся домотканих свитах і літниках. Це призвело до того, що старих вишиванок сьогодні в селі майже не залишилось.
Образки в оселях підкреслювали велику набожність шнайдерів. Цікаво, що вітання "Слава Богу!" промовляли лише на великі православні свята. Вони звели церкву, аби прихожани з інших сіл могли її відвідувати. За дорогою, що йшла до храму, доглядали усі – і старі, і малі.
Манерами шнайдери нагадували поляків. Говорили "дзєнькую", "прошу пане", "дзень добрий", а при вітанні знімали капелюха або шапку. Мелодії їх пісень зовсім не схожі на народні волинські. Весілля не збирали великого люду. На них панували свої обряди і пісні.
З середини 30-х років шнайдерська мова поступово втрачала своє практичне значення. Не існувало писаних нею книг, ні словників, ані підручників. Після тридцять де­в'ятого шлях на заробіток до Варшави закрився і частина шнайдерів емігрувала на Східну Україну. 1944 року, після визволення Ковеля, багато їх поїхало відбудовувати це місто.
Мова почала гинути. Нею в Новій Вижві мало хто при­вселюдно говорив. Не модно, аргументували селяни, яких зневажали за надмірну гордість в навколишніх Бридках, Мельниках, Хотивлі. Дійшло до того, що шнайдери навіть почали боятися зізнаватись, хто вони є насправді. Молоде покоління байдуже ставилося до своїх традицій, відмови­лося від прадідівських звичаїв. "Надмірна" цивілізація ок­ремого села, по суті, загубила унікальну мову.
Про неї розповів досвідчений педагог Іван Назарович Каліщук. Він вважає себе шнайдером, бо і сам з села Нова Вижва, звідти йдуть його родові корені.
– В Україні,– говорить він,– за неофіційними даними, є три ніким не описані мови: шапкарів, хто шив головні убо­ри, сліпкарів – незрячих, які просили милостиню, та шнай­дерів.
В середині 60-х років у Нову Вижву приїхали лінгвісти Ужгородського університету і спробували описати місце­ву мову. Старожили неохоче вступали у дискусії і мало про що розповіли дослідникам. Потім в село навідалися науковці Луцького педінституту. Результат такий же. Діди посміхали­ся, але секрет свій берегли.
Цікавилися своїм минулим і учні місцевої неповної се­редньої школи. Директор Володимир Капітанець показав складеного школярами словника. Ось кілька з нього слів: чера креля – гарна дівчина, скепа – піч, зучаний начехрився – дурний напився, хилити – їсти. Дехто із старих людей ще вживає слова, чудернацькі для нас. В своєрідному братстві залишилося не більше двадцяти людей.
Подякувавши Каліщуку, цьому чудовому краєзнавцеві і просто добрій інтелігентній людині за розповідь, я перека­зав той діалог, почутий на станції. "Вщур гелт" означає "дай гроші", а "попандев" – "пішов". І потиснувши на прощання Іванові Назаровичу руку, я попандев до поїзда.

Гаврилюк Я. Шнайдери. В Старовижівському районі вимирає унікальна говірка / Я. Гаврилюк // Волинь. – 1996. – 7 вересня.


                                 НЕ ГОВІРКА, А ТАЄМНА МОВА
Західне Полісся давно цікавить діалектологів насамперед тому, що це можлива частинка слов’янської прабатьківщини, це регіон контактів української мови з польською та білоруською, а в минулому – з балтськими. Цікаво, що на цій території виявлено не лише своєрідні говіркові групи чи окремі оригінальні говірки, а й штучні мови, насамперед арго.
Арго – це таємна мова певних груп населення, наприклад, ремісників, жебраків, які хотіли відокремитися від звичайних селян-хліборобів, для чого головною визначальною рисою була обрана мова. Отож, народні говірки – це природна мова, що постійно розвивається і якою користуються всі жителі певної місцевості, а арго – це штучно створена мова, якою користуються лише "обрані" у певній ситуації.
Говірки в порівнянні з літературною мовою мають чимало відмінностей | у вимові звуків, наголошуванні, словотворі, відмінюванні, побудові словосполучень та речень, в той час як арго має відмінності тільки в лексиці, а речення будуються за зразком рідної мови.
Так докладно пишу про це, щоб читачі краще зрозуміли різницю між говіркою та арго і щоб подати деякі доповнення до публікації Ярослава Гаврилюка "Шнайдери" з підзаголовком "В Старовижівському районі вимирає унікальна говірка" (суботня вкладка до газети "Волинь", 7. 09. 1996 р.).
Зрозуміло, що в тій публікації йдеться не про народну говірку, а про арго кожухарів с. Нова Вижва Старовижівського району. Ця таємна мова вийшла з активного вжитку, бо майже забуте ремесло кожухарів – тут мода внесла свої корективи.
Ярослав Гаврилюк пише: "В середині 60-х років у Нову Вижву приїхали лінгвісти Ужгородського університету і спробували описати місцеву мову. Старожили неохоче вступали у дискусії і мало про що розповіли дослідникам. Потім в село навідалися науковці Луцького педінституту. Результат такий же. Діди посміхалися, але секрет свій берегли”.
Дійсно, у Нову Вижву для запису арго кожухарів протягом 1969– 1971 рр. чотири рази приїжджав відомий діалектолог професор Ужгородського держуніверситету Йосип Дзендзелівський. Шнайдери охоче допомагали вченому, хоч, зрозуміло, багато слів уже було назавжди втрачено. Однак все-таки вдалося зафіксувати понад тисячу арготизмів! Так Йосип Дзендзелівський підготував наукове дослідження "Арго нововижівських кожухарів на Волині”, що було надруковане в збірнику "Studia Slavica Hund” (Будапешт, 1977 р.),.
Крім цієї шнайдерської мови, Йосип Дзендзелівський дослідив арго кравців селища Колки Маневицького району ("Колківське кравецьке арго на Волині”) (Зборник за филологиіу и лингвистику. Нови Сад, 1986 р.) та "Арго волинських лірників" (Studia z Filologii Polskiej і Slowianskiej. – Варшава, 1977). Як бачимо, ці розвідки Йосипа Дзендзелівського надруковані за кордоном. Але для тих, кого вони зацікавили, повідомимо, що Наукове товариство імені Тараса Шевченка у Львові видає цього року збірник праць найвизначнішого українського діалектолога, де будуть уміщені і статті про арго.
Насамкінець ще одна невеличка інформація. Автору цих рядків вдалося записати таємну мову сліпих жебраків (інформатори проживають у с. Білин Ковельського та с. Сошичне Камінь- Каширського районів), стаття надрукована в журналі "Siavia Orientalis”, Краків, 1996 р. Крім цього, записана таємна мова янівських лаборів – збирачів пожертв на церкви з містечка Іванове Брестської області.
Таким чином, Західне Полісся серед інших регіонів України виділяється не тільки оригінальними говірками, а й наявністю таємних мовних систем.

Аркушин Г. Не говірка, а таємна мова / Г. Аркушин // Волинь. – 1996. – 24 вересня.


Немає коментарів:

Дописати коментар