четвер, 21 вересня 2017 р.

Всім, хто нас читає – наше вітання!

Є в історії нашого краю трагічні сторінки. В цьому році 23 вересня буде 75 років від дня спалення волинського села Кортеліси. У роки Другої світової війни 23 вересня 1942 року німецькі окупаційні війська — рота «Нюрнберг» — спалили село Кортеліси та розстріляли 1650 його жителів. Польські джерела наводять цифру 2982 жертви, радянські — 2875. Знищено також села Бірки, Заболоття і Борисівка. У радянські часи намагалися цей злочин приписати допоміжним загонам української та білоруської поліції. Акція була проведена у помсту за протинімецькі дії загону радянських партизан, який діяв неподалік села та брав з нього продукти харчування. Загін партизан спровокував німців на знищення села, і при цьому партизани навіть не намагалися вжити будь-яких заходів, щоб відвернути трагедію. Всього за роки Другої світової війни нацисти знищили 1337 українських сіл.
Навесні 1943 року біля цього села відділом загону УПА «Помста Полісся» під керівництвом сотника «Вовчака» (Олекса Шум) на шляху Ковель — Рівне було знищено шефа спецвідділів СА німецької армії генерала Віктора Лютце як акт помсти за знищення села Кортеліси.
      Подаємо вашій увазі статтю Ігоря Ольховського, яка побачила світ 2006 року про трагедію волинських Кортеліс і спекуляції на ній. Читаєм, думаєм, робимо висновки. Хоча б для себе. Собі.

ТРАГЕДІЯ КОРТЕЛІС І СПЕКУЛЯЦІЇ НА НІЙ



Іван ОЛЬХОВСЬКИЙ
Коли мені довелося досліджувати українсько-польське протистояння у роки минулої війни, то знайомлячись із літературою про ці події, я натрапив на дивні речі, що змусило мене переключитися на деякий час на іншу тему...
Коли мені довелося досліджувати українсько-польське протистояння у роки минулої війни, то знайомлячись із літературою про ці події, я натрапив на дивні речі, що змусило мене переключитися на деякий час на іншу тему. 
Зокрема, у 28-ому числі культурологічного часопису “Ї” (2003 рік), повністю присвяченого трагедії Волині, в статті доктора історичних наук, професора кафедри етнології Львівського національного університету Степана Макарчука “Втрати населення на Волині у 1941-1947 рр.” я прочитав наступне: “Символом жорстокості німецького окупаційного режиму ввійшло в історію велике польське (!!!?) село Кортеліси Ратнівського району Волинської області. В офіційних радянських виданнях писали, що під час його покарання було вбито 2875 жителів, а саме село було повністю спалене!”
Спочатку я подумав, що професор механічно записав до жертв наших західних сусідів українських мешканців села Кортеліси. Але моєму подивуванню не було меж, коли нещодавно я заглянув у Інтернет і зустрів цю ж статтю Степана Макарчука і з тим самим “великим польським селом Кортеліси”, яка передрукована з п’ятого тому збірника праць “Україна—Польща: важкі питання”, що вийшов у Варшаві 1999 року.
А от сайт газети “Криворожские новости-2005” наголошував: “Вояки ОУН-УПА (!!?) полностью уничтожили большое село Кортелисы на Волыни с населением 2875 человек”. Офіційний сайт Партії регіонів подавав інтерв’ю з істориком Віктором Поліщуком з приводу реабілітації ОУН-УПА, в якому той зазначав: “Вспомнить хотя бы погром в селе Кортелисы, совершенный немцами и украинской вспомогательной полицией 23 сентября 1942 года, вследствие которого расстреляно, живьем сожжено, палками (!!!?) убито 2875 украинских крестьян (поляків на Волині за радянської влади також називали українськими селянами), в том числе 1620 детей, сожжено 715 жилищ”. Сайт “Всемирного форума львовян” писав: “…Из числа легионеров “Нахтигаля” и “Роланда” в конце октября 1941 года был сформирован 201-ый шутцманшафт-батальон, которым командовал майор Побегущий, его заместителем был Роман Шухевич. В середине марта 1942 года батальон был переброшен в Белоруссию. …На счету батальона десятки сожженных белорусских хуторов и деревень, а также волынское село Кортелисы, где было расстреляно 2800 жителей”. А ось як змальовував картину знищення села Кортеліси сайт ukrai a.ru: “23 сентября 1942 года колонна автомашин с гитлеровцами, украинскими националистами и полицией подъехала к большому селу Кортелисы Волынской области. Фашисты остались возле машин, а палачи с трезубцами на кепках, под одобрительные крики “Шнель! Шнель!” делали свое кровавое дело”. Мене, звичайно, насторожувала антиукраїнська спрямованість цих писань, але такий їхній тотальний натиск вибивав з моїх рук контраргументи, почерпнуті з призабутої документальної повісті Володимира Яворівського “Вічні Кортеліси”. 

І я вже мчу на самий краєчок Волині, на українсько-білоруський кордон, углиб Полісся, де 64 роки тому трапилась жахлива трагедія. В центрі Кортеліс ліворуч від дороги на узвишші упізнаю відомий за багатьма публікаціями груповий скульптурний пам’ятник жертвам. Правда, самі підходи-доріжки, пагорб-могила свідчать, що давненько тут не було офіційних делегацій. Перед сільрадою, там, де стояв знаменитий обгорілий дуб, тепер зяє яма. Виявляється, усохле дерево впало. Зате поруч у сквері знялась у небо церква Успіння Пресвятої Богородиці, яку гітлерівці спалили на християнське свято Воздвиження Чесного Хреста 27 вересня 1942 року.
Охайно і затишно у місцевому краєзнавчому музеї, хоча експозиція зберігає дух радянських часів. На стендах портрети керівників червоних партизанських з’єднань О. Федорова, С. Ковпака, розповіді про “подвиги” місцевих лісовиків. Звучить у радянському стилі з музичними ефектами патетична розповідь про трагедію села. Але хоч би одне живе слово свідка! А їх уже лишилися одиниці.
На мої питання, чи Кортеліси були польським селом і чи знищували його бандерівці, директор музею Марія Ярощук перепитує мене:
— А де ви таке вичитали?
Я називаю видання, авторів публікацій. Звісно, про них у селі не чули. Однак Марія Матвіївна дістає із запасників документи, публікації, називає прізвища свідків і ми крок за кроком починаємо встановлювати істину.
З розповіді Анастасії Адамівни Корнелюк 1928 року народження:
— В Кортелісах лише вчителювали поляки Зоя Козіковська (одинока), Бугело (неодружений). Керував школою поляк Молік, у якого була дружина і діти. Ще було зо шість польських поліцаїв на постерунку. Усі вони, крім родини Моліка, виїхали у Польщу перед приходом радянської влади у 1939 році.
Словом, жодна особа польської національності у Кортелісах не постраждала.
А тепер про роль ОУН-УПА, батальйонуНахтігаль”, української допоміжної поліції у знищенні Кортелісів, якщо послуговуватись фактами, а не емоціями і пропагандистськими трюками.
В історії Організації українських націоналістів ви не знайдете фактів розквіту цієї організації напередодні Другої світової війни на Поліссі. А от про факти існування Компартії Західної України (КПЗУ), комсомолу за Польщі вам розкажуть чи не в кожному селі. До речі, про це красномовно пише Володимир Яворівський у “Вічних Кортелісах”. І Яків Карпук — майбутній червоний партизан-комуніст, і Микола Зенюк — комендант поліції у Кортелісах, — виходці, можна сказати, з однієї організації. Яків — колишній член КПЗУ, а Микола — секретар комсомольської організації. Після встановлення радянської влади у 1939 році обидва вчителювали.
Але, очевидно, по-різному оцінювали дії нової влади. Бо перший напередодні гітлерівської окупації стає головою сільради, а другий —його опонентом. До речі, факти розчарувань, переходу членів КПЗУ в опозицію до радянської влади на Поліссі були дуже частими. Варто прочитати спогади колишнього члена КПЗУ Данила Шумука “Передумане і пережите” (1998). На жаль, не вдалося роздобути свідчень про те, що спонукало Миколу Зенюка піти в німецьку поліцію. Швидше всього, це було просто бажання влаштуватися на роботу, як про це розповідали колишні кортеліські поліцаї на суді 1959 року. Але цікавий факт. Маючи зброю, кільканадцять підлеглих та завдання окупантів — знищувати “червону нечисть”, Микола Зенюк не розправляється зі своїми ідейними ворогами. Ба більше, він, як і комуніст Карпук, надає у своїй хаті прихисток червоноармійцю — втікачеві з німецького полону, білорусові Хомі Коновальчуку. 
Уява відмовляється малювати поліцая-людиножера, який разом зі ста родинами кортелісців переховує червоноармійців, серед яких переважно росіяни: інженер звязку, учасник боїв у Брестській фортеці, комуніст Борис Михайловський, військовополонений, старший лейтенант Олексій Попов, військовий лікар, комуніст Микола Воронович, Дмитро Булаєв… 
За зиму 1941-1942 років червоноармійці в Кортелісах підлікувалися, стали на ноги. Воно би й пора селянам за одіж, харчі, проживання віддячити. Але виявилося, багато вояків до селянської праці нездібні, а то й неохочі. Скажімо, Воронович — лікар — був потрібною людиною на селі. А Бориса Михайловського, який вдавав із себе теслю, кортелісці згадують: “Поки збив сяку-таку труну, дві дошки зіпсував”. Водночас червоноармієць Хома Коновальчук скаржився, як йому погано жилося в Миколи Зенюка. Той, бачте, змушував його пістолета чистити, воду носити.
Словом, навесні 1942 року у селі зароджувався конфлікт між селянами і військовополоненими. Жару у вогонь підсипав німецький наказ про необхідність відправки людей на роботи до рейху. Виконання його, зрозуміло, покладалось на місцеву адміністрацію: старосту Андріяна Паливоду і Миколу Зенюка. Очевидно, вдома вони обговорювали кого записувати на роботи. І, мабуть, логіка підказувала, що в першу чергу треба подавати не своїх. Про це дізнався “наймит”-червоноармієць Хома Коновальчук і доповів Борису Михайловському. Стало зрозумілим, що спокійно пересидіти війну червоним воякам у поліському селі не вдасться. Отоді й виникла думка створити партизанський загін для самозахисту.
Розстріл проводив у п’яти місцях одночасно, заглушуючи кулемети ревінням автомобільних моторів. Спершу розстріляв молодих чоловіків, які могли чинити опір. Розстріл жінок і дітей проходив без будь-яких ускладнень… Більшість жителів села зберігали гідність....
І червоноармійці таємно зібрались на місцевому кладовищі і домовились до господарів не повертатися, а створити партизанський загін імені Ворошилова. Командиром його обрали комуніста Бориса Михайловського. Присутнім були роздані 13 гвинтівок. Хомі Коновальчуку Михайловський дав свого пістолета і наказав зайти в приміщення кортеліської комендатури, вбити вартового поліцая і перерізати зв’язок з Ратним. Це завдання Хома виконав легко, бо ж був добре знайомий з поліцаями, і вони прийняли його за свого. Ще й гранчак горілки піднесли. Потім червоноармійці оточили хату Миколи Зенюка — Хоминого господаря. Але комендантові поліції вдалось вискочити з цього оточення.
Після операції червоні партизани отаборилися в урочищі Душелиному.
Наступного дня Микола Зенюк та Андріян Паливода узялися замітати сліди цього прикрого випадку на постерунку. Швиденько було захоронено полеглих поліцаїв, а прибулій німецькій допомозі накрито щедрий стіл.
У повісті Володимира Яворівського подається розповідь Хоми Коновальчука про те, як люди прибігли з Кортеліс і розповіли, що твориться у селі. І Михайловський вирішив йти рятувати село. Серед білого дня партизани нібито вбили кілька німецьких офіцерів і багато поліцаїв. Машини вигнали за село і спалили. Неймовірно, але все це Миколі Зенюку зійшло з рук. Лише відбувся сход села, де було суворо попереджено селян про недопустимість допомоги партизанам. Але допомога продовжувалась. Спробуй не допомогти, коли в хату заходять озброєні.
— До одного єврея (а їх в Кортелісах було аж сорок родин), — розповідає Марія Ярощук, — прийшов червоний партизан і почав вимагати одежу. Господар не давав. Коли червоний поліз на рожон, єврей узяв та й застрелив його. Дружки партизана дізналися про цей випадок і вбили впертого єврея. Тоді єврейська громада поскаржилась на червоних партизанів німцям. Ті нібито пообіцяли навести порядок, але спочатку попросили зібратися усім євреям докупи, аби вислухати усі претензії. Євреї послухали німців, а ті взяли їх усіх арештували і розстріляли біля Мокран та Млинового.
Розповідає колишній житель села Лучичі Ратнівського району Степан Філіпчук, 1932 року народження:
— Як відомо, німці в кожному селі встановлювали свої податки, норми вивезення лісу, здачі зерна. У той час, коли мешканці довколишніх сіл здавали податки, то кортелісці не вивозили задані кубометри лісу, не здавали зерна. З нашого села Петро Притонюк був у німецькій поліції. Німці його послали в Кортеліси до старости, щоб з’ясував, чому люди не здають зерна і не вивозять лісу. Але червоні партизани вбили Петра в Кортелісах. Після цього німці попередили кортелісців: якщо буде ще хоч одне вбивство, то спалять село. І, начебто, в Кортелісах таки вбили німця.
Селяни Кортеліс потрапили між молот і наковальню. З одного боку німці вимагали податки, не підтримувати стосунків з партизанами. З іншого боку партизани погрожували зброєю і наказували не виконувати розпорядження німців.
Після чергового вбивства в Кортелісах поліцая 26 серпня 1942 року німці знову зігнали селян на сход, закликали видавати партизанів і привселюдно розстріляли Мотрону Дордюк, син якої був у червоних партизанах, Лихванів Мирона і Олександру, двох їхніх синів Миколку та Максимка за Андрія — партизана, а також упійманих двох втікачів з німецького полону Володимира Вільневицького та Степана Криволапа з Чернігівщини.
Однак і це суворе попередження не подіяло. Незабаром, розповідають кортелісці, партизани вбили ще й німецького солдата.
І ось командир третього батальйону 15-ого поліцейського полку Юрген Голлінг таємно готує оперативний наказ про знищення сіл, уражених, як він зазначає, “бандитською заразою”. Копію цього наказу у наш час передали Кортеліському музею самі німці, які побували тут на екскурсії.
«15-ий поліцейський полк 3-ій батальйон 22 вересня 1942 р. ТАЄМНО ОПЕРАТИВНИЙ НАКАЗ ПРО ЗНИЩЕННЯ СІЛ
1. 23 вересня 1942 р. батальйон знищує розташовані в районі на північний схід від Мокран вражені бандитською заразою села: Бірки, Заболоття і Борисівку.
Рота “Нюрнберг” знищує Кортеліси.
2. Для цього виділяються:
9-а рота без взводу Фрона з підлеглим їй жандармським мотовзводом 16-ого полку — в Борисівку. 10-а рота, і один унтер-офіцер, і 7 солдатів штабного конвою, а також 3 шофери — у Бірки. 11-а рота із взводом Фрона та 14-а солдатами бронеавтомобільного підрозділу 10-ого полку — в Заболоття.
... 5. Початок операції: 23 вересня 1942 року о 5 год. 30 хв. До 4 год. 35 хв. Населені пункти повинні бути оточені (зовні)...
Як видно з оперативного наказу, для каральної операції на Кортеліси було залучено роту німецьких поліцаїв із міста Нюрнберга. Для оточення села, а також для вивезення майна привезли до Кортеліс поліцаїв з Ратного, Каменя-Каширського, білоруських міст Малорити, Дивина. А далі було те, що відомо з численних газетних публікацій, повісті Яворівського, документів, спогадів, очевидців.
Із звіту командира роти “Нюрнберг” обер-лейтенанта Глюкса командирові батальйону майору Голлінгу:
“…Операцію по знищенню більшовицько-партизанського села Кортеліси і хуторів провів, повністю дотримуючись вашого наказу та усних вказівок…
23 вересня 1942 р. о 5 год. 35 хв. Кортеліси з хуторами були оточені зовнішнім зашморгом із поліцейських. Щоб не вчинити випадкової паніки — видав поліцейським лише по одному патрону. Наказав: усіх гнати до центру села на збори. Я поводився так спокійно, що мій спокій передавався підлеглим та жертвам, і це забезпечило успіх.
Зашморг звужувався, зменшувалася відстань між постами, і я звільнив частину поліцейських для підчищення недоробок першої лінії. В результаті мені вдалося захопити й конвоювати до місця розстрілу всіх живих із Кортелісів та хуторів. Усіх, без винятку.
Утаємничення справжньої мети збору населення виявилося надійним: населення вірило в те, що йому будуть зачитувати наказ, до останньої миті. Замкнув населення в церкві, школі, прилеглих до центру будинках, аж тоді видав команді поліцейських могильників лопати.
Поставив легкі кулемети на вигідній позиції. Поставив за кулемети досвідчених, перевірених мною солдатів, яких міняв через кожних 30 хвилин.
Розстріл проводив у п’яти місцях одночасно, заглушуючи кулемети ревінням автомобільних моторів. Спершу розстріляв молодих чоловіків, які могли чинити опір. Розстріл жінок і дітей проходив без будь-яких ускладнень… Більшість жителів села зберігали гідність....
Розстріл почався о 9.00 і закінчився о 16.25 того ж дня. Ваш наказ виконано повністю, він виконувався без будь-яких ускладнень, підготовлені мною заходи виявилися цілком ефективними.
Рота “Нюрнберг” втрат не має. Один шофер після виконання наказу захворів на приступ гастриту. Перебуває в санізоляторі батальйону. 
Витрачено патронів: 4 тис. 321 (чотири тисячі триста двадцять один). Один кулемет потребує ремонту від надмірного перегріву.
Обер-лейтенант Глюкс”
Слід сказати, що червоні партизани не те, що не намагалися захистити своїх благодійників — кортеліських селян, які їх годували, обігрівали, лікували та ставили на ноги, а навіть жодного разу не вистрілили, щоб хоч налякати карателів. Як люди кажуть, рятували тільки себе у лісовій гущавині. Зрештою, Кортеліси — не виняток у ряду сіл — жертв партизанських провокацій. Така ж доля після вбивства червоними партизанами німця спіткала у Шацькому районі село Вілицю (розстріляно 95 осіб), частину села Кропивників (розстріляно 78 осіб). За підрив червоними залізничної колії Ковель — Любомль німці спалили у Любомльському районі села Підгородне, Високе, частину села Руди. І якщо говорити про моральну відповідальність за трагедію Кортеліс, то, я гадаю, вона однаковою мірою лягає і на червоних партизанів, які спровокували її та ганебно кинули беззахисне населення на розтерзання ворогові, і на поліцаїв, які були присутні під час розправи. Дивує інше. Чи не всіх поліцаїв після війни було засуджено, а от червоних партизанів, жертвами провокацій яких стали десятки тисяч наших співвітчизників, до цих пір шануємо як героїв. 
У Кортелісах на меморіальних плитах викарбувано, що тут та у 20 навколишніх хуторах 23 вересня 1942 року загинуло 2875 осіб, в тому числі 1620 дітей, спалено 715 садиб. Я поцікавився у Марії Ярощук поіменним списком загиблих. Вона розкрила “Книгу пам’яті”. У ній записано 2059 прізвищ. Ще 25 — в рукописах.
— Це загальний список, — пояснює Марія Матвіївна. —Тут є імена людей із села Млинового, хуторів Рябиного, Вепра, Попливців. Є тут люди, які загинули після трагедії Кортелісів у 1942-1943 роках. Прізвища 938 осіб не встановлені. 
Книга памятіподає також список односельчан, які загинули від рукукраїнських буржуазних націоналістів”. Таких — 24. За “Книгою пам’яті України. Волинська область”. Т.3, Львів, 1995, ст.52-56, 63 кортелісці полягли на фронті. Близько сотні кортелісців, за моїми підрахунками, вижили. 50 осіб — це члени родин поліцаїв, старости, священика, поляка Моліка. Ще кілька десятків людей врятувалось, сховавшись на горищах, у кущах. Дехто допомагав копати картоплю родичам у сусідніх селах.
Усього ж до війни у Кортелісах проживало близько 1800 осіб, зазначає професор Степан Макарчук, посилаючись на довідку, що зберігається у справах комісії з розслідування злочинів фашистів у Ратнівському районі. Отже, від 1800 віднімаємо вбитих на фронті — 63 особи, вбитихбуржуазними націоналістами” — 24 особи, та кілька десятків осіб, що вижили, і маємо приблизну цифру жертв — 1650 осіб, яка, мабуть, найближча до істини.

Тож пора скласти окремо список жертв Кортеліської трагедії і пошанувати їх хоча б так, як шанують 149 жертв Хатині білоруси. Хто був там, той бачив, як гарно упорядкований меморіал. В Інтернеті можна знайти усю необхідну інформацію про трагедію цього села, оглянути стенди музею, дізнатися про авторів меморіалу і т.д, і т.п. А про Кортеліси, де жертви в десять разів перевищують хатинські, нічого подібного не знайдете. Чи не тому з’являються різноманітні спекуляції довкола трагедії села? 

Немає коментарів:

Дописати коментар