«... Час поламався на твоєму березі» Микола Жулинський сумуючи за Юрком Покальчуком

  

«... Час поламався на твоєму березі»

Микола Жулинський  сумуючи за Юрком Покальчуком

 

Я ще чую його голос. Невідомо, чи він мене чує, бо на його березі раптово, несподівано жорстоко поламався час. І не тільки його час, але й наш із ним. Спітлий. Розпочатий ген ще у шістдесятих роках минулого століття в місті Луцьку. Місті його юності, бо Юрко народився неподалік у місті Кременці Тернопільської області. В якому році? Не любив, щоб його розпитувати про вік. Жив за біологічним часом. Принаймні, на десять років молодшим почувався. А з'явився на світ у 1941 році. Не пригадую, зда ється, років десять тому я казав: «Юрко, не грайся з Долею. Не спокушай - це небезпечно».

Фізичне життя його мало біологічний вимір і за цим біобарометром Юрко визначав стиль і характер свого несамовито інтенсивного пере живания себе і світу. Енергії йому вистачало. Не вистачало часу. І Юрко його позичав у майбутнього. Чи не тому його час несподівано жорстоко зупинився рідко хто так жадібно поглинає майбутній час, який має належати іншим. «Вже котрий десяток міняю, міняю свої на інші…»

 Колись так признавався. Міняв свої старші літа на молодші – на інші, щоб жити творити в інших часових вимірах.

Мета не треба майже нічого

Тільки три

І певності духу.

Не зовсім так. Потребував багато. Неймовірно багато. Знань, подорожей, пригод, вражень, мов, книг, жінок, друзів, слави, епатажних перевтілень, міфологізацій…

Я жив стрілою...

Ага. Луцьк. Початок шістдесятих. На швейній фабриці два тенісних столи. Чорнявий, схожий на цигана хлопчина бісом гасає біля столу, весь час нападає, шаленіє від програшу, знову налітає вихором… Це не гра, а якийсь божевільний танець біля тенісного столу технично ще недосконалого тенісиста. Познайомилися. Вивчає в Ленінграді східні мови. Orol Вражає. Зараз у батьків на канікулах. Кілька тижнів - разом. Волейбол на лузі біля Стиру. Засмаглий, торс - хоч ліпи Давида. Запальний і невтом ний, гасає лугом. Вечорами на танці або на «болоті» - це танцмайданчик в парку імені Лесі Українки, або в Будинку офіцерів, на стадіоні, в Будин ку культури. В моді - чарльстон. Юрко в танцях король. Нема йому пари. Хто здатний витримати його божевільний темп? Ноги мов птахи шаленіють у божевільному мерехтінні над підлогою. Він увесь у ритмах, у звуках. Це його стихія. Із таким же шаленим натхненням штовхає штангу, грає гирями…

Далі аспірантура в Інституті літератури ім. Т. Г. Шевченка Академії наук України, наше листування (я в Ленінграді на суднобудівному заводі працюю трубозгинальником), відвідувания мною Юрка в аспірантському гуртожитку по вулиці Ежена Пот'є, розмови за кавою, яку він варив у «джезлі» - чорному горнятку з ручкою. Рекомендує мене докторові філологічних наук Ігореві Дзеверіну. Одне слово, опікується мною, радить, як себе вести із директором інституту, грізним Миколою Шамотою: «Слухай, старий, у тебе джентльменський набір із робітників - раз, вступив у партію «за Нарвською заставою», у колисці пролетарської революці - два, дописуєш книжку про історію комсомольської організації свого заводу… Все необхідне є. Правда, КДБ візьме зразу за яйця, бо ж ти, як і я, із Західної України, а це особливо небезпечний елемент, нас пасуть особливо прицільно. Але ти не бійся. Ти партійний – а для них це головне. І з Пітера»

Говорить Юрко швидко. Ковтає слова і час жадібно і з насолодою - йому не терпиться вхопити все і зразу від життя. Пише також швидко. І багато. Друкується чи не в кожному літературному журналі України – у «Всесвіті», «Жовтні», «Дніпрі», «Вітчизні», «Радянському літературознавстві», «Українському театрі», «Друзі читача», в «Літературній Україні» та «Радянській Волині», в російських журналах «Молодая гвардия», «Иностранная литература», «Дружба народов». Юрко Покальчук знаний як літературний критик, перекладач із англійської, хінді, іспанської, французької, чеської, німецької, польської. Знає урду, індонезійську. Розповідає про свої авантюри, коли був перекладачем при радянських військових спеціалістах в Індонезії. Як завжди, все в нього з пригодами, з ризиком, романтично-любовними «зальотами».

Захищає кандидатську дисертацію, видає монографію «Самотнє поколіня. Молодь і теорія відчуження в сучасній літературі США» (1972). Наш тодішній приятель, філософ і поет Володя Карабут із епатажним натяком на ревного партійного контролера писань і діянь «незгідних», директора Інституту літератури М.3. Шамоту зразу ж переназвав книжку Юрка «Шамотнє покоління».

Так, Юркові в інституті було нелегко. Покровитель його, науковий керівник - видатний дослідник зарубіжних літератур Дмитро Затонський не в милості у Миколи Шамоти. Але Юрко не страждає. Наказали переключитися на досліджения латиноамериканської літератури - нема проблем! Треба досліджувати тему робітничого класу в романі капіталістичних країн - будь ласка. Але заодно він досконало вивчить іспанську мову, перечитає видатних романістів Латинської Америки, почне їх перекладати, пропагувати - і напише монографію «Латиноамериканська проза».

Замірявся на основі цієї монографії захистити докторську - не дозволили - обшуки, допити - набридло. У 1977 році Юрко полишає інститут. Переходить на творчу роботу.

…Луцьк. Я в Юрка вдома. Поважний батько Володимир Феофанович. Старший викладач Луцького педагогічного інституту ім. Лесі Українки. Учень Миколи Зерова. Не уникнув репресій. Ходу не дали. Ні захиститися, ні публікуватися. Мати - красуня, привітна Оксана Павлівна, Брат Ярослав. І ще зовсім малий Олег. Брат. Я тоді багато чого не знав про долю родини Покальчуків. Особливо про батька. Згодом Юрко передасть багато матеріалів із родинного архіву до відділу рукописних фондів Інституту літератури.

Будуть веселі, наповнені шумом і гамом - голосами його друзів, гостей із-за кордону вечори в його однокімнатній квартирі на Русанівці, будуть його від'їзди і приїзди із Індонезіі, Куби, Нікарагуа, США, Аргентини, Бразилії, Перу, Франції… Об'їхав усі республіки Середньої Азії, був у Сибіру і на Таймирі, відстрілював оленів (який жах!) у Норильську. Провів там чотири роки. Відвідав Юрко 38 країн, оволодів 12-ма іноземними мовами. В яких тільки країнах він не побував! Писав новели, оповідання, романи, вірші, перекладав Лорку, Маріо Варгаса Льосу, Селінджера, Гемінгвея, Кортасара, Борхеса, Амаду, Рембо, Кіплінга, Хіменеса. Навirs співав. Без особливого успіху. Але йому хотілося співати пісні на свої слова, на слова улюблених поетів чому б ні?

Таки вивершив свій творчий проект «Вогні великого міста» за участю музикантів «Мертвого півня» і «Плачу Єремії». Натхненно речитативом виповідав під музику свою поезію свою душу. Подав до друку якраз тоді, коли готувався четвертий його альбом львівською рок-групою «Вогні Великого Міста», найповнішу збірку своїх постичних текстів під назвою «Не наступайте на любов…» З'явилася друком за рік до його відходу за межі земного життя.

Політики не любив («Політика це ринок, на якому все продаеться і купляється»), в жодну партію ніколи не вступав: «Мов партія - Україна», пожертвувати своїм життям був готовий заради порятунку своєї донечки або незалежності України.

Юркові всього так було мало. Мало простору для самореалізації. Не цурався найдрібніших справ. Якщо просили зробити, допомогти, взятися і витягти.

В Інституті літератури був в народній дружині, і обирався головою спортбюро профкому, потім, поза інститутом, очолював іноземну комісію Національної спілки письменників України. Три роки, із 1997 по 2000 рік, був президентом Асоціації українських письменників. Творча молодь його любила. Любила «дядю Юру», «Покаля», «Пако», «Пахо Фернандеса» за його доброту, енергійність, творчий авантюризм, відвертість і сміливість,

«Пако ляздина без часу. Поруч із ним ніколи не знали, скільки йому років чи скільки років тобі. Почуваєшся на рівних. Спілкування з ним комфортне», признавався Юркові Покальчуку Любко Дереш.

«Слухай, старий, давай нарешті поїдеш зі мною до моїх хлопців у Прилуцьку виховну колонію», згадую, в червні 2007 року гово рия мені Юрко. - Ти не уявляєш, як це буде цікаво. Шістнадцятий фестиваль самодіяльної творчості засуджених хлопчаків під назвою «Червона калина». Я ж тобі давав наш журнал «Горизонт». Бачив, які вірші, які пісні пишуть мої хлопці. Будуть на фестивалі вони читати свої вірші, співати, танцювати. Я придумав такий девіз для фестивалю для цієї частини: «Несе крізь час ріка книжкова скарби українського слова».

Не поїхав. Чомусь. Тепер дуже жалкую. Хоча від інституту передали для вручения переможцям призи. А Юрко «своїм хлопцям» - неповнолітнім колоністам віддав майже 20 років. Випускав у Прилуцькій виховній колонії часопис «Універсум», редагував журнал «Горизонт», зняв першу серію фільму «Зона особливої уваги», присвяченого долі малолітніх злочинців, опікувався долею тих, хто відбув покарання, відвозив речі, які збирав у себе на квартирі, шукав кошти на придбання сценічних костюмів... Про них і писав. Ними опікувався. Їхні долі відтворював - читаємо в збірці «Хулігани», в кизі повістей і оповідань «Окружна дорога». Іх усіх 350 ув'язнених неповнолітніх - вважав своїми дітьми. Як і свою доньку Оксану. Нарівні.

Помаранчева революція. Юрко Покальчук - колишній спецназівець у чорних окулярах разом із двадцятирічними хлопцями в щільній шерензі стоїть біла будинку Кабінету Міністрів України буквально обличчя в обличчя із спецназівцями і нетерпеливо тремтить від передчуття бійки.

Клуб-кафе «Купідон» на вулиці Пушкінській у центрі Києва. Артдиректор «Купідона» Юрко Покальчук чи не щоденно 20-25-учасників революції приймає на нічліг, годує обідами, а вдома в його невеличкій квартирі відпочивають по дванадцятеро студентів.

Я здається, читав усе, що Юрко Покальчук написав - від книги оповідань «Хто ти?» 1979 року видання, роману «І зараз і завжди» (1981), до книг прози і поезії «Кольорові мелодії», «Кава з Матагальпи», «Великий і малий», «Шабля стріла», «Химера», «Те, що на споді», «Двері в…», «Озерний вітер», «Інший бік місяця», «Інше небо», «Одісей, батько Ікара», «Вони кажуть», «Час прекрасний», «Таксі блюз», «Заборонені ігри», «Паморочливий запах джунглів», «Хулігани», «Окружна дорога», «Не наступайте на любов», «Кама Сутра».

Не все у творчості цього «еротомана», автора сексуально-сороміцьких історій, епатажно відвертих повістей і романів мною сприймалося - я це Юркові говорив, але він з посмішкою відводив мене від цієї теми. «Головне, молоді подобається. Я вивертаю те, що кожен має «на споді», про що знає, але боїться чи соромиться говорити. Навіть не наважується сам собі признатися. Знаю, про мої «еротичні» речі не хочуть писати, але чомусь хочуть їх читати. Ти про це подумай, старий», - казав мені якось під час випадкової зустрчі в «трубі» під Хрещатиком Юрко, підписуючи «фоліантську» «Кама Сутру»: «Миколі Жулинському давньому другові - якнайщиріше - з теплом і світлом Ю. Покальчук. 3. 07. 2007 р. Київ». І згадав чомусь моє післяслово до його роману «І зараз і завжди...», опу блікованого в журналі «Дніпро» (№ 9, 1979 р.).

Це був перший роман Юрка Покальчука, присвячений громадянській війні в Іспанії. Нещодавно я відгукав це післяслово під назвою «Дорога, довжиною в життя» - мені було цікаво, що я тоді написав про цей твір мого друга.

«Роман Юрія Покальчука своєрідний за формою, динамічний, гостросюжетний, з різними «перепадами» стилю. У ньому зливаються епічна й лірична основи. Елегійний тон розповіді може різко «збиватися» суворо-поспішними, тривожними інтонаціями, переводитися в річище внутрашнього монологу, розвиток подій може переповідатися самим героєм, діалоги іноді переходять в монодіалоги, в яких запитання-відповіді прочитуються в розповіді героя».

Не певен, що моє післяслово Юркові тоді припало до душі, але він пам'ятав, що я назвав його роман оригінальним своєрідним. Та не це головне. Роман завершується циклом віршів, авторство яких Юрко Покальчук «приписав» головному героєві твору - Андрієві Шкоді. Перечитав я ці вірші вже іншим зором. Внутрішнім. Зболеним від усвідомлення, що час - проклятий людожер» умчав у минуле його, натхненного коханця життя. Вірш називається «Коханці».

Не можу без. Життя одне. Віддай себе. Забудь про всесвіт.

Вчорашній день минув уже, і нас неспокій стереже,

Зламай кайдани, досить жерта, бо час - проклятий людожер -

Умчить в минуле, все мине, і ранок - сіра безвість.

А далі? Дали ще два чотирирядки, в яких випрозориється думка про

«неприйдешність майбуття». Чудова, чиста, поетична, романтично окрилена повість «Озерний вітер». Юрко любив цей твір. І не вважав його завершеним.

В останні місяці, тижні і дні свого земного страждання, коли нижня половина тіла була повністю паралізованою, а голова залишалася ясною переповненою творчими замислами, там, у приватній лікарні, Юрко, сидячи на ліжку, обкладений подушками, надиктував своїй доньці Оксані другу частину «Озерного вітру» під назвою «Просто любов». По суті, на основі повісті «Озерний вітер» він писав роман під цією ж назвою.

 Перед своїм від'їздом із Києва у відпустку я 4 вересня в четвер 2008 року просидів біля нього кілька годин. Важкий, неймовірно важкий це був день. Для мене – це чорно-білий день якоїсь відчайної печалі й скорботного гніву від безпорадності перед жахливим присудом долі. Юрхо справді не виглядав і тоді на свої 67 років. Могутній торс, сильні, «накачані», як у культуриста, мускулисті руки («Не біда, я і на руках буду ходити», - втішав мене, впіймавши мій погляд, запитально спрямований на прикриті простирадлом нерухомі ноги), на вигляд, справді, років 40-45 - такий вік був «виписаний» і на його фізичному образі, а головне, відповідав його морально-психологічному самопочуттю. Мало хто знав, що в останні рік-півтори Юрко кілька разів перебував у лікар ні на обстеженні, в нього страшенно боліла спина, бо чорна біда-пухлина роз'їдала хребці.

Не говорив про те, що збирався раніше, з весни, побувати на Форумі видавців у Львові – мав намір презентувати повний, з дописаною частиною роман «Озерний вітер». Перша частина, ним жанрово означена ак повість, була видрукована ще в 1998 році, згодом, у 2002 році. Юрко Покальчук опублікував у Івано-Франківську цю казково-романтичну історію і подарував мені її примірник із таким привітанням: «Миколі Жулинському – з волинським теплом! Наш край – наша душа! Будьмо! Ю. Покальчук. 8. 02. 2003 р. Київ»

Іншим, опечалено гострішим внутрішнім зором я вживався у прадавній, ще дохристиянський світ волинського Полісся із міфофольклорними образами, який відтворила уява і фантазія волинянина Юрка Покальчука, і винувато жалкував, що в першопрочитанні «Озерного вітру» я був поспішним, не співпереживаючим. Чому – не можу вже зараз згадати і пояснити собі, але друге, після смерті творця «Озерного вітру», прочитання відкрило ту грань його таланту, яку за життя Юрка не бачили, належно не оцінили. Здавалося, наче якийсь чарівний, романтичний вітер підняв цього письменника – суворого, безжального до жорсткої прози життя і всього того, що «на споді», що приховане за лицемірним флером пуританської моралі, над узвичаєним плином подій і переживань та виніс на хвилях улви і фантазіі поза межі реальної дійсності. Юрко Покальчук натхненно порозкошував уявою у прадавньому світі своїх предків, які вірили у бога неба Сварога, у його сина Даждьбога, в грізного Перуна, у Велеса - бога багатства і худоби, у Мокошу – богиню долі, матір врожаю, опікунку дощу, пологів і пряжі. Письменник дотворює цей волинський пантеон богів, придумує нових лісових духів, лісових і озерних демонів і змієлюдів, перевертнів і людозміїв, доповнює систему вірувань, звичаїв, обрядив полішуків, серед яких виростає красивий хлопчик Волин. Вічно юна царівна О, Володарка Озера, усього Озерного краю, залюбилася, зачарувалася красою юного Волина і вирішила привести його у свій безмежний і вічний світ, який існує наче поза часом і поза простором в якому «переплітаються і схрещуються долі богів і людей, демонів і духів, звірів і птахів, природних з'яв і їхніх володарів». Цей світ існує поряд із звичайним світом, живе всередині, в глибинах світу земного, і в цьому вічному світі час багатовимірний і спрямований у нескінченність. Отже Волинові судилося жити з волі закоханої в нього Царівни О жити в позачасі, стати часткою вічного життя, часткою природи, спізнаючи кожної весни кожного разу вперше шал і пристрасть кохання, таїну тіла і принади пестощів, глибини, провалля і злети любовного божевілля з вічно юною Царівною Ο.

Вічний підліток Волин, у якому зупинився Час, цей наймолодший, найкрасивіший і найспритніший із демонів потрапляє у міжсвіти змушений – розриватися між світом звичайних людей і світом лісового люду – світом Лісу й Озера, які й вибрали його, ще зовсім юного сина звичайних людей, дітвака Волина Княжичем Озера. Йому не можна коже повертатися у людський світ, адже друг Перелесник його попереджав: «Люди приносять біду, кохання спалює. Ти йдеш у небезпеку». Завдяки коханню до земної дівчини Леі Волин відродив свою пам'ять, але світ Лісу і Озера зненавидів його за це відчуження і повернення до людського життя і принмати назад не хоче.

Та озерний демон Волин, Княжич Озера вирішує кинути виклик звичному, одноманітному існуванню та рутинному плинові часу і ствердити власну волю, здійснити власний вибір у своєму бутті та коханні. Йому необхідно побачити Світло. Волин прямує у бік Лісу, продирається крізь його хащі, борючись із драконами, демонами, людозвірами, вовкулаками. Ліс не приймає вже того, з кого світиться людське почуття. Але Волина манить Світло над кущем папороті, чудодійна квітка якої подарує йому прощення і свободу. Йде він у повній темряві князівством Ночі – володінням Морока, переборюючи чари Злена і його війська Зла, підступні зловчинки слуг Переплута – Водяного Царя, найстаршого з усіх озерних і річних демонів. Йде, щоб зірвати квітку папороті, яка додасть йому міці й сили, чудодійних спроможностей, а головне, зробить його абсолютно вільним.

Поривання Волина спізнати правду почуттів, природну правду земного буття, усі виміри людського життя – все це, звісно, від творця цього міфопоетичного образу, якого Юрко Покальчук перетворив у фіналі роману із Княжича Озера у володаря Озерного Волинського Краю, але вільного, назавжди вільного Озерного Вітру.

Так і Юрко, як і його герой Волин, нестримно і жадібно прагнув найбільших випробувань, ризиків і зваб природного життя, кидав виклик одноманітності, звичності, усталеності, рутинному плинові часу, намагався пройти найінтимнішими лабіринтами еротичних спокус. Якась потужна сила несла його невідомо куди і невідомо чому він радо, навіть щасливо підкорявся цій силі, бо вірив, що це його доля і не слід їй противитися. Хоча це було небезпечно, але він відчайдушно пірнав у цей бурхливий, нестримний потік пригод і ризиків тому здавалося, що якась шалена жага випробувань долі виносить його у висоти надреальності і він вільно, щасливо ширяє на крилах свободи.

«Що завгодно я можу витримати, але не брак свободи», - признавався Юрко в оповіданні «Паморочливий запах джунглів».

Краще бути Дон-Кіхотом у Ламанчу,

Дульсінею десь шукати и позахмарах,

Краще бути безнадійним в ідеалі,

Аніж скніти у буденних злих примирах.

Бо вірив у безумство нездійсненних надій і у мить як вічність.

Поривання до свободи в усіх її – фізичних і духовних вимірах було визначальною суттю, домінантною ідеєю його творчості й життя. Юрко задихався в цьому регламентованому, ідеологічно вивіреному цілим комплексом заборон, застережень і умовностей страшному советському устрої, він не хотів, не міг бути маленьким гвинтиком у руках якогось там можновладця, чиновника, урядовця, який вирішуватиме, чи пускати його, письменника, перекладача, літературознавця дослідника літератури США, країн Латинської Америки, за кордон. А Юрко поривався туди, в будь-яку країну, тільки б за межі цього грандіозного концтабору під на звою СРСР. Ба він хотів «жити як дихати», вибирав життя: «Я хотів жити на повну силу в кожному відтинку свого життя». Бо тільки за кордоном цей авантюрний, завжди схильний до пригод, ризиків і навіть смертельних небезпек сповідник життя «на лезі і на вістрі» почував себе вільним. Саме там, де все, що його вабило, не було під забороною, міг він знайти всі види гріха, всі недозволені в СРСР овочі на всі смаки. Йому здавалось, ні, удавалось розширити час завдяки вживанию, поринанню у цей екзотичний, кольоровий, сумбурно мерехтливий світ Індонезії, Нікарагуа, Бразилії. Перу... Кожна нова сексуальна пригода, кожен новий ризик із загрозою життя, кожен новий вихід за грань задля кайфу від небезпеки був для Юрка передусім відкриттям себе, виходом у якийсь новий вимір людського в людині, перехід начебто у паралельний світ. Йому страшенно подобалося долати межі відомого, «існувати всупереч страхові перед смертю», переживати особливе піднесення в ситуації смертельної небезпеки, як це було з ним в Нікарагуа, коли відбулася за наполяганням Юрка поїздка в гори, в ту частину країни, яку контролювали загони контрас («Смак гріха»).

Юрко почував себе щасливим і тоді, коли в складі революційного військового підрозділу долав важкий тижневий перехід через джунглі й радів із того, що він – боєць революції, хоча бачив, як гинула, згвалтована советами, ними ж інспірована і підтримувана нікарагуанська революція. Міг загинути, але над цим не замислювався, не брав у голову страх смерті. Можливо, тому, що його вже двічі було поховано. Вперше у 28 років, коли під час відпочинку в Абхазії він потрапив із нирками в лікарню. В одній із ним палаті був хворий на прізвище Покалюк. Той помирає, а друзям Юрка повідомляють, що пішов із життя не Покалюк, а Покальчук.

І була друга вістка про смерть Пако. Загинув в автокатастрофі в Карпатах хтось із схожим на Юркове прізвищем. І розлетілося Україною повідомлення про загибель Юрка Покальчука.

Та чи не найбільше вабив Юрка Покальчука запах сексуального гріха, коли він, радянський письменник, таємно, криючись від працівників радянського посольства, ночами пробирався до борделів, щоб спізнати вповні смак гріха, досягнути в химериий, збочений спосіб бажаної волі. Бо вважав, що тільки дві речі здатні, як це сповідував його улюблений письменник Анрі Мальро, винести людину до найвищої точки свого життя. Це – «секс і смерть, небуття»,

Те, що Юрій Покальчук так натуралістично визивно, безсоромно, з епатажною агресивністю стилю описував власні еротичні пригоди, стихійну сексуальність своїх партнерів, свідчить передусім про нестримне бажання письменника звільнитися від советських заборон і пересторог, бунтівливо вибухнути проти абсурду радянського способу життя, пережити кайф від приглумленої сексуальної енергії, інстинктів.

«Я жив у країні, де постійно наражався на небезпеку бути репресованим, упослідженим у тій чи іншій формі, - признавався Юрко у книзі «Паморочливий запах джунглів», - приниженим державою і можновладцями, хоч би й тільки за те, що я народився і виріс у Західній Україні не вступив до їхньої сраної партії ніколи».

Не тільки він пам'ятав – пам'ятали й ті, хто відслідковував майже кожен крок цього обдарованого фахівця із зарубіжних літератур, знавця багатьох мов, що його батько був аспірантом репресованого Миколи Зерова, старостою Гуртка Культури Українського Слова, і що він відсидів три роки в Лук'янівській тюрмі. Можливо, здогадувалися кадебісти або передбачали, що цей ленінградський студент-індолог, який мав поїхати до Індії на практику, намагатиметься переграти владу, добитися свого – вихопитися за межі радянського абсурду і досягти іншого виміру бажань і почуттів.

Одним із таких вимірів досягнення повної особистої свободи для Юрка Покальчука стала еротика як особливий інструмент самоствердження. Еротика звільняла його від контролю над собою, наділяла його непогамовним владолюбством – «не над іншими, а над своїм життям і довкіллям, як свого роду захист від світу».

Стихійне сексуальне розкрилля жадань та інстинктів викликало в його уяві щось схоже на позасвітній політ душі й тіла. Та це спонтанне, нічим не обмежене вивільнення сексуальної енергії наближало, так здавалось письменникові, до надреального почування свободи самовираження, до емоційно бурхливого вибуху творчої енергії, до містичного переживания ілюзії лету уяви і фантазіі. Про цей політ «у нікуди, в Надреальність, в неіснування», політ митця у вічність завдяки випаданню в момент творчого самозабуття із реальності, із світу конкретного, звичного Юрко Покальчук виповість у повісті «Обереги ключа».

Тридцятилітній художній редактор, залюблений у музику, спраглий до подорожей Орест випадково потрапляє до Парижа, оселясться в будинку великого знавця сучасного мистецтва, старого художника пана Ярослава – Славка Андрійчука. В художній майстерні пана Ярослава Ореста вразила картина цього художника під назвою «Політ», «Було щось воістину неземне у тих спонтанних ударах мастехіном, які зібралися в таку дивовижну, неймовірну конструкцію ажурного золотого світла, що ніби пливло у мерехтливо-тінистих об'ємах фіалкових глибин». Це робота старого майстра, виконана у розкішно-фіалкових тонах, яка викликала в уяві Ореста щось «невиразно схоже на позасвітній лет душі», спонукала його до малювання. І головие, завдяки малюванню Орест відкрив у собі дар долати межі реальності, виходити у простір Надреальності, про який часто згадував пан Ярослав, переживати солодке відчуття повної свободи, а отже, завдяки творчості віднайти шлях до себе справжнього – відкрити код до своєї душі, до свого власного світу. А можливо, й безсмертя. «Безсмертя – це неіснувания, це завжди, а завжди – це ніколи, це проста і чиста правда прийшла до Ореста, тому він повинен намалювати політ у справжню надреальність, у потойбіччя, у небуття…

Юрко Покальчук і в особистому житті, і в творчості повсякчасно по-ривався вийти із замкнутого кола, «із кільцевої окружної дороги» і вийти до життєвої перемоги. А це означало для нього досягти перемоги над самим собою. Признавався:

«Я йшов до себе довгою непрямою, окружною дорогою.

 Але я прийшов.

Я бачу світлов!»

Чорний щем за Юрком Покальчуком пересікають сполохи білого світла-спогади (вже спогади?) про його дивовижну залюбленість у Слово. Слово було кольором його буття. Буття як щоденного творчого переживания слова.

 

 

За чорно-білим днем

 Колір мога буття.

За чорно-чорним днем

                          Каяття

(«Знайди себе»).

Чорний четвер четвертого вересня, коли я відвідав Юрка в лікарні iз художником-кольорописцем Стефаном-Арпадом Мадяром, був для мене чорно-білим дием каяття. Я дивився на мого друга, зосередженого в пошуках у комп'ютері есею «За гранями слова», дивувався його мужності духу і відчував невимовну вину за те, що так рідко з ним зустрічався, що не часто ділився своїми вражениями від його нових книг, його поезій, пісень… А Юрко наче утверджував свос духовне кредо:

Під ворохобний щем

Не опускай рук.

Нарешті він знайшов цей текст і я прямо з комп'ютера почав його вголос читати. Читав і не міг уявити, не міг повірити, що письменник на порозі свого небуття написав цей есей, дивовижно точний у сприйнятті творчого проекту Стефана Мадяра, який полягає у відкритті України через поетичне світобачення – відкриття в кольорах, у барвах, затаєних в образах, у художніх текстах.

Це була перша редакція есею «За гранями слова», бо я бачив, що Юрко Покальчук поривався щось уточнити, чіткіше сформулювати. То ж під цим його текстом стоїть дата останньої редакції: «9 вересня 2008 р. Його не стало на цьому чорно-білому світі в ніч із 10 на 11 вересня.

А я тепер гадаю, коли Юрко написав цей тривожно передчувальний вірш.

Гасне мовчки моє сонце, вже горить йому недовго.

Повертається на вечір, довгий день мина!

А дорога довга, довга – ген від пічки до порога,

А надпорі вже тепло минуло і прийшла зима.

 

…Я дивився на усміхненого Юрка, який смакував портвейном 1951 року – дорогим колекційним вином, що його приніс Стефан Мадяр, і радів із того, що в такому критичному для власного життя стані він цим есеєм так щиро порадів за творчий успіх нашого угорця-українця. «Це дивовижне відчуття – раптом бачити цілу Україну в кольорах…» - повторив Юрко свої слова із есею «За гранями слова». І справді, треба ж так подивитися на творчість Шевченка, Стефаника, Симоненка, Миколи Вінграновського, Василя Стуса, Ліни Костенко, щоб тобі відкрилася так кольорова гама, в якій затаєна велика таємниця поетичної душі та кольоросимволіка усієї української землі. Юрко Покальчук відчував і переживав цю магію кольорового «очуднення» слова, тому він так натхненно сприйняв творчий проект Стефана Мадяра: витворити кольоростичну карту України. Уявляю, яке буйство кольорів, барв, відтінків заграє на цій карті, які настрої і почуття охоплять кожного, хто роздивлятиме цю незбагненну гру кольорової енергії української землі та української нації. На жаль, цієї кольоростичної панорами України вже не побачить Юрко Покальчук. А він так чутливо сприймав кольори і звуки рідного краю і рідного слова.

Знову осінь. Отямлення з літа спокійно-журливе.

Жовте листя в садах, і різкішає вітер,

Наче сумніви наші, наче хвиля морського відпливу,

Важко пада на землю охололе сонячне світло.

Юрко до останніх свідомих годин життя творив. І цей есей «За гранями слова» був його останнім завершеним творчим актом: гірко про це говорити, боляче згадувати, але ми безсилі перед Долею. Юрко це усвідомлював. Тому й заповідав:

І коли хтось відходить, прощай йому, не марнуючи слів.