Натрапили ми на інтерв’ю
з художницею Вікторією Романчук, яка зараз у ці дні в Києві в Національному Меморіальному Комплексі
Героїв Небесної Сотні – музеї революції гідності презентує свій мистецький проект
«сторожа». ось воно… і ще… пишаємось вікторією та її побратимами, друзями. вони
всі були нашою сторожею 5 років тому на майдані.
“Мистецтво завжди було персональним
психологом для мене”, – Вікторія Романчук
Алея Героїв Небесної Сотні.
Фото Олександра Слободи
21-річна художниця з Луцька
Вікторія Романчук, беручи участь у Революції Гідності, отримала псевдо “Відьма”
за свою безстрашність на Майдані, розмалювала не один десяток касок у Мистецькій
сотні й зазнала поранення на барикадах. Про те, що навчатиметься у Львівській національній
академії мистецтв, дівчина знала змалечку, бо мріяла стати художницею ще в дитсадочку.
Навіть не уявляла собі, що може бути кимось іншим. Нині Вікторія – студентка факультету
монументального живопису. Працює в акварельній та акриловій живописних техніках.
Акварель полюбляє за її легкість, яскравість, можливість умить відобразити емоції.
Цікавиться етнографією, зеленим туризмом. Почала вивчати іконопис і поринула в новий
для себе світ духовності. Саме це стало поштовхом до створення мистецького проекту
“Сторожа”, присвяченого Героям Небесної Сотні.
Проект презентують київській
публіці 18 лютого о 12:30 за сприяння Національного музею Революції Гідності у Будинку
профспілок.
Художниця Вікторія Романчук.
Фотографія Дарини Поліщук
Чому тема Майдану не відпускала
художницю впродовж п’яти років і лише зараз знайшла втілення в її творчості? Як
мовою мистецтва розповісти про тих, хто вже пішов, коли чорні вугільні відбитки
– все, що вдалося закарбувати про них у пам’яті? Чому зрештою художникові важливо
встановити максимально тісний зв’язок із тими, хто прийде поглянути на його твори?
МАЙДАН: НА ШЛЯХУ ДО СЕБЕ
Майдан почався для мене в
Луцьку, коли вийшли активісти щодо євроінтеграції. А 30 листопада, одразу після
побиття студентів, я поїхала в Київ – уперше. Мені тоді було п’ятнадцять, і я навчалася
в Косівському художньому училищі. Мала відчуття, що повинна там бути – на Майдані.
Пам’ятаю, коли на Михайлівську
площу вийшло більш ніж тридцять тисяч люду й усі одночасно заспівали гімн. І я почула,
як його мають співати. У моєму житті відбулося переосмислення всього. Ця атмосфера
поглинула мене. Було відчуття, що ти потрібний. Я відпрошувалася з навчання, казала,
що їду додому, а їхала в Київ. У Будинку профспілок носила канапки, допомагала,
годувала хлопців. Згодом долучилася до Мистецької сотні в Українському домі. Потім
мене забрали у Тридцять п’яту сотню Самооборони Майдану “Волинська Січ”. Там була
до поранення.
У Михайлівському госпіталі.
21 лютого 2014 року
18 лютого все палало біля
Будинку профспілок. Наші барикади штурмували БТРом. Саме тоді мені під ноги впала
шумова граната. Спалах перед очима – і знепритомнення… У Профспілках мені зробили
перев’язку. Лікували в Михайлівському госпіталі близько двох тижнів. Підпільно возили
на таксі, щоб ніхто нічого не бачив. У мене була контузія та п’ятдесят рваних ран.
Потім, коли більш-менш уже ходила, долучилася до Сотні Лева, продовжувала допомагати.
Але настрої на Майдані були вже не ті.
БІЛІ ПОЛОТНА-ЗНАМЕНА
Тема Майдану всі ці роки
жила в мені, та я не могла нічого намалювати, пов’язаного з ним. Не розумію чому.
Жодного сюжету… Воно мені боліло, накопичувалося аж до минулого літа. Ми поїхали
на іконописний пленер, сиділи розмовляли, і я там відчула, що з’явилась ідея, як
правильно подати те, що так довго було в мені. Не показувати вогонь, усе те пекло
лютневих днів, а показати, що відбувалося всередині людини, як це вплинуло на неї.
Робила ескізи з вересня й
аж до початку грудня. Малювала ночами полотна. Сиділа від першої ночі до п’ятої-шостої
ранку. Мої друзі для роботи надали в оренду приміщення. Я слухала музику гурту “ДахаБраха”.
Під їхні пісні створювалися всі образи. Білі полотна-знамена – як заклик зупинитися,
а чорні вугільні відбитки – то все, що вдалося запам’ятати про тих, хто вже не з
нами.
Полотна з графічними зображеннями
людських постатей. Село Дерно на Волині. Фотографія Катерини Петрук
Потім почалися відеозйомки.
Коли людина дивиться відео чи на постаті, декого проймає, декого – ні. Тому важлива
частина проекту – перформанс, пряма взаємодія. Хочеться, щоб людина, яка підходить
до мене, відчула ідею, отримала меседж, а я, відповідно, відчула на собі її реакцію
– сприймає вона чи не сприймає таку форму пам’яті.
СТОРОЖА. НОВІТНІ АПОСТОЛИ
Це довга історія (усміхається).
Іще в дитинстві, коли мені було дуже страшно, я уявляла за спиною янгола-охоронця.
І на Майдані – також. Або когось із померлих родичів… У такі моменти відчуваю, що
не сама. Людина вже відійшла, але її дух поряд зі мною, він надає сили. Тому й зупинилася
на назві “Сторожа”. Це янголи-охоронці. Цих людей фізично із нами немає, але, поки
ми пам’ятаємо про них, згадуємо, вони живуть і допомагають нам у житті.
Зйомки в монастирі святого
Василія Великого. Фотографія Дарини Поліщук
Наслідки Майдану – не лише
жертви. Коли про це думаємо, найчастіше відчуваємо жаль і тим самим нівелюємо головну
ідею, заради якої хлопці загинули. Якщо сприймати це з іншого погляду, то зараз
ті хлопці – наші провідники, приклад для наслідування. Звідси й порівняння їх із
дванадцятьма апостолами. Вони своїм способом життя показали його сенс і ціну.
РОДИНА, ТВОРЧІСТЬ І КНИЖКИ
Маму й тата моє бажання бути
художником шокувало, але вони прийняли цей вибір. Двоюрідний дідусь моєї мами був
художником. Мав свій загін в УПА на Волині. Усі кажуть, що свою запальну вдачу я
успадкувала від нього.
Багато читаю історичної літератури
й із неї черпаю натхнення. Навіть гравюри, ілюстрації – вони дуже надихають на сюжети.
Циклічність заворожує. Цікаво аналізувати це все.
Морський етюд. Робота Вікторії
Романчук
Мистецтво завжди було персональним
психологом для мене. Більшість моїх робіт кольорові, сонячні. Акварель – моя відрада.
Її не можна зробити поганою. Вона сповнює позитивом. Навіть не знаю, чи є десь у
моїх акварельних роботах чорний колір. А от тема Майдану... Усе, що наболіло, накопичилося,
виплеснулося в цей проект. Серйозна тема. Це швидше мої роздуми, а не відрада…
Проект “Сторожа” складається
з чотирьох частин:
12 полотен із графічними зображеннями людських постатей;
каталог, де представлено фотографії всіх етапів роботи та
викладено її загальну концепцію, яку доповнює “Щоденник Майдану” Вікторії Романчук.
Нотатки збереглися з часів революції;
відеоінсталяція, де музичний супровід (композиція “Діброва”
у виконанні гурту “ДахаБраха”) підкреслює багатозначність образів у кожній зі сцен;
перформанс “Час згадати”. Його мета – створити прямий контакт між художником і глядачем, поєднати відчуття з емоційним складником, передаючи тодішню атмосферу Майдану. Уся дія відбувається без слів, що посилює
емоційний контакт.
Зйомки відбувалися в трьох
локаціях: у Луцькому монастирі святого Василія Великого, також серед руїн у селі
Дерно на Волині, а фінальні сцени – в Києві на алеї Героїв Небесної Сотні.
Алея Героїв Небесної Сотні.
Фотографія Олександра Слободи
Проект “Сторожа” – спроба
інтерпретації сучасного сакрального мистецтва. Це новітнє бачення апостолів, проповідників
сьогодення, тих, кого варто наслідувати та за ким варто йти.
Це дванадцять образів.
З одного боку, то звичайні
люди, які віддали найдорожче заради кращої долі для своєї країни.
З іншого боку, то янголи-охоронці,
які завжди поряд і нагадують нам про те, що неможливо зруйнувати чи знищити.
Янголи, які існують, поки
у них вірять, і нагадують нам про те, що, власне, й робить нас людьми…
Проект має відтворити у нашій
пам’яті час смерті та час початку нового життя.
Білі полотна-знамена – то
своєрідний заклик зупинитися, а чорні вугільні відбитки – карби пам’яті про тих,
хто вже назавжди пішов від нас.
Сторожа в кожного своя.
Сторожа – це розстріляні
на Майдані.
Сторожа – це вбиті на війні.
Сторожа – це всі закатовані,
знищені й забуті в нашій історії.
Це всі ті, хто вчинив найбільший
подвиг, поклавши життя за друзів своїх.
Це наша опора й охорона,
ті, кому можна довіряти.
І нехай кожен, хто зазнав
горя, хто бачив лихо, знайде тут свою сторожу.
У Києві проект експонуватиметься
з 18 до 20 лютого у фойє Будинку профспілок. А вже 22 лютого його покажуть у рідному
місті художниці Луцьку.
Немає коментарів:
Дописати коментар